— Давай з тобою домовимося, — сказав мені колишній чоловік, коли ми з ним розлучалися. — Ти не подавай на аліменти, я сам тобі платитиму. Я ж не відмовляюся.
Розлучалися ми цивілізовано. Півтора року тому на розлучення я подала сама. У шлюбі ми прожили п’ять років. Нашому синові на момент розлучення було три з половиною роки. Я пам’ятаю той день, коли підписувала заяву в РАЦСі: руки тремтіли, але всередині була порожнеча, яка не дозволяла плакати.
Секретарка, де ми подавали документи, дивилася на нас з чоловіком з неприхованою цікавістю — мабуть, думала, що ми будемо сваритися, кидатися одне на одного. Але ми поводилися чемно, навіть чемніше, ніж зазвичай. Він притримав мені двері, я подякувала. Ми вийшли на вулицю, сонце сліпило очі, і я подумала: «Як же так вийшло, що з двох людей, які колись не могли дихати одне без одного, залишилися тільки офіційні посмішки й порожні фрази?»
Жити спокійно нам не давала моя свекруха. Так, мабуть, через неї ми й розлучилися. Вона постійно скрізь була присутня. Як невидимий третій партнер у наших стосунках, вона завжди знала, які ми маємо плани на вихідні, що у нас у холодильнику, чи випрасувані сорочки в чоловіка.
Перший час її не було, бо в зовиці з’явилася двійнята, і моя свекруха допомагала їй з дітьми. Ірина не хотіла щось зробити не так. Вона була тендітною жінкою з довгим світлим волоссям і вічно стривоженими очима. І перед самими пологами вона переїхала до своєї мами, до моєї свекрухи. А до того молода родина винаймала квартиру у старому будинку зі скрипучими підлогами. Тому свекрусі було не до нас.
Я відчувала полегшення, коли знала, що вона зайнята. Ми з чоловіком могли спокійно вечеряти при свічках, дивитися кіно, не боячись, що о восьмій вечора пролунає дзвінок з запитанням: «А чому ви ще не лягли? Вам завтра на роботу».
Коли у нас з’явився синочок, свекруха привітала мене й сказала:
— У вас усе-таки одна дитина. Ти вже постарайся впоратися самі. А ось у моєї доньки двоє. І не ображайся на мене. Я змушена допомагати Ірині.
Я пам’ятаю той момент, як зараз. Я лежала в післяпологовій палаті, на руках у мене спав маленький теплий згорточок, а свекруха стояла у дверях, не переступаючи порога, наче не хотіла забруднити свої дорогі туфлі об лікарняну підлогу.
Вона тримала в руках букет, але не вручила його мені, а поклала на тумбочку біля дверей. У її тоні не було злості, але й тепла теж не було. Була констатація факту. Вона обрала свою дочку. Я не ображалася й не сперечалася. Я була дуже рада, що свекруха моя зайнята.
Жінка вона була своєрідна. До нас майже не ходила. Та це й зрозуміло. З чоловіком ми жили у моїй квартирі, яку мені в спадок залишила моя бабуся. Це була стара квартира з високими стелями та великими вікнами, що виходили у тихий зелений двір. Ми самі зробили там ремонт: фарбували стіни, клеїли шпалери, вибирали плитку у ванну. Я пишалася нашим гніздечком, хоч і розуміла, що для свекрухи це був камінь спотикання — те, що син живе у моїй квартирі, а не в її.
Життя у нас було спокійне, розмірене. Ми взагалі не сварилися. Ранки починалися з кави та свіжих круасанів, які я купувала в пекарні за рогом. Вечорами ми гуляли з сином у парку, годували качок у ставку, дивилися, як сонце сідає за верхівки дерев. Я відчувала себе щасливою, але десь у глибині душі була думка, що цей спокій — тимчасовий. І мої побоювання справдилися, коли в зятя Ольги Сергіївни не витримали нерви. Моїй зовиці він поставив умови:
— Або ми їдемо, бо я в іншому місті знайшов роботу, або ми розлучаємося. Обирай! Свою тещу я більше витримувати не можу.
Свекруха прибігала до нас, скаржилася, обурювалася:
— Який невдячний! Я їм допомогла з дітьми!
Вона сиділа на нашій кухні, пила чай з моєї улюбленої чашки, яку я привезла з відпустки, і гірко плакала. Я підливала їй чай, подавала печиво, слухала. Мені було шкода її, але в голові крутилася думка: «А що тепер буде з нами?».
