— Два тижні на збори — і квартира моя. А ти забирайся, — сказала коханка Марині. Та не знала, що свекруха вже їде.
Марина щойно вклала трирічну Алісу спати, коли пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла незнайома дівчина років двадцяти п’яти в дорогому пальті та з яскраво нафарбованими губами. Гостя переступила поріг, ледь Марина встигла відчинити, і одразу почала озиратися на всі боки з виглядом господині, що оглядає нові володіння.
— Перепрошую, ви хто? — Марина відступила на крок, пропускаючи незвану відвідувачку.
— Христина. Наречена Діми. Він хіба не попередив?
— Про що попередив?
Христина усміхнулася, дістала телефон і зробила кілька знімків передпокою. Потім, не питаючи дозволу, рушила в бік вітальні. Марина пішла слідом, відчуваючи, як у ній наростає тривога.
— Заждіть, що ви робите? Навіщо фотографуєте?
— Придивляюся. Хочу зрозуміти, що доведеться міняти, а що залишити.
Христина провела пальцем по книжковій полиці, з огидою подивилася на пил. Відчинила двері до дитячої, де спала Аліса. Марина швидко загородила прохід.
— Туди не можна. Там дитина спить.
— Так-так, знаю. Дівчинка. Діма розповідав. Мила дитяча, між іншим. З неї вийде чудовий кабінет для мене.
— Кабінет? Про що ви взагалі говорите?
Христина повернулася до Марини й усміхнулася так, ніби пояснювала очевидне маленькій дитині. У тій усмішці не було ані тепла, ані поблажливості — тільки самовдоволення.
— Діма дарує мені цю квартиру. Весільний подарунок. Ми за місяць одружуємося.
— Ця квартира… Тут живу я. І моя дочка. Наша дочка з Дмитром.
— Ну, отже, жили. Два тижні вам вистачить на збори?
Марина відчула, як холонуть руки. Вона спробувала зберегти спокій, хоча всередині все стискалося від нерозуміння.
— Послухайте, Христино. Я не знаю, що вам наговорив Дмитро. Але ця квартира — моє єдине житло. Нам з дочкою нікуди йти.
— Це не моя проблема.
— Це спільна проблема. Бо квартира записана на його маму. Він не може нею розпоряджатися.
Христина на мить завмерла, але швидко взяла себе в руки. Дістала телефон, показала Марині листування з Дмитром.
— Ось, дивіться. «Квартиру перепишу на тебе, мама згідна». Чорним по білому. Тож збирайте речі.
— Я нікуди не поїду.
— А це вже не вам вирішувати. Два тижні. Потім я прийду з дільничним. І буде неприємно.
Христина попрямувала до виходу. Біля дверей обернулася.
— Так, і шпалери ці негарні. В першу чергу здеру.
Двері зачинилися. Марина лишилася стояти посеред передпокою, дивлячись на те місце, де щойно стояла чужа жінка.
Марина набрала номер Дмитра тільки за годину. Весь цей час вона сиділа на кухні, намагаючись зібрати думки докупи. Телефон гудів довго. Нарешті пролунав знайомий голос.
— Так?
— Дімо, це я. До мене приходила твоя… наречена.
— Знаю. Вона написала. І що?
— Як — і що? Вона сказала, що ти віддаєш їй квартиру. Це правда?
— Правда. А що тебе дивує?
Марина стиснула телефон. Голос Дмитра звучав байдуже, ніби вони обговорювали погоду.
— Дімо, ми домовлялися. Ти обіцяв, що квартира залишиться до повноліття Аліси. Ти дав слово.
— Обставини змінилися.
— Які обставини? У тебе нова жінка — і це обставини? А твоя дочка — вона куди подінеться?
— Винаймеш щось. Аліменти я плачу.
— Аліментів вистачає на їжу та садок. На оренду не вистачить.
— Значить, знайди роботу кращу.
