Поліна не відразу збагнула, хто їй телефонує. На екрані світився номер свекрухи Ганни Петрівни, яка не з’являлася в її житті вже понад два роки, — це було так само несподівано, як сніг у липні.
Пензлик із солодкою глазур’ю завмер у руці, і крапля повільно поповзла просто по щойно намальованому цукровому даху пряникового будиночка.
— Ти чого так закам’яніла? — Марина підсунулась ближче на стільці й зазирнула Поліні в обличчя. — На тобі ж лиця немає! Податкова? Чи кредит? Та кажи вже, не муч!
— Гірше, — видихнула Поліна. — Свекруха в гості напросилася. Уявляєш, на сьогодні ввечері! За стільки років — жодного разу не переступила наш поріг, а тут раптом заграли якісь родинні почуття.
— Та годі тобі, — махнула рукою Марина. — Моя свекруха — золота жінка! І з онуками посидить, і борщу наварить, а на день народження ще й шубу подарувала. Справжня друга мама, чесне слово!
— У твоєї просто є вагома причина бути такою янгольською, — відповіла Поліна. — Ви ж їй ремонт у квартирі зробили, та й дачу облаштували. Знаєш, янголи просто так не літають, Марино. У них погодинна оплата.
Марина тільки пирхнула, але сперечатися не стала. Поліна домалювала будиночок, здала готове замовлення і відпросилася з майстерні на пів години раніше. Хоча там ще стояв солодкий аромат кориці, на душі в неї вже чіплялося щось гірке й тривожне.
По дорозі до магазину вона машинально взяла виноград і коробку зефіру. Не для того, щоб підлещуватися — просто не хотілося сидіти перед непроханої гостею з порожнім столом. Підлизуватися до Ганни Петрівни вона не збиралася ні за що на світі.
Пам’ять, мов упертий кінь, одразу винесла їй минуле. Весілля, три скромні валізи й велична заява свекрухи: «У мене три кімнати, але я в них живу сама й помру одна. Сам одружився — сам і живи, губу не розкочуй». Саме так, слово в слово, вона тоді й сказала, дивлячись синові просто в очі.
Тоді вони винаймали житло, рахували кожну гривню, їли макарони з якоюсь підливою майже з нічого. Полінина мама допомогти не могла — помирав її батько, дідусь Поліни, і всі заощадження йшли на доглядальниць та ліки.
Через рік після дідусевої смерті мама продала його будиночок і всі гроші віддала доньці. Їх вистачило на однокімнатну квартиру в непоганому районі, ще й із великою кухнею.
Поліна й досі пам’ятала, як вони з Артемом сиділи тоді просто на підлозі, серед коробок, і сміялися від щастя. Своє. Нехай маленьке, але власне, без жодних чужих милостей.
Поліна набрала чоловіка, ще стоячи біля під’їзду.
— Артеме, новина дня! Твоя мати дзвонила. Напросилася в гості, буде десь за годину.
— Мати?! До нас?! — у слухавці щось дзенькнуло, Артем, здається, ледь не впустив ключ від кавомашини, яку саме лагодив. — Вона що, знає нашу адресу?
— Виходить, знає. Голос у неї був солодкий, як мій цукровий сироп для глазурі. Мені вже моторошно.
— Я їду. За сорок хвилин буду. Поліно, головне — нічого їй не обіцяй і нічого не підписуй, чуєш? Я серйозно.
Артем кинув інструменти в сумку й одразу рвонув з місця, навіть забувши закрити кавомашину. У голові гуло, мов у вулику. Після їхнього весілля мати телефонувала разів зо п’ять, не більше, а на народження онучки надіслала листівку і повзунки, які були не за розміром. І раптом — у гості.
Він набрав сестру Ірину. Вона не взяла слухавку — довгі гудки, а потім скидання. Артем сплюнув і набрав її чоловіка, Тараса.
— Тарасе, привіт! Слухай, не підкажеш, що це моя рідня так ожила? Мати до нас у гості зібралася, я вже майже непритомний.
— А, Артеме! — Тарас був простим, як держак лопати, чоловіком. — Та в нас тут справжній рух, брате! Переїхали до заміського будинку, чув? Сто сорок квадратів, ділянка! І машину взяли — кросовер, майже новий!
— Будинок?.. Машина?.. Ви що, скарб знайшли чи в лотерею виграли?
— Яка там лотерея, дивак ти! Ганна Петрівна свою трикімнатну квартиру продала, всі гроші в наш дім вклала. І на машину ще додала, дай Бог їй здоров’я. Ти хіба не знав? Ну ви й даєте, сімейка…
Гудки. Артем стояв посеред вулиці й абсолютно нічого не розумів. Мати, яка тряслася над своєю трикімнатною, наче дракон над золотом. Мати, яка рідного сина з вагітною дружиною на поріг не пустила. Продала. Віддала. Доньці.