Ірина прийняла рішення на користь чоловіка. Вона вирішила, що залишатися самій з двома дітьми без чоловіка через маму буде неправильно. Тож, Ірина чоловіком поїхали в інше місто. Там вони спочатку винаймали квартиру — маленьку, з вікнами на жваву трасу, але з видом на парк. Трохи згодом вони взяли іпотеку. У їхній родині все налагодилося. Зараз вони нормально живуть, інколи надсилають фотографії дітей, які вже пішли до школи.
А ось нам після їхнього від’їзду життя зовсім не стало.
— Ти вже пробач мені, невістонько, але я надолужу все, що з онуком упустила, що не додала йому, — заявила мені тоді свекруха.
Вона сказала це з такою палкою впевненістю, що я навіть розгубилася. Мені здалося, що вона говорить про щось добре, про турботу. Я помилялася.
І почалося в мене не життя, а справжнє випробування. Ольга Сергіївна з’являлася в моїй квартирі щодня, ніби в неї був власний ключ. Вона переставляла посуд у шафках, бо «так зручніше». Вона критикувала моє прибирання, мою кулінарію, мій вибір одягу для дитини. Якось вона прийшла з сумнівним пральним порошком, поставила його на полицю й сказала:
— Ой, подивися, у тебе тут недостатньо добре раковина вимита. А яки порошок для прання використовуєш? Ні, інший треба. Цей краще. Дитину треба годувати манною кашею. Усі наші покоління виросли на манній каші. І нічого, а тепер, бачте, ніякої користі від неї немає. Дурниці це все. Ой, ну чому ж ти так легко дитину вдягла? Надворі вітер, холодно, застудиш його.
Вона завжди знаходила, до чого причепитися. То пил на верхній полиці, якого я не помітила. То недостатньо гаряча вода для купання. То не та консистенція пюре. Я мовчала, стискала зуби, намагалася не реагувати. Але одного дня чаша моєї терпеливості переповнилася.
Я не винесла сміття, і на запитання свекрухи сказала, що ввечері прийде чоловік і винесе.
— Ну ти що, сама не могла винести? Ви ж гуляти пішли. Мій синочок прийде з роботи втомлений. Чому він повинен сміття виносити?
Я розгнівалася. У мене не було сил це терпіти. Я відчувала, як усередині наростає гаряча хвиля, яка от-от вирветься назовні.
— Знаєте, Ольго Сергіївно, я несла вниз дитину й ще санки. А куди ж мені було пакет? Тільки якщо в зуби? І взагалі припиніть до нас ходити щодня зі своїми перевірками.
— Я маю право. Тут живе мій син і мій онук, — виправдовувалася свекруха.
— Тут я господиня, і я вирішуватиму, хто має право приходити, а хто ні.
Я сказала це голосно. Вона витріщилася на мене. Потім мовчки взяла свою сумку й пішла, навіть не попрощавшись. У передпокої гупнули двері, а я стояла посеред кухні й тремтіла. Через пів години прийшов чоловік, і в його очах я побачила незадоволення.
— Як ти могла? Яке ти маєш право заборонити моїй мамі приходити до нас? Я для тебе взагалі порожнє місце. Ти мене квартирою дорікаєш.
Він говорив, а у мене в голові проносилися уривки наших розмов, нашої любові, наших спільних планів. Де це все зникло? Коли він перестав бути на моєму боці?
З цих пір пішли в нас незлагоди. І все гірше й гірше. Він дедалі частіше затримувався на роботі, я дедалі більше часу проводила з дитиною сама. Ми майже не розмовляли, тільки обмінювалися короткими фразами про побут. Він спав на дивані в залі, я — у спальні з дитиною. Наша квартира стала місцем протистояння, де кожен займав свою позицію. Зрештою все розвалилося. Я не витримала й показала чоловіку на двері. Документи на розлучення подавала я.
І ось тоді він і попросив, щоб я не подавала на аліменти.
— Мені самому зараз теж треба життя влаштовувати, — сказав мені тоді чоловік. — Якщо ти на аліменти подаси, я іпотеку взяти не зможу, а мені теж хочеться своє житло мати.
Ми сиділи на кухні тієї самої квартири, де колись були щасливі. Він пив чай з моєї чашки, я дивилася на його руки — колись вони мене обіймали, а тепер просто лежали на столі, якісь чужі.
Я не стала нічого змінювати. Увійшла в його становище. Адже треба йому збирати на перший внесок, а потім зібрати документи. Я погодилася.
— Ти не переймайся, я навіть підробіток знайду й платитиму вчасно, — запевнив мене колишній чоловік.
Домовлялися ми рік тому на суму аліментів. Це вісім тисяч гривень. Йому була комфортна ця сума, а мені хоч якась допомога на дитину. Поки тривав процес розлучення, чоловік приносив готівку, а іноді переказував мені на картку гроші, як і домовлялися.