Марина замовкла. Вона чекала хоч чогось — виправдань. Та в голосі Дмитра була тільки порожнеча.
— Дімо, ти пам’ятаєш, як ми сюди в’їжджали? Ти сам сказав, що це дім для нашої родини. Що тут виросте наша дитина.
— Це було давно.
— Три з половиною роки тому.
— Люди змінюються, Марино. Я змінився. У мене тепер інше життя. Христина — це моє майбутнє. А ти — минуле.
— А Аліса? Вона теж минуле?
— Не перекручуй. Я плачу аліменти. Свій обов’язок виконую.
— Обов’язок? Це твоя дитина, а не кредит!
— Не підвищуй на мене голос. Я сказав — два тижні. Потім ми прийдемо й проведемо оцінку майна. Якщо не виїдеш добровільно, будемо вирішувати через інші канали.
— Через які канали, Дімо? Квартира на твоїй мамі!
— Мама дала згоду. Я все узгодив.
Марина відчула, як усередині щось починає горіти — повільно, але невпинно.
— Ти узгодив з мамою, що викинеш її онучку на вулицю? І вона погодилася?
— Мама розуміє, що в мене нове життя.
— Ти впевнений, що правильно зрозумів її слова?
— Марино, годі. Розмову закінчено. Два тижні.
Гудки. Марина опустила телефон на стіл. За стіною заворушилася Аліса — певно, прокинулася від гучної розмови.
Марина підійшла до дочки, вкрила ковдрою. Аліса вже заплющила очі, знову провалюючись у сон. Маленька ручка стискала плюшевого ведмедя — подарунок від бабусі на минулий день народження.
«Бабусю», — подумала Марина. Ніна Сергіївна. Невже вона справді могла погодитися на таке?
Рішення прийшло швидко. Уранці вона зателефонує свекрусі сама.
Ніна Сергіївна з’явилася на порозі ще до того, як Марина встигла набрати її номер. Була восьма ранку. Аліса ще спала.
— Марино, — Літня жінка виглядала схвильованою. — Мені вчора Діма дзвонив. Щось говорив про квартиру й якийсь подарунок Христині. Я не зрозуміла половину. Поясни мені, що відбувається.
Марина пропустила її в квартиру. Вони сіли на кухні. Ніна Сергіївна слухала мовчки, поки невістка розповідала про візит Христини й розмову з Дмитром.
— Він сказав, що ви дали згоду.
— Яку згоду? Він запитав, чи я не проти, якщо він перепише квартиру на свою наречену. Я відповіла: «Дивися сам, ти доросла людина». І це було все!
— Він зрозумів це як дозвіл.
— Я думала, він говорить про свою квартиру! Про ту, що на проспекті Відродження! Не про цю!
Ніна Сергіївна опустила голову. Її руки трохи тремтіли.
— Марино, я не знала. Присягаюся тобі. Якби він сказав прямо, що збирається виселити тебе й Алісу, я б нізащо не погодилася.
— Я вам вірю.
— Він що, зовсім голову втратив? Тут живе його дочка! Моя онучка!
— Він каже, що в нього нове життя. Що ми — минуле. Два тижні — і за поріг.
Ніна Сергіївна різко випросталася. В її очах з’явилося щось незрозуміле.
— Нове життя? Це він про ту розмальовану дівчину, яку мені показував на фото? Яка молодша за нього на п’ятнадцять років?
— Очевидно, так.
— І заради неї він готовий виставити власну дитину?
— Він вважає, що платить аліменти, отже, свій обов’язок виконує.
— Обов’язок? — свекруха підняла брови. — Який обов’язок? Аліменти — це не обов’язок. Це мінімум.
Вона встала, пройшлася кухнею. Зупинилася біля вікна.
— Знаєш, Марино, коли мого чоловіка не стало, Дімі було чотири роки. Майже як зараз Алісі. Ми лишилися самі. Ані грошей, ані житла. Усе було на чоловікові, а він не встиг нічого переоформити.
— Я не знала.