Щось у цій арифметиці явно не сходилося. Жінка, яка двадцять років перераховувала кожен квадратний метр, не розкидається мільйонами просто так, із великої доброти. Отже, був якийсь підступ. І цей сьогоднішній візит — точно не через виноград.
Він швидко перетелефонував дружині.
— Поліно, слухай уважно. Мати продала свою трикімнатну. Гроші віддала Ірині — на будинок, на машину, на все. Мені — привіт і листівку, як завжди.
— От тобі й маєш. Навіщо?
— Ось і я думаю — навіщо. Будь з нею обережнішою. Вона просто так навіть не чхне.
Поліна сховала телефон у кишеню фартуха. Ганна Петрівна вже сиділа в кімнаті на найкращому стільці, склавши руки на колінах, і виразно поглядала на пакет із виноградом. Поліна помила гроно, поставила на стіл і сіла навпроти.
— Добре у вас тут, — свекруха обвела поглядом кімнату. — Тіснувато, звісно. Але для початку підійде. А для продовження… — вона театрально замовкла й солодко примружилась. — Чула я, тобі, Поліно, квартирка дісталася? Двокімнатна? Люди кажуть.
Поліна моргнула. Жодної двокімнатної квартири в неї й близько не було. Але обличчя свекрухи було таким урочистим, що псувати виставу не хотілося — якщо це жарт, нехай уже буде гарний жарт.
— О, ви про це, — Поліна недбало махнула рукою. — Ну так, двокімнатна. У мене, знаєте, плани наполеонівські. Ту двокімнатну продам, цю однокімнатну продам, куплю собі трикімнатну. А ще краще — одразу будинок біля моря. Щоб веранда, інжир під вікном, а Софійка босоніж бігала по теплих камінцях.
— Будинок біля моря?.. — свекруха поперхнулася виноградинкою.
Поліна усміхнулася ще ширше.
«А чому б собі й не дозволити? Буду там пряники розписувати, прямо на веранді. Морське повітря, знаєте, просто неймовірно надихає. Замовлення кур’єром відправлятиму».
Вона аж на мить наяву відчула солодкий запах того інжиру й уявила себе там. Раптом задзвонив телефон. Це була Ольга Петрівна, її мама. Голос у неї був такий м’який, аж зворушений.
«Полюню, звітую: наша Сонечка набігалася досхочу, щічки рожеві-рожеві, і вже заснула в мене на руках. Лежимо тихенько, щоб не розбудити. Ти не хвилюйся, забирай хоч завтра, коли тобі зручно». Поліна подякувала: «Мамо, я передзвоню пізніше, в мене гості». Вона поклала слухавку й повернулася до свекрухи вже без удаваної мрійливості.
«Ганно Петрівно, досить жартів. Хто вам розповів про ту двокімнатну? Мені, чесно кажучи, дуже цікаво».
Свекруха, розм’якша від солодкого винограду та власної важливості, нарешті виклала все без утайки.
«Та це Ірина розповіла. Вона ж мала бути єдиною спадкоємицею! Баба Зіна, знаєте, це бабця мого колишнього чоловіка. Вреднюча була бабця, хай їй земля буде пухом, але характер мала — чистий оцет, ще й з гірчицею. Але Ірині вона давно обіцяла: “Квартира буде твоя”. А вісім місяців тому й пішла з життя».
Поліна пригадала: тоді, на похороні баби Зіни, Артем їздив сам. Вона сиділа вдома з Софійкою — донечці було лише п’ять місяців, про які поїздки могла йти мова? За все життя вона бачила ту бабцю, може, з десяток разів, і щоразу старенька дивилася на неї пильно, наче якийсь ревізор на перевірці.
«І от, значить, Ірина пішла розпитувати…» — Ганна Петрівна нахилилася ближче, її голос став тихішим, ніби вона відкривала страшну таємницю.
«А там… Поліночко, я ж до чого веду. Квартира-то, виходить, сімейна, спільна. І її треба було б поділити по справедливості…»
У цю мить гучно грюкнули вхідні двері. До передпокою буквально влетів Артем, скидаючи черевики просто на ходу.
«Мамо?! Що ти тут робиш? Два роки й не згадувала про нас, а тут раптом з’явилася!»
