– Мамо, мені прибутки не дозволяють щомісяця давати тобі гроші! Було б непогано стати начальником, заробляти сто-двісті тисяч гривень та займатися благодійністю щодо родичів. Але ти забуваєш, що я – звичайний водій міського автобуса. Я наприкінці місяця не можу купити цукерок дітям, бо не дотягую до зарплати. Про дружину взагалі мовчу! А ще ти зі своїми проханнями!
– А чи не я тобі казала добре вчитися в школі та вступати до університету? – докірливо промовила Ольга В’ячеславівна. – Але ж ти не слухав матір. Вважав себе найрозумнішим. Тільки й знав, що з друзями у дворі з м’ячем бігати. У що це вилилося? У потребу! Бо гроші платять за мозок, а не за гарні очі.
– Мамо, все. Марна розмова. Зараз це немає сенсу обговорювати!
– Чому це? Микито, тобі лише тридцять сім років. Усього ще можна досягти. Було б бажання!
Чоловік роздратовано глянув на матір, ковтнув каву, що вже охолола, і розчаровано відповів:
– Не все так просто. Щоб дорости до начальника, потрібно зробити тисячу кроків і мати великі зв’язки. Тому, мамо, доведеться задовольнятися малим. Іноді зможу тобі допомагати грошима, але в окремих випадках.
-Ти так кажеш, ніби я просто так беру гроші! – докірливо сказала Ольга В’ячеславівна. – Я ж у борг. Завжди віддаю. Просто ще не звикла до пенсії. Розраховувала завжди на більші суми, а поки звикнути не можу. Зарплата таки вище була.
– Навіть якщо у борг… моя Надька сердиться…
– Ось! З цього і треба починати. Невістка, як завжди, править парадом!
– Мамо, зрозумій правильно. Нам дітей годувати треба, – виправдовуючись, промовив Микита. – Надя нічого не має проти тебе.
– Ти хоч сам віриш у те, що кажеш? – з усмішкою уточнила жінка. – Та гаразд. Бог вам суддя! Якось розберуся… Ми з твоїм батьком добре почуваємося, і це головне. Якось розберемося.
Чоловік глянув на годинник. Половина восьмої.
– Я вже, мабуть, піду. Дружина хвилюватиметься. Хоча я попередив, що заскочу до батьків, але щось засидівся.
– Іди-іди. Передавай онукам привіт. Скажи, що бабуся у вихідні на млинці запрошує.
– А невістку? – весело засміявся Микита.
– Якось наступного разу! – сухо відповіла Ольга В’ячеславівна.
– Мамо, ти ж не ображаєшся, так?
– Я ніколи не ображаюся. Не хвилюйся. Я лише роблю висновки, які беру у майбутнє.
Микита не зрозумів, що мала на увазі матір, але не став розбиратися. Йому хотілося якнайшвидше вискочити з батьківської квартири і помчати додому.
***
Ольга В’ячеславівна кілька тижнів обмірковувала розмову із сином.
Та ситуація, що склалася після виходу на пенсію, її зовсім не влаштовувала. Грошей катастрофічно не вистачало. Чоловік виходив періодично на підробітки на завод, але там заробляв копійки.
А хотілося не втрачати якість життя, ще й на відпочинок їздити. Он сусідка Лариса з чоловіком щоліта на море їздять. А чим вони кращі? Нічим!
Перебираючи одну ідею за іншою, Ольга В’ячеславівна гарячково намагалася знайти вихід. Одного разу їй спала думка, яка здалася цікавим рішенням.
***
Дочекавшись чоловіка з роботи, вона поділилася своєю думкою:
– Володю, нам потрібно терміново закрити фінансове питання. Це нікуди не годиться! Я втомилася з місяця на місяць просити гроші. Тим більше востаннє мені всі відмовили. І сестра, і син, і сусідка.
Володимир Ігорович двозначно підняв брови та уважно подивився на дружину:
– Ти хочеш піти на роботу? Не сидиться на пенсії? Якщо так, то я відразу кажу, що це дурна витівка. Здоров’я втрачатимеш не щодня, а щогодини. Пропоную зменшити наші апетити. Стати менш марнотратними, так би мовити.
– А що, якщо я маю ідею краще? – загадково спитала Ольга В’ячеславівна. – І мені здається, що вона є досить прибутковою. Принаймні вона закриє наші первинні потреби та стане чудовим додатком до пенсії. Багатшими не станемо, але гроші заробимо.
– Скільки слів ти наговорила і нічого по ділу! – жартома відповів чоловік. – Давай вже видавай свій надприбутковий план. Я уважно слухаю!
– Я думаю, що город може стати для нас чудовим рішенням.
– Не зрозумів! Чи можна докладніше?