— Мене врятувала свекруха. Мати мого покійного чоловіка. Вона віддала нам свою квартиру. Сама переїхала в крихітну кімнату в комуналці. Сказала: «Онук важливіший за мій комфорт». І жодного разу не дорікнула.
— Це дуже сильний вчинок.
— Це нормальний вчинок. Так мають поводитися нормальні люди. А не як мій син.
Ніна Сергіївна повернулася до Марини. Її обличчя змінилося — зникла розгубленість, з’явилася рішучість.
— Ось що я тобі скажу. Обидві квартири — ця й та, що Діма називає «своєю», — оформлені на мене. Юридично вони мої.
— І що це означає?
— Це означає, що я вирішую, кому їх віддати. Не Діма. Не його Христина. Я.
Марина відчула, як у серці з’явилася надія.
— Ніно Сергіївно…
— Зажди. Я ще не закінчила. Я зателефоную Дімі й призначу зустріч. Хочу подивитися йому в очі. І цій його нареченій теж.
— Ви гадаєте, він послухає?
— Він послухає. Бо якщо не послухає, я перепишу все на тебе й Алісу. І йому не дістанеться нічого.
— Та він ваш син…
— Він мій син. Та Аліса — мені рідна. І я не дозволю йому знищити її майбутнє заради чергової спідниці.
Зустріч відбулася за два дні в ресторані в центрі міста. Ніна Сергіївна обрала місце сама — дороге, з окремими кабінетами. Сказала: «Не хочу, щоб сторонні чули, як я сваритиму сина».
Марина лишилася вдома з Алісою. Ніна Сергіївна настояла: «Тобі не треба цього чути. Я впораюся».
Дмитро прийшов з Христиною. Вони вже сиділи за столиком, коли Ніна Сергіївна ввійшла. Христина всміхалася — та сама самовдоволена усмішка, що й у квартирі Марини.
— Добрий день, Ніно Сергіївно! Так рада нарешті познайомитися особисто!
— Добрий день. — Ніна Сергіївна не всміхнулася. — Дімо, відпусти її. Нам треба поговорити.
— Мамо, Христина — моя наречена. Вона має право бути присутньою.
— Тоді нехай буде присутня. Але мовчки.
Христина обурилася, та Дмитро взяв її за руку — заспокійливий жест.
— Мамо, я знаю, навіщо ти тут. Марина тобі поскаржилася. Та зрозумій — я маю право на особисте життя.
— Маєш. Ніхто не сперечається.
— Тоді в чому проблема?
— Проблема в тому, що ти збираєшся виставити власну дочку на вулицю.
— Я не виставляю. Я запропонував їй виїхати. Два тижні — достатній строк.
— Куди їй виїжджати, Дімо? У неї немає іншого житла. Аліментів, які ти платиш, вистачає тільки на їжу.
— Це не моя проблема. Нехай шукає роботу кращу.
— А поки вона шукатиме — де жити Алісі? У під’їзді?
— Можна винайняти кімнату.
Ніна Сергіївна подивилася на сина довгим поглядом. Потім перевела очі на Христину.
— Скажи мені, дівчино. Ти знала, що в тій квартирі живе трирічна дитина?
— Звичайно знала. Але це ж тимчасово.
— Тимчасово — що?
— Ну… дитина. Вона підросте, піде до школи. Діма платитиме. Усе буде нормально.
— Ти вважаєш нормальним відібрати дім у дитини?
— Я нічого не відбираю. Це подарунок від мого майбутнього чоловіка. Я маю право.
— Право? — Ніна Сергіївна усміхнулася. — Яке право? Квартира належить мені. Не Дімі. Він не може нічого тобі подарувати, бо це не його власність.
Дмитро напружився.
— Мамо, ми ж домовлялися. Ти сказала, що я можу розпоряджатися…
— Я сказала «дивися сам». Я не давала дозволу виселяти внучку. Це різні речі.
— Мамо!