Ганна Петрівна миттю підібгала губи, згорбилася й поспіхом почала збиратися. Біля самих дверей вона обернулася, ніби хотіла ще щось сказати, але син дивився на неї таким поглядом, що аж мороз ішов по шкірі. Свекруха мовчки вийшла, так і не договоривши найважливішого.
«Наговорила мені якихось дурниць і втекла», — Поліна тим часом прибирала зі столу. — «Про якусь двокімнатну, про спадок. Здається, вона просто хотіла мене роздратувати. Від власної жовчі ліків ще не придумали».
«Роздратувати?» — Артем почав ходити кімнатою, і його обличчя наливалося гнівом. — «Поліно, ти нічого не розумієш! Вона ж трикімнатну продала! Свою дорогоцінну трикімнатну, куди нас ніколи не пускала! І все — Ірині. Будинок, машина, а це так, вишенька на торті. А я? Я їй хто — сусід по сходовій клітці?»
«Тихіше, сусідів розбудиш, — сказала Поліна якомога спокійніше. — Може, вона прийшла запропонувати тобі гроші, совість замучила. А ти влетів із криком “що ти тут робиш” — от вона й втекла разом із совістю».
Артем опустився на стілець і розгублено втупився в дружину.
«І що тепер робити?»
«Завтра підеш до матері й поговориш по-людськи. Без крику, спокійно».
Наступного дня Поліна відпросилася з майстерні й поїхала до нотаріальної контори, що була недалеко від будинку баби Зіни. В душі в неї все ще ворушилося сумнівне передчуття: напевно, зараз з’ясується, що вся ця “двокімнатна” — лише плід хворої фантазії свекрухи. Але нотаріуска, суха жінка в окулярах, підняла документи й подивилася на Поліну поверх оправи.
«Усе правильно. Зінаїда Марківна залишила заповіт. Квартира заповідана вам. Повністю, без жодних умов».
«Мені?..» — Поліна ледь не промахнулася повз стілець, тримаючись за край столу. — «Ви нічого не плутаєте? Я бачила її, може, разів десять за все життя. Є ж онука, є онук…»
«Заповідач має право залишити майно кому завгодно. Хоч коту. До речі, кіт там теж є, але в заповіт він не ввійшов. Оформлюємо?»
Поліна оформила. Руки робили свою справу, а голова ніби відмовлялася вірити. Чому їй? Чому не Артемові, не Ірині? Шкідлива старенька з оцтовим характером ніби зіграла з усіма в наперстки — і ніхто не вгадав, де кулька.
Додому вона поверталася, занурена в глибокі роздуми. Артем зустрів її в передпокої — обличчя зле, перекошене, зовсім чуже.
«Ну що, спадкоємице?» — процідив він крізь зуби. — «Ірина до нотаріуса ходила, папери подавати. Бабця ж їй квартиру обіцяла! А виявилося — пролетіла Ірина, як фанера над Парижем. Бабця натворила і відписала все тобі! Тобі, Поліно! Ти взагалі хто їй така?!»
«Я сама сьогодні дізналася. Клянуся. Я цю бабу Зіну…»
«Мати тепер верещить, що треба “по справедливості”! — Артем її не слухав. — Ірині — гроші від трикімнатної, мені — двокімнатна. Через тебе, але мені! Всі задоволені! Всі, крім мене, бо моє — знову не моє! Завтра ж ідеш до нотаріуса і відмовляєшся від спадщини. Завтра ж!»
«Відмовитися?» — Поліна зняла пальто й повісила його рівно, хоча пальці зовсім не слухалися. — «Артеме, подумай головою. Якщо я відмовлюся — спадщина піде за законом. І знаєш, хто перший у черзі? Твій батько. Живий, здоровий і дуже жадібний. А за ним підтягнуться й інші. У кращому випадку вам із Іриною дістанеться по шматку».
Логіка була залізна, і Артем це зрозумів. Він пожував губами й видав нову версію:
«Гаразд. Тоді так: вступаєш у спадок — і одразу переписуєш квартиру на мене. Дарчою. Я син, я онук, це по совісті».
«Ні».
Вона сказала це спокійно, і цей спокій вибухнув у ньому, як іскра в газовому балоні. Артем різко ступив до неї і вдарив. Навідліг, по обличчю, по-справжньому. Поліна відлетіла до стіни й схопилася за щоку.
Він ще щось кричав про совість і про сина, потім грюкнув дверима й пішов. Поліна постояла, дивлячись на своє віддзеркалення в дзеркалі передпокою — на щоці розгоралася червона пляма. Потім дістала сумку і почала збирати найнеобхідніше. За годину вона вже була у матері й обіймала сонну Сонечку так, ніби її хотіли відібрати.