– Ми припинимо засаджувати його картоплею, морквою, буряком та іншим, а зупинимося на ягодах. Особливо на ожині, малині та полуниці. Вирощуватимемо і продаватимемо. Дуже непогані гроші на таких урожаях заробляють. Нам із тобою точно вистачить, як прибавка до пенсії.
Володимир Ігорович нічого не відповів, спокійно продовжуючи їсти вечерю.
– Ти нічого не скажеш?
– Можу сказати, але моя відповідь тобі не сподобається.
– Добре. Все одно кажи! – Наполягала на своєму жінка. Вона щиро не розуміла, що не сподобалося чоловіку, тож вирішила йти до кінця. Адже їй з першої хвилини здавалося, що вона вигадала цілком реальний вихід із фінансових труднощів. А тут така пасивна реакція і жодної емоції!
– Дивись, люба! – Розважливо почав Володимир. – Навіть якщо я заплющу очі на те, що доведеться орати на грядках з ранку до ночі, є важливе питання, яке ніяк не можна вирішити. Більшість того, що ми вирощуємо, ми віддаємо як допомогу нашим родичам. І з твого боку, і з мого. А для сина це взагалі міцний фундамент для виживання. Як вони будуть існувати, якщо ми їм овочі та заготівлі не даватимемо? Це нереальна ситуація!
Ольга В’ячеславівна кинула незадоволений погляд на чоловіка і замислилась. Зізнатись, вона навіть не дивилася на запитання з цього боку. Якоюсь мірою чоловік має рацію, але…
– Так, після виходу на пенсію у нас погіршилася якість життя. Але не критично, люба. Ми легко можемо справлятися з усім, якщо трохи переглянемо свій бюджет. Ти це знаєш і розумієш не гірше за мене! Однак для Микити наш “великий” бізнес безперечно обернеться проблемою, яку не вирішити. Що тоді робитимемо? Діти без нашої допомоги не впораються. Ми не можемо так підло вчинити!
– Володю, хотіла б я тобі сказати, що ти маєш рацію. Але не можу! Не тому, що я погана мати, а тому, що нашому сину вже тридцять сім років! Його дружині тридцять дев’ять! Чому ми повинні думати про їхні гаманці? Нехай самі відповідають за своє життя.
– Олю…
– Будь ласка! – благала жінка. – Я хочу на море, хочу гарну сукню, новий телевізор. Але при цьому я нікого не хочу благати про допомогу. Нехай кожен подумає про себе!
– Гаразд, – махнув головою Володимир. – Але благаю про одне… не втручайте мене у свої розборки. Ненавиджу сперечатися, доводити та виправдовуватися. Тим більше коли я не впевнений у своїй правоті.
– Домовилися! – усміхнулася Ольга В’ячеславівна.
***
Оскільки жінка була тямущою городницею, то їй було не важко розібратися в принципах і правилах вирощування ожини, малини та полуниці. Уздовж паркану було висаджено кущі аґрусу та малини.
– Ой, я про них забула! Виявляється, початок покладено!
– Ти й це збиралася продавати? Олю, ти мене дивуєш!
– Звичайно! – впевнено відповіла жінка. – Пару баночок закриємо, а все інше піде людям. За гроші!
– Ти мене лякаєш! Однак… побачимо, що з цього вийде! – жартівливо відповів чоловік.
Весною і влітку подружжя працювало, не покладаючи рук. Іноді дуже складно. Особливо у спеку.
– Ти не хвилюйся! – підбадьорювала дружина Володимира. – Я тобі ввечері масаж зроблю. Всю втому як рукою зніме!
– Себе бережи! Цього достатньо!
***
Ольга В’ячеславівна вирішила не повідомляти про своє рішення родичам. Яка їм різниця? Все одно ніхто ніколи не допомагав на городі. Усі приїжджали лише на врожай.
Колись подружжя це цілком влаштовувало, адже грядки були лише приємною справою на благо сім’ї. Але зараз обставини змінились. Якщо приїдуть, дізнаються! Вони не повинні нікому нічого пояснювати!
Довго чекати не довелося. Першою з’явилася молодша сестра господині Марія.
– Ой, а що це тут таке? А де огірочки? Я думала, що зараз салат зі свіжих овочів зробимо! – невдоволено простягла жінка, зморщивши носа.
– Так, у нас великі зміни! – радісно сказала Ольга В’ячеславівна. – Ми з Володею вирішили ягоди на продаж вирощувати. Купили добірні сорти, кожен кущик як маленьку дитину плекаємо. Навіть не пам’ятаю, чи за своїми дітьми так доглядала! Але смачним салатом тебе пригощу! Не хвилюйся! Я за будинком дві невеликі грядки огірків та помідорів висадила. Нині все вирішимо!