— Не перебивай. Я ще не закінчила.
Ніна Сергіївна дістала з сумки теку з документами. Поклала на стіл.
— Ось свідоцтво про власність на квартиру. Моє ім’я. Ось документи на другу квартиру — ту, де ти живеш. Теж моє ім’я.
— Я знаю, мамо. Це ж для зручності. Ми так вирішили.
— Ми вирішили, так. А тепер я вирішую інакше.
— У сенсі?
— У сенсі — я перепишу квартиру. Але не на твою Христину. А на Марину й Алісу.
Христина рвонула вперед.
— Ви не маєте права!
— Маю. Це моя власність. Я можу робити з нею що хочу.
— Дімо! Зроби щось!
Дмитро зблід.
— Мамо, ти не можеш так вчинити. Це моя квартира! Я її купував!
— На мої гроші, між іншим. І оформив на мене. Тож юридично — моя.
— Це не чесно!
— Це наслідки твоїх рішень.
Дмитро відкинувся на спинку стільця. Христина поруч з ним виглядала розгубленою — її самовпевненість зникла.
— І що мені робити? — запитав Дмитро глухо.
— У тебе два варіанти. Перший — ти відмовляєшся від своєї витівки, залишаєш квартиру Марині й Алісі й збільшуєш аліменти. Удвічі.
— Удвічі?!
— Ти можеш собі це дозволити. Я знаю твої доходи.
— А другий варіант?
— Другий — я переписую обидві квартири на Марину. І ти лишаєшся без усього.
— Ти серйозно? Я твій син.
— Ти мій син. Та Аліса — моя онука. І якщо мені доведеться обирати між сином, який поводиться як… — вона зробила паузу, добираючи слово, — як негідник, і невинною дитиною, я оберу дитину.
— Це несправедливо!
— Несправедливо? Оце так заговорив. Ти хотів викинути трирічну дівчинку на вулицю. І говориш мені про справедливість?
Христина схопилася.
— Дімо, я не підписувалася на це! Ти говорив, що все вирішено!
— Сядь.
— Ні! Ти обіцяв мені квартиру! Ти сказав, що це подарунок!
— Я сказав — сядь!
Христина повільно опустилася назад. Її губи тремтіли. Ніна Сергіївна дивилася на них обох з холодним спокоєм.
— Ну що, Дімо? Який варіант обираєш?
Дмитро мовчав. Він дивився в стіл, уникаючи погляду матері.
— Перший, — сказав він нарешті. — Перший варіант.
— Добре. Завтра їдемо до нотаріуса. Я оформлю дарувальну на квартиру — на користь Аліси. Марина буде опікункою до її повноліття.
— На Алісу? Чому не на Марину?
— Бо Аліса — твоя дочка. І ти пам’ятатимеш про це щоразу, коли захочеш знову вчинити щось негідне.
— А аліменти?
— Аліменти — з першого числа наступного місяця. Удвічі більше. Я перевірю.
Дмитро кивнув. Він виглядав втомленим. Христина встала.
— Я йду. Дімо, поговорімо пізніше.
— Так, пізніше.
Вона пішла, голосно стукаючи підборами.
Ніна Сергіївна подивилася на сина.
— Знаєш, Дімо, я завжди тебе захищала. Коли ти робив помилки — я виправляла. Та сьогодні ти перегнув.
— Мамо…
— Ні, послухай. Я не перепрошуватиму за те, що зробила. І я не удаватиму, що все гаразд. Ти розчарував мене. Сильно.
— Я просто хотів…
— Я знаю, чого ти хотів. Ти хотів догодити новій жінці. Та забув, що в тебе є дочка. І це — непробачно.
— Я пам’ятаю про дочку.
— Ні, не пам’ятаєш. Якби пам’ятав — не пропонував би викинути її на вулицю.
— Я не думав, що…
— Ось саме. Ти не думав. Ти думав про спідницю. І це найгірше.
Ніна Сергіївна встала.
