Гуляючи парком, я почула плач дитини. Біля хлопчика зібрався натовп. – Мама мене залишила, знову! Вона вигнала мене, сказала, що я їй не потрібен, що я їй тільки заважаю! До нас підбігла зaплaкана худенька жіночка, але хлопчик відвернувся від неї. Люди стояли здивовані
Центральний дитячий міський парк: фонтани, гірки, гойдалки і вольєри з тваринами. Справжня благодать для сімейного відпочинку. За матеріалами
Був теплий літній день, середина робочого тижня. Нечисленні дітлахи мирно гралися, а пильні дорослі відпочивали на лавочках. Несподівано, в атмосферу загального спокою вривається голосний дитячий плaч.
Це абсолютний рефлекс будь-якого батька чи матері – чуючи плач, ти здригаєшся і починаєш шукати очима дитину.
Між лавок, ридаючи і розмазуючи рученятами по обличчю сльози, йшов хлопчик років 6. Він заглядав в очі на шляху дорослим і з кожної такої зустріччю здавалося починав плaкати ще сильніше. А ще він був один.
Навколо дитини відразу утворився натовп, люди намагалися заспокоїти його, хтось вклав в руку хлоп’яти пляшку газованої води.
– Ти загубився, – м’яким голосом запитала його жінка похилого віку.
– Мама мене кинула, знову! – дуже голосно вимовив хлопчик. – Вона вигнала мене, сказала, що я їй не потрібен, що я їй тільки заважаю!
Знали б ви, що тут почалося. Люди обурювалися. Хтось уже взявся за телефон.
І раптом пролунав гучний, чіткий голос:
– Зачекайте, не дзвоніть нікуди. Я знаю цю дитину і його маму.
До присутніх йшла продавщиця з намету з морозивом. Вона щось говорила в невеликий, старенький мобільник.
Звичайно, натовп моментально оточив її, тільки ледачий не пройшовся по матері хлопчика.
А хлопчисько сидів на лавочці і сумно жував шоколадку, яку дав йому один з співчуваючих дорослих.
Через кілька хвилин з’явилася мати хлопчика.
Вона бігла по парку – молода, тендітна дівчина з пеpeлякaним обличчям. Вона зовсім не була схожа на монстра, який кинув дитину.
Зніяковіло опустивши очі, вона почала протискуватися між людьми, не звертаючи увагу на сварку, яка сипалися на неї з усіх боків.
– Та не лізьте ви до них, – знову втрутилася продавщиця, – дитина у неї така. Складна. Дівці і без вас не солодко.
А дівчина вже опустилася поруч з сином. Вона не кричала.
– Будь ласка досить. Підемо додому. – м’яко повторювала вона, стискаючи руки дитини.
І раптом він вирвав руки.
– Відстань від мене. Я тут хочу гуляти, – з цими словами він зірвався з місця і загубився в строкатому ігровому містечку.
Натовп замовк. Тихенько перемовляючись, і явно відчуваючи себе ніяково, люди стали розходиться.
А дівчина з погаслим поглядом, опустилася на лавку, поруч зі мною.
Ми сиділи зовсім близько, і я відчувала, як їй хочеться поговорити. Так буває. Ти внутрішнім чуттям знаєш, що слова рвуться назовні, і людина просто чекає знака, що ти готовий вислухати.
– Часто він так тікає? – повертаючись запитала я.
Вона все говорила і говорила. Про те, що в місті у них немає ні рідних ні знайомих, тому, що чоловік військoвий і вони приїхали з далека. Про те, що син не хотів ходити в садок і, нічого не добившись, почав тікати і бродити по вулицях. Зрештою, їх попросили забрати його, тому, що не можуть брати на себе таку відповідальність.
Їй довелося піти з роботи. Але він все одно тікав, тепер уже з дому.
На прийомі у фахівців він був слухняною дитиною.
«У вас такa не по роках розвинена дитина», – захоплювалися вони.
Вона намагалася розповісти.
«Шукайте контакт з сином. Він у вас розумний, все розуміє », – чула відповідь.
А йому подобалося так ставитися до матері. Коли вона робила, щось не так, як йому хотілося, він переставав з нею говорити, міг мовчати цілодобово.
Ще він псував нишком речі. Міг забратися в шафу і порізати одяг, висмикнути з розетки вилку холодильника або підсипати чогось в пральну машину.
Батько, майже весь час проводить на службі, був переконаний, що дружина перебільшує. На його думку, вона сама винна в тому, що не справляється з дитиною.
Одного разу хлопчик зрозумів, як шкодують люди нещасного. І з тих пір став розповідати просто важкі історії про матір. Робив він це і в гостях, і на майданчику біля будинку.
– Я награвся, додому пішли, – пролунав голос у нас за спиною.
Коли ми обернулися, хлопчик вже, впевнений кроком, віддалявся по доріжці.
Дівчина піднялася і зсутулившись пішла за ним, спробувала взяти за руку, але він відсмикнув.
З боку це виглядало так, ніби попереду йде маленький гордий пан, а за ним покірно дріботить його нещасна рабиня.
– Як же так. Хіба таке буває? – запитаєте ви.
На жаль, буває. Трапляється це, коли розумна, з дуже сильним характером дитина зустрічається з м’якою і надмірно піддатливою мамою, не здатною дати адекватну відсіч.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
