– Мама, давай з нами.
Я радісно подивилася на дітей і чоловіка, що бігали поруч:
– Тільки пиріг дістану з духовки.
Я зайшла на кухню, і натрапила на фотографії. Спогади нахлинули немов лавина …
Я вчилася в загальноосвітній школі серед звичайних школярів. Тільки я була сиротою.
– Ей, Ритка, де такий костюмчик відкопала? – однокласниці часто сміялися наді мною.
Я трималася, при них ніколи сліз не показувала. Але потім прибігала до себе і плакала годинами.
– Маргарита, що знову дівчатка ображали? – Лариса Іванівна, вихователька, була завжди добра до мене.
– Чому, вони з мене сміються? Що зі мною не так?
Вона гладила мене по голові:
– Люди різні. Не міряй усіх по собі. У тебе серце добре – всіх жалієш, всім допомагаєш. З домашнім завданням до тебе всі біжать. І в школі є ті, хто до тебе тягнеться. А до них ні. Навчися не звертати на них увагу. Сміються, пожартуй над собою. Правда завжди переможе.
Так я і росла в постійній боротьбі з навколишнім світом. Я довго сподівалася, що Лариса забере мене до себе, але цього не сталося. Хоча, я чесно була вдячна їй за те, що вона в якійсь мірі замінила мені матір.
Після я вступила до педагогічного інституту на дошкільну освіту – хотіла працювати з дітьми.
Відучилася з відзнакою, повернулася в рідне місто, отримала від держави житло. Влаштувалася працювати в свій дитячий будинок вихователем.
Одного разу до нас приїхали новенькі – два хлопчики – семи і восьми років. Біляві блакитноокі янголята, вони виглядали абсолютно домашніми дітьми.
– Марія Олександрівна, звідки поповнення? – поцікавилася я у завідуючої.
– Це якась жахлива історія. Батьки поїхали відпочивати, і під час рафтингу по річці їх рафт перекинувся. На даний момент вважаються зниклими без вести. Родичів не виявилося. Хлопці до нас прям з дитячого табору потрапили…
– Бідолахи…
Я розчулювалася кожен раз, коли приходило поповнення. Провівши дитинство тут, я не бажала такого жодному з дітей на світлі.
Максимко і Андрійко були в моїй групі. Я проводила з ними п’ять днів на тиждень: грала, читала казки і займалася творчістю. Максимко, старший, красиво малював, умів читати і любив це робити. Щотижня я купувала йому нову книжку і бачила його рідкісну усмішку на обличчі. Він розумів, що маму і тата, швидше за все більше не побачить.
– Вони полетіли на небо?
Я подивилася на нього і сумно посміхнулася.
– Сподіваюся, вони в кращому зі світів, з ангелятами поруч.
– Моя мама любила мене розповідати історію про Їжачка, який заблукав у тумані. Знаєш?