Артем повернувся лише наступного дня. Квартира зустріла його порожньою тишею. «Ну й не треба», — злостиво подумав він. Ані краплі жалю не відчував: сама винна, забрала в нього двокімнатну квартиру — у рідного чоловіка, просто з-під носа.
Він походив кімнатами, штовхнув ногою дитячий стільчик, що стояв посеред вітальні, і раптом усвідомив: ця однокімнатна квартира, виявляється, теж куплена на гроші її матері. Оформлена на дружину. Отже, треба торгуватися, поки не пізно. Він набрав Поліну, намагаючись говорити якнайділовіше.
— Потрібно поговорити. Пропоную поділити все чесно: тобі двокімнатна, мені — однокімнатна. Розійдемося по-людськи, без судів. Алло? Поліно?
У слухавці були лише гудки. Він подзвонив ще раз — скинули. Написав повідомлення — жодної відповіді. Артем жбурнув телефон на диван і до самої ночі складав у голові промови, одна справедливіша за іншу.
А тим часом Поліна оформила спадщину. Усе виявилося ідеально: у нотаріуса був відеозапис, двоє свідків, довідка від лікаря про те, що Зінаїда Марківна була при повному розумі й діяла без жодного примусу. Бабуся, здавалося, підготувалася до всього, наче наперед знала, яка жорстка суперечка розгориться за її квадратні метри.
Поліна прийшла до своєї нової двокімнатної квартири. Тут було чисто, охайно, а квіти на підвіконнях политі. За квартирою доглядала сусідка, Надія Степанівна, — вона ж годувала рудого кота Мурчика і була однією зі свідків у нотаріуса.
— Я, люба, сама остовпіла, коли Зінаїда Марківна сказала, на кого заповіт пише, — сусідка розвела руками. — Питаю її: «Зіно, а як же онука?» А вона мені: «Онука до мене лише по спадок їздила, а ця дівчинка — жодного разу нічого не просила. От нехай вона і отримає». Характер у неї був міцний, як кремінь. Але що зроблено, те зроблено.
Поліна погладила кота й повернулася до своєї однокімнатної квартири, щоб забрати речі. Софійка тим часом залишалася у бабусі. Вона не встигла навіть відкрити шафу, як у двері подзвонили. На порозі стояла Ганна Петрівна — відчула, мабуть, здобич, як хижак.
— Поліночко, я на хвилинку, — свекруха прослизнула до передпокою. — У мене ж біда. З Іриною ми посварилися дощенту. Я ж їй усе віддала, усе! А вона тепер мені й доброго слова не скаже, і Тарас за неї горою. Живу в них, мов приживалка, шматка хліба… Загалом, я подумала: у тебе ж тепер двокімнатна стоїть порожня…
— Ні.
— Що “ні”? Я ж не назавжди, я ж…
— Ні, Ганно Петрівно. У двокімнатну я вас не пущу. А цю квартиру я продаю. Тож і тут вам місця не знайдеться, вибачте за прямоту.
Свекруха ахнула, вихопила телефон і заволала в слухавку:
— Артеме! Синочку! Мене на вулицю виганяють! Твоя дружина мене на вулицю!
За десять хвилин до квартири влетів Артем. Поліна спокійно й далі складала речі — свої та Софійчині.
— Що тут відбувається?! — гаркнув він.
— Відбувається збирання валіз, — Поліна застебнула блискавку. — Повторюю для другого слухача: цю квартиру я продаю. Тебе виписую — маю повне право, я власниця. У двокімнатну не пущу, і ти чудово знаєш чому. Над розлученням я ще подумаю кілька днів, не квап.
— Синочку, а я?! — закудкудакала свекруха. — А мені де тепер жити?!
— Та відчепись ти! — Артем розвернувся й виштовхав матір за двері, просто на сходову клітку. — У мене родина руйнується, а ти зі своїми вимогами! Йди до Ірини, їй мізки капай!
Двері зачинилися. Поліна дивилася на чоловіка з холодною цікавістю, немов на музейний експонат.
— Красиво. Рідну матір — за двері, як бездомне кошеня. Знаєш, ти зараз дуже допоміг мені з рішенням. Якщо ти з матір’ю так чинитимеш, то нас із Софійкою й поготів не пожалієш. Розбери, будь ласка, дитяче ліжечко. Не хочеш — не треба, сама впораюся.
— Нікуди ти не підеш! — Артем затулив собою двері. — Сядь! Ми все обговоримо! Ти зобов’язана…
Поліна підійшла впритул і дала йому ляпаса — дзвінкого, хльосткого, за все й одразу.
