Два тижні кіт приходив до вікна. Працівники не могли повірити, коли дізналися причину
До чергової кімнати влетіла Ірина — молоденька, тільки після училища. Очі сяяли, щоки палали:
— Тетяно Сергіївно! Він знову тут! Уявляєте?
— Хто «він»? — завідувачка втомлено потерла перенісся. Нічна зміна видалася важкою, а тут ще й це…
— Кіт! Сірий, з білим вушком… Вже годину сидить! І кожного дня приходить, уявляєте?
— Що значить «кожного дня»?
Тетяна Сергіївна, завідувачка реанімації, знову переглянула документи перед обходом. Нова пацієнтка з четвертої палати все ще не приходила до тями. Чотирнадцять днів у комі після наїзду на пішохідному переході. Якийсь лихач пролетів на червоне світло… Наче їм мало клопоту з плановими пацієнтами!
Ірина присіла на край стільця:
— Та вже два тижні ходить. До вікна палати, де лежить Анна Вікторівна. Сидить і дивиться, дивиться… Санітари проганяють — він усе одно повертається. Ми його вже назвали Черговим.
Тетяна Сергіївна скривилася — тільки безпритульних тварин їм тут і не вистачало! Хотіла насварити медсестру, але роботи було забагато. Однак щось у голосі Ірини змусило її піднятися й підійти до вікна.
На підвіконні одного з вікон справді сидів кіт. Сірий, з білим вушком — точно, як описала Ірина. Худий, але явно домашній: шерсть хоч і скуйовджена, але видно, що за нею колись доглядали. Сидів він якось дивно: не по-котячому прямо, ніби вартовий на посту. І дивився, не відриваючи погляду, у вікно палати, де лежала та сама новенька.
— Господи, яка нісенітниця, — пробурмотіла завідувачка. — У нас тут людина між життям і смертю, а ми котів обговорюємо…
Але щось у цій ситуації не давало їй спокою. Можливо, той факт, що цей кіт так наполегливо повертався, попри всі спроби його прогнати? Яка ж це відданість! Не в кожної людини вона є.
— А що ми знаємо про цю пацієнтку? — раптом спитала вона.
Ірина знизала плечима:
— Та майже нічого. Анна Вікторівна, п’ятдесят два роки. Живе сама, іноді її навідує донька. Її збили на пішохідному переході, прямо біля дому…
— Якого дому?
— Та он тієї п’ятиповерхівки, — медсестра махнула рукою у бік вікна. — Сірої, за лікарняним парканом.
Тетяна Сергіївна знову подивилася на кота. Той ніби відчув її погляд — повернув голову. У завідувачки навіть мурахи побігли по спині від виразного погляду цієї тварини.
Відповідь на їхнє запитання прийшла несподівано — того ж дня донька пацієнтки принесла документи для історії хвороби. Із папки випала фотографія. На ній Анна Вікторівна сиділа в кріслі, а на руках у неї… сірий кіт з білим вушком. Ось і більше інформації!
— Це… — голос завідувачки здригнувся. — Це хто?
Донька пацієнтки всхлипнула:
— Це — Мурчик, мамин кіт. Загубився два роки тому — вискочив на вулицю, коли сантехніки залишили двері відчиненими. Мама все обклеїла оголошеннями, кожен двір обійшла… — Вона витерла сльози. — Знаєте, вона навіть переїжджати відмовляється. Каже: «А раптом Мурчик повернеться? Як же він мене знайде?»
Тетяна Сергіївна відчула, як по спині пробіг холодок. Виходить, кіт все ж знайшовся, але пізно… Можливо, він був неподалік у той момент, коли його господиню збила машина і її забрала швидка. Прослідкувавши за каретою швидкої допомоги, він дізнався, де вона. А як знайшов вікно? Напевно, заглядав у різні…
— І де… де вона живе? — спитала завідувачка.
— Та тут, за лікарнею. У сірій п’ятиповерхівці…
У цей момент тишу лікарняного коридору розірвав пронизливий писк приладів із палати Анни Вікторівни. Вони побігли — завідувачка, медсестра, донька… Кардіомонітор показував перші ознаки виходу з коми. Про кота, звісно, всі одразу забули.