Я пам’ятаю ті вечори, коли він приходив з конвертом, клав його на тумбочку у передпокої й мовчки йшов. Ми не обіймалися, тільки короткі погляди й холодні «привіт-бувай». А після офіційного розлучення він почав платити мені вдвічі менше. Сина він провідував приблизно раз на півтора місяця. Іноді він приносив Матвію фрукти, якісь смаколики, міг купити якусь іграшку.
Кілька місяців я не ставила йому це запитання. Я думала, що це тимчасово, що в нього справді скрутне становище. На третій місяць спитала, але ми домовлялися зовсім на іншу суму. У чому ж річ? Ігор пояснив тоді, що в них якісь умови на роботі, що в нього якісь труднощі, що от у наступному місяці він заплатить більше. І в наступному місяці він прислав рівно 4 000.
— Не переймайся, за тиждень я ще переведу.
Минув тиждень, але він не перевів гроші. Тоді я не витримала, зателефонувала й на підвищених тонах висловила все. Висловила те, що 4 000 — це подачка. Я говорила, а він мовчав у слухавку, тільки дихав важко. Потім сказав: «Ти нічого не розумієш», і кинув трубку.
Наступного дня прийшла до мене моя колишня свекруха Ольга Сергіївна. У квартиру я її не пустила. Ми розмовляли на сходовій клітці.
— У нього офіційна зарплата мала. А чого ти від нього хочеш? Ось він тобі і платить скільки може. Ти що, хочеш чоловіка обібрати до нитки? Йому зараз треба на перший внесок збирати, квартиру купувати. У тебе ж є житло. У нього дівчина з’явилася. Він збирається особисте життя влаштовувати. А тобі що, все мало?
За особисте життя його я пораділа, а якщо чесно, то я поспівчувала його новій дівчині, з огляду на те, що, за словами свекрухи, жити вони збираються у неї. Я уявила цю дівчину — молоду, наївну, яка, мабуть, не знає, що її чекає. Але я їй суворо сказала, що колишній чоловік не дотримує домовленостей, і я теж не стану їх дотримувати. Я подаватиму на аліменти офіційно, але якщо він не доплачуватиме, то я піду у податкову й доводитиму, що отримує він набагато більше, ніж зазначається у документах. За це свекруха обурилася.
Ігор мені не телефонував. Я вирішила почекати ще один місяць до наступної виплати. Думала, що все-таки совість у нього прокинеться, але не прокинулася його совість. Ні. І знову надійшов платіж 4 000 гривень. Я дивилася на екран телефону, на цю суму, і в голові крутилася єдина думка: «Він не збирається виконувати обіцянки. Він просто хоче мене забути».
Я вирішила, що з мене досить. Пішла до суду, написала заяву на аліменти. У суді було душно, пахло казенною фарбою й старими паперами. Суддя читав мою заяву, а я дивилася на свої руки — вони не тремтіли. І тут телефонний дзвінок від колишнього.
— Ти не людина. Ми ж з тобою домовлялися.
Я навіть розсміялася у відповідь.
— Ну звичайно, ми домовлялися. Тільки домовленостей ти не дотримуєшся.
— Я особисте життя намагаюся влаштувати. З дівчиною живу. Ми скоро збираємося зареєструвати наші стосунки, — сказав він. — Я почав збирати документи на іпотеку, а ти мене так підставляєш.
Розмовляти далі не було сенсу. Я кинула слухавку.
За судом колишній чоловік зобов’язаний мені виплачувати аліменти, сума була фіксована.
— Радій, — зателефонував Ігор через кілька днів після суду.
Що ж так засмутило шляхетного чоловіка й чудового батька? А ось що! Іпотеку йому не дали.
Згодом я дізналася, що його нова дівчина, кандидатка у майбутні дружини, витримала з Ольгою Сергіївною зовсім недовго. Вона, мабуть, швидко зрозуміла, що свекруха — це не свекруха, а генеральний директор її особистого життя. А коли іпотека зірвалася, то нова дівчина десь поділася. Вона просто зникла, не залишивши навіть записки.
Хто винен? Правильно, перша дружина. Я. Та сама, яка, за їхньою логікою, зруйнувала всі плани. Вони не визнають, що причина — їхнє ставлення до людей.
З дитиною бачитися колишній чоловік перестав. Син іноді запитує: «А де тато?» Я кажу, що тато дуже зайнятий, і відвертаюся, щоб він не бачив моїх очей. Свекруха ходить і розповсюджує про мене всілякі історії. Вона розповідає сусідам, що я «вижала з її сина всі соки», що я «зруйнувала йому життя», що я «не даю йому бачитися з сином». Насправді він не приходить, і це його вибір.