Цілий вечір Ольга В’ячеславівна гостинно обслуговувала свою гостю, не чекаючи того, що та витворить з раннього ранку.
Прокинувшись, господиня одразу вирушила на огляд городу. Яке ж було її здивування, коли на грядках вона побачила молодшу сестру, яка спокійно зриває полуницю та малину.
– Що ти робиш? – з нерозумінням гукнула жінка. – Ти все зіпсуєш!
– Не хвилюйся! Ти мене зовсім дурною вважаєш? Я обережно собі зберу маленьке відерце. Дімі завезу. Ми таких ягід не їли! Це ви добре придумали!
Ольга В’ячеславівна нервово перебирала руками кілька хвилин, а потім суворо видала:
– Тільки за гроші! Можу подивитись актуальну ціну на сьогодні!
Марія повільно підійшла до старшої сестри та зі сльозами на очах промовила:
– Ти зараз серйозно кажеш? Чи ти хочеш узяти з мене гроші за маленьке відро ягід? Зі своєї рідної сестри?
– Так. Але не для того, щоб тебе образити. Зрозумій мене правильно. З цього року город мій додатковий дохід. Мені важко виживати на пенсію.
– Я не можу повірити своїм вухам. Нікому не забажаю почути подібних слів від рідної людини. До чого ти дійшла і на кого перетворилася! Сестрі ягід шкодувати!
– Маріє, ти все неправильно розумієш і перекручуєш ситуацію!
– Будь ти проклята зі своїми ягодами. Щоб вони у тебе всі зіпсувалися! Ворони нехай поклюють! Може, хоч тоді ти згадаєш, що в житті головне!
Марія поїхала, пообіцявши більше ніколи не спілкуватись з Ольгою В’ячеславівною.
***
Жінка сильно засмутилася, але незабаром на неї чекав новий сюрприз.
На дачу прибули син із невісткою. Вони були здивовані рішенням батьків не менше тітки Марії.
– Ну, ви даєте! А чому нас до відома не поставили? Ви хоч уявляєте, в якому жахливому становищі ми опинилися?
– Сину, тільки давай без драматизму! Ви дорослі люди та зможете знайти рішення. Я певна!
Микита примружив очі та невдоволено спитав:
– Це помста за те, що я тобі перестав гроші позичати? Зізнайся!
– Ні. Я просто зрозуміла, що я перебуваю в безвихідній ситуації, що треба щось вирішувати. Ось і прийшла ідея! – впевнено відповіла Ольга В’ячеславівна.
– А про нас ти подумала? Хоча би трохи подбала про онуків?
– Вони батьків мають. Чи я не права?
Микита розлютився і заходився метатися подвір’ям туди-сюди. Було видно, що чоловік про щось думає.
– Оскільки ви нас не попередили, а ми розраховували на вашу допомогу, то половину ягід буде справедливо віддати нам!
– Сину, не переходь кордонів і не виявляй нахабства. Ви тут не допомагали жодного дня, щоби встановлювати правила.
– Ми й раніше не допомагали. І що?
– Я розпоряджаюсь врожаєм, як хочу. А якщо щось не влаштовує, на вихід! – невістка з сином не чекала такої відповіді від свекрухи. – Чому командуєш на моїй дачі?
– Мамо, ти поставила мене перед моєю сім’єю у скрутне становище. Зрозумій мене правильно! – трохи зменшивши агресивний тон, відповів Микита. – Я не хочу лаятись, але ви вчинили несправедливо.
– А як справедливо?
– Наприклад, поділитися з нами грошима, – задумливо промовив син.
– Щоби ми могли купити овочі на зиму.
– Браво! У тебе чудові фантазії! – посміхаючись, сказала Ольга В’ячеславівна. – Тільки важливий нюанс. Я не маю такої можливості, бо восени я збираюся на море. Самі знаєте, путівки коштують не три копійки.
Син із невісткою обурювалися ще близько години, а потім поїхали, голосно грюкнувши дверима.
Жінка відчувала змішані почуття, не розуміючи, що робити далі.
***
– Я казав, що так буде! Цього слід було чекати! – спокійно промовив Володимир. – Але вже нічого не змінити. Та й чи треба? Подивися, є й хороша сторона в цій історії.
– Яка?
– Дача допомогла нам побачити справжні обличчя кожного родича. Хіба вони нам такі потрібні? Нехай провалюють! – Чоловік міцно притиснув дружину до себе.
– Головне, що ми є одне в одного. За кілька місяців поїдемо на відпочинок. А решта… одного разу вони все усвідомлять і повернуться. Дай їм час, і все буде добре.
Ольга В’ячеславівна відповіла чоловіку посмішкою і пішла заварювати ромашковий чай.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