— Завтра о десятій. У нотаріуса. Утім, ти там мені не потрібен.
Вона вийшла, не озираючись.
Ніна Сергіївна прийшла до Марини в суботу. У руках у неї була та сама тека з документами — тільки тепер усередині лежали нові папери.
— Ось. — Вона простягла теку Марині. — Дарувальна на квартиру. Оформлена на Алісу. Ти — законна представниця до її повноліття.
Марина взяла теку. Відкрила. Прочитала першу сторінку. Потім другу. На очах виступили сльози.
— Ніно Сергіївно…
— Не дякуй. Це мало бути зроблено давно. Я просто не розуміла масштабу проблеми.
— Як він відреагував?
— Погано. Та погодився. У нього не було вибору.
— А Христина?
— Христина, видно, втекла. Діма каже, що вона не відповідає на дзвінки. Гадаю, її цікавила квартира, а не він.
Марина опустилася на стілець. Сльози текли по щоках, але вона всміхалася.
— Я не знаю, як вам дякувати.
— Не треба дякувати. Просто вирости Алісу хорошою людиною. Не такою, як її батько.
— Він не завжди був таким.
— Був. Я просто не хотіла бачити. Заплющувала очі на його егоїзм. Думала — подорослішає, зміниться. Не змінився.
З дитячої вийшла Аліса. Вона потерла очі й побачила бабусю.
— Бабо Ніно!
— Привіт, сонечко. — Ніна Сергіївна присіла, обійняла внучку. — Як справи?
— Добре. А ти навіщо прийшла?
— Принесла подарунок.
— Подарунок? Який?
Ніна Сергіївна усміхнулася.
— Дім. Цей дім тепер твій. Назавжди.
Аліса нахмурилася.
— Я не розумію.
— Зрозумієш потім. Коли виростеш.
Марина підійшла до них. Вона обійняла Ніну Сергіївну.
— Дякую вам. За все.
— Знаєш, — сказала Ніна Сергіївна тихо, — колись мені допомогла моя свекруха. Тепер я допомагаю тобі. Можливо, колись ти допоможеш комусь ще.
— Обов’язково допоможу.
— От і добре. А тепер — годі плакати. Давай краще чаю поп’ємо. У мене тістечка є.
Аліса застрибала.
— Тістечка! Я хочу тістечка!
Марина засміялася крізь сльози.
— Добре, добре. Зараз поставлю чайник.
Вони сиділи втрьох на кухні — бабуся, невістка й внучка. За вікном світило сонце. Аліса їла тістечко, вимазавши щоки кремом. Ніна Сергіївна дивилася на неї з ніжністю.
— Знаєш, — сказала вона Марині, — я рада, що все так закінчилося.
— Я теж.
— Діма отримав урок. Можливо, це навчить його думати про інших.
— Можливо.
— А якщо не навчить — що ж. Принаймні ви з Алісою захищені.
Марина кивнула. Вона подивилася на дочку, потім на Ніну Сергіївну.
— Ви знаєте… — вона завагалася. — Я ніколи не казала вам цього раніше. Та ви для мене — як справжня родина. Більше, ніж Діма будь-коли був.
Ніна Сергіївна усміхнулася.
— І ти для мене. Ти й Аліса. Моя справжня родина.
Аліса підняла голову від тістечка.
— А тато?
Жінки перезирнулися.
— Тато теж родина, — сказала Ніна Сергіївна обережно. — Та тато зараз далеко. Він зайнятий.
— А коли він прийде?
— Коли буде готовий.
Аліса кивнула, ніби це пояснення її задовольнило, і повернулася до тістечка.
Марина подивилася на Ніну Сергіївну. Та похитала головою — не треба пояснювати дитині більше, ніж вона може зрозуміти.
— Дякую, — прошепотіла Марина.
— Нема за що, — відповіла Ніна Сергіївна. — Бережи її. Це найголовніше.
— Буду. Обов’язково буду.