Коли Анна Вікторівна вперше розплющила очі, навколо метушилися лікарі. Яскраве світло, чиїсь голоси, писк приладів… Усе ніби в тумані.
— Мамо! — подала голос Наталя, її донька. — Мамочко, ти нас чуєш?
Анна Вікторівна спробувала кивнути. Говорити поки що не виходило — у роті пересохло, горло боліло від трубок.
— Тихо-тихо, — це вже Тетяна Сергіївна. — Не поспішайте. Ви у нас молодець…
Трохи пізніше Наталя тримала маму за руку й плакала. А потім раптом посміхнулася крізь сльози:
— Мамо, а в мене для тебе сюрприз! Ти не повіриш… Мурчик знайшовся!
Анна Вікторівна здригнулася, намагаючись щось сказати. В її очах з’явилися пізнавання, здивування і радість.
— Лежіть-лежіть, — м’яко, але впевнено притримала її Тетяна Сергіївна. — Вам поки що не можна хвилюватися.
— Уявляєш, мамо, — Наталя гладила мамину руку, — він сам тебе знайшов! Приходив сюди щодня, сидів під вікном… Лікарі його помітили. А коли я принесла фото — одразу впізнали!
По щоках Анни Вікторівни покотилися сльози.
— Я його до себе забрала, — продовжила донька. — Спочатку він не хотів іти, все до лікарні рвався. Але нічого, ми домовилися — я його щодня до тебе приводити буду, як тільки дозволять…
Коли Анну Вікторівну перевели в звичайну палату, Наталя прийшла з великою сумкою, з якої доносилося невдоволене бурчання.
— Не можна його сюди, — строго виговорила санітарка. — Не дозволено!
Але Тетяна Сергіївна тільки махнула рукою:
— Залиште! Цей кіт заслужив право бути тут більше, ніж багато людей.
— От же… — проворчала медсестра Ірина, що підійшла. — А ми думали — здалося…
— Нічого не здалося, — тихо відповіла Тетяна Сергіївна. — Просто іноді любов сильніша за будь-які перешкоди і навіть час.
— Ну-ну, потерпи, — приговорювала Наталя, витягаючи розкуйовдженого Мурчика. — Зараз побачиш маму…
Кіт застиг, принюхався… А потім кинувся до ліжка — тільки лапи миготіли.
— Обережніше! — скрикнула Тетяна Сергіївна, але було пізно.
Мурчик вже сидів біля подушки й тицькався носом у господиню. Муркотів так голосно, що, здавалося, було чутно в коридорі. А вона… вона просто плакала і сміялася водночас, намагаючись погладити його тремтячою рукою.
— Господи, — прошепотіла медсестра Ірина, украдкою витираючи сльози, — прямо як у кіно…
З того часу Наталя приходила щодня. На свій подив, вона помітила, що Мурчик якимось чином навчився розрізняти час відвідувань. Рівно о четвертій годині він починав крутитися біля дверей і вимогливо нявчати.
— Як ти дізнаєшся? — дивувалася вона. — Що, годинник читати вмієш?
А він тільки махав хвостом і нетерпляче переминався з лапи на лапу, поспішав — мовляв, ходімо швидше, мама чекає.
— Ви знаєте, — якось сказала Тетяна Сергіївна, дивлячись на цю ідилію, — я за двадцять років у медицині багато чого бачила. Але такого…
Вона замовкла, підбираючи слова. А потім додала:
— Напевно, нам, людям, ще вчитися і вчитися такої вірності.
А потім, уже вдома, коли Анна Вікторівна лежала у своєму ліжку, Мурчик вмостився поруч — як раніше, як два роки тому. Наче й не було цієї розлуки, наче не було коми, лікарні, довгих днів під вікном…
А Тетяна Сергіївна… Відтоді вона трохи інакше дивиться на світ. І коли чує розмови про те, що тварини не вміють любити чи що чудес не буває, тільки посміхається. Адже вона точно знає: найсправжніші дива трапляються не від змахів чарівної палички, вони трапляються від любові.
І кожного разу, проходячи повз сіру п’ятиповерхівку, вона піднімає очі до вікон третього поверху. Там, на підвіконні, часто можна побачити знайомий силует — Мурчик гріється на сонечку і жмуриться від щастя.
