Галина вже днів п’ять блукала своїм дачним будиночком і ділянкою. Втрачено бродила. Здавалося, щось забула, не доробила, не побачила. Дачу вона продала. Вона розглядала, чіпала нескінченні дорогі серцю дрібниці — старі зачитані, але улюблені книги, фотографії в саморобних рамочках, ганчірочки в шафі, старий посуд у маминому ще старому різьбленому серванті.
Ні, фотографії все ж таки треба забрати. Син правий. Тут одне барахло. Треба сміливо розлучатися. І не важливо, що вона тут проводила шість місяців на рік, що тут усі сусіди стали друзями, що тут уже створений нею світ. Дача, каже син, це тяжко і не прибутково. А в її віці час відпочивати.
Сина вона не бачила вже понад десять років. Він жив у Польщі. Колись вони жили у просторій квартирі у Василькові. Там вистачало місця і на батьків Галини, і на їхню родину – із чоловіком та сином. Але батьки померли, Галина овдовіла, а син одружився.
На вимогу його дружини квартиру розміняли. І лишилася Галя зовсім одна в маленькій однокімнатній в чужому для неї районі. Чужі сусіди, чужий дім. Потім син продав столичну свою квартиру та поїхав із дружиною до Польщі. Там народився онук, але Галя його бачила лише одного разу, коли був маленьким. Потім там, у Польщі, син із дружиною розлучилися, і він тепер жив із іншою жінкою.
А тільки тут, на дачі, лишилося все, як і раніше. Ще з чоловіком, коли пішли на пенсію, вони приїжджали сюди у квітні та виїжджали до міста у глибокому жовтні. І тепер одна, електричкою, вона приїжджала сюди і весь сезон жила на дачі.
Справа – дача Штифурків. Вони все життя дружили сім’ями. Сини були ровесниками і щоліта ганяли разом на велосипедах, ловили рибу і гасали околицями. Тепер ця дача Михайла, сина Штифурків. А батьків уже нема, на жаль. Друг за одним пішли, як часто буває, коли кохають…
Мишко – молодець. Дачу оновив, обклав новою цеглою, розширив. У нього бізнес якось пов’язаний із будівництвом. Тепер відпочивав він тут із сім’єю, а його діти, що підросли, приїжджали з друзями. Теплі стосунки збереглися, і Галя дітей Михайла вважала мало не онуками. Замість бабусі ним практично стала. А Мишко і їй допомагав у ремонті дачі: до кого звернутися, якщо дах потік – звичайно ж до Михася. Він допоможе.
Зліва Марина Ігорівна. Приємна, господарська та дуже балакуча сусідка. Вечорами вони сідали в альтанці у Галі або, коли дощіло, в прибудові Марини, до них приєднувалася Софія Костянтинівна, сусідка навпроти, і вони пили чай із травами. Так і називали свої посиденьки – травники. Вигадували порятунок від комарів і сиділи до того часу, поки зовсім не сутеніло. Обговорювали городні проблеми, теленовини, сімейні справи. Та хіба не знайдуть про що поговорити мудрі жінки? Іноді до них приєднувався чоловік Софії, тихий і скромний чоловік.
У саду цвіли яблуні та сливи, пахла бузок і жасмин. І було щасливе спілкування зі старими друзями. Це були вечори відпочинку від дачного господарства, це були справжні дачні теплі вечори.
Кожна з них мала радість і біду. Були проблеми й у Галини. Щось не ладилося у сина у Польщі. Ось уже двічі вона надсилала йому всі свої заощадження. Вона мала непогану пенсію, бо все життя пропрацювала на військовому об’єкті майстром виробництва. Пішла на пенсію у 45 років. Але зібрати кошти не виходило.
— Тьотю Галю, я домовився, чи приїдуть до вас замірники на паркан, як ви й просили.
— Міш, ти пробач, скасуй, будь ласка.
— Як скасувати? Чому, тітко Галь? Ви ж хотіли.
— Так, – вона махала рукою, – Скасуй. Я пізніше займуся. Ось накопичу …. Гроші терміново Вітюші знадобилися, відправила.
А зараз син наполягав на продажі дачі. Продати дачу було Галі кінцем життя. Але син є син. Виходу не було. Вона змирилася. Купити дачу з крихітним старим будиночком миттєво погодився Михайло. Галя була рада: все не з чужими людьми діло мати.
Оформили документи. Виручені гроші Галина вже перевела синові.
А зараз вона блукала осінньою ділянкою та будинком і прощалася. Наче все. А якщо й забула чогось, Мишко подзвонить. Цей плед – ох, так приємно в нього було закутатись і посидіти в альтанці. А вдома він зовсім не потрібний. Залишу …
Вже шелестіло осіннє листя під ногами. І було відчуття, що осінь — більше сезону душі, ніж природи. Осінь – як кінець усього. Навіть жити не хочеться.
Вона вже майже зібрала сумку. На електричку йти ще рано. Скрипнула хвіртка, увійшов Михайло. Це він по ключі від будинку прийшов.
“Ох і поправився останнім часом Мишко, треба йому дієту порадити”, – майнуло у Галі. Хоч і поїде вона, а все одно, як син уже Мишко, виріс на очах, такий рідний.
Мишко присів на ганок:
— Тітка Галь, – проговорив він, – Значить так! Ми підписали договір. Виходить дача – моя. Тепер я дарую її Вам. Так, усно дарую. Без оформлення. Живіть сто років — Ваша дача. Тільки продати її більше не зможете. Для мене ці гроші особливої ролі не грають, а Вітьку Вашому Ви допомогли. От і вистачить, нічого мати доїти!
— Та як же так, Мишко, – злякалась Галина.
— Не сперечайтеся. Це на згадку про батька і матір Вам. Вони вас дуже любили. І мені Ви, як мати майже, допомогу Вашу та поради дуже ціную. І з дачею допоможу. Я ж бачу, яка дорога вона Вам.
Сльози, що стримуються, самі потекли з очей. Мишко важко підвівся. І більше, щоб відволікти дорогу йому сусідку від сліз, сказав:
— Сумку розбирайте. Рано ще додому. Восени яка прийшла – жити хочеться!
— А жити справді хочеться, – подумала Галя.
Як же хочеться жити!