— Це здача. За минулий раз. А тепер знайди в собі мужність залишитися чоловіком хоча б на прощання. І нагадую: квартира продається, шукай собі житло. Час пішов.
— Ти!.. Ви всі!.. — Артем задихнувся. — Мати — гадина, гроші сестрі спустила! Сестра — змія, до нотаріуса побігла! Бабуся — збожеволіла! А ти… ти це навмисно! Ти все це підлаштувала, зізнайся!
— Ага. Я ще в дитячому садку почала втиратися в довіру до твоєї бабусі, яку бачила від сили разів десять. Геніальний план, двадцять років підготовки.
Вона дивилася на нього й не впізнавала. Куди подівся той хлопець, з яким вони сміялися на підлозі серед коробок? За місяць людина деградувала до стану сварливого діда з лавочки. Поліна по одному винесла валізи й пакети до ліфта — Артем із принципу не поворухнув і пальцем, лише стояв і сопів.
Внизу чекало таксі. Поліна завантажила речі, сіла й жодного разу не озирнулася на вікна.
Артем залишився сам у квартирі, яка йому ніколи не належала. Він сидів на дивані й перебирал винних, мов чотки. Мати — віддала все сестрі й промовчала про спадок. Ірина — знала про будинок, знала про заповіт, мовчала в обидві щоки. Бабуся — з’їхала з глузду на старості літ.
Але найбільше він ненавидів дружину. Вона загарбала його квартиру. Його! Він онук, він кровний, а вона хто — лише глазур’ю по пряниках малює! Телефон пискнув: «Я подала заяву про розірвання шлюбу».
Артем ще не встиг оговтатися від тих слів, як телефон знову задзвонив. Це була мати, і її голос у слухавці тремтів від обурення. «Ну що, синку, дочекався?» — ледь чутно спитала Ганна Петрівна, але її гіркота різала Артема, наче ножем. «Ти ж сам мене виставив, як тепер жити маю? Ірина й Тарас далі кімнати не пускають, косяться…»
Артем мало не виплюнув слова у відповідь. «А мені що? Ти сама свою трикімнатну розтринькала — тепер у Ірини питай, де тобі місце! Я сам не маю жодного уявлення, де буду ночувати!» — і різко скинув виклик.
За мить екран телефону знову засвітився, сповіщаючи про нове повідомлення. Цього разу від Поліни. «Можу запропонувати тобі й далі мешкати в однокімнатній. За умови, що щомісяця сплачуватимеш ринкову орендну плату. Не згоден — квартира піде на продаж. Чекаю відповіді до ранку».
Оренда. Своїй власній дружині. За квартиру, де він прожив стільки років! Артем відчував, як його розпирає від обурення. Він просидів до півночі, перетравлюючи цю гіркоту, і в голові крутилася одна думка: чому він тоді так розлютився? Жили ж собі спокійно в однокімнатній, і йому ніколи навіть не спадало на думку, що житло записане на неї. Їв її пряники, хвалив, нічим не поперек.
Однак відповісти «згоден» він просто не міг. Гордість не пускала. Артем зволікав, сподіваючись, що дружина охолоне, пом’якшає, згадає, що він її чоловік і батько їхньої доньки. Та до обіду прийшло інше повідомлення, вже без жодних пропозицій: «Квартиру виставлено на продаж. Показ для покупців — щосереди та щосуботи».
Артем дико заревів і запустив подушкою в двері. Зрадили. Мати зрадила, сестра зрадила, бабуся зрадила — а тепер ще й дружина, мов останній цвях у домовину. Він і досі не міг осягнути: саме він сам себе загнав у глухий кут того вечора, коли підняв руку на Поліну.
А тим часом Поліна стояла посеред затишної двокімнатної квартири. Вона спостерігала, як Софійка маленькими ніжками обережно тупотить по кімнатах, торкаючись пальчиком незнайомих меблів. Ольга Петрівна присіла на м’який диван і не зводила сяючих очей з онучки. Раптом з-за крісла вийшов рудий Мурчик — і Софійка радісно заверещала.
— Ба! Котя! Котя!
— Котик, котик, — тепло засміялася Ольга Петрівна. — Тепер це ваш котик. Спадковий.
Після того удару Поліна все для себе вирішила остаточно й більше не озиралася назад. Сім’ї, як такої, не залишилось, але є донька, є вона сама і є дві квартири. І тепер вона більше нічим і ніким не пожертвує.
Вона підхопила Софійку на руки, а кіт, гордо здійнявши хвіст, попрямував показувати їм їхній новий дім. Все справді на краще. Навіть найдивніші бабці іноді виявляються мудрішими за всю родину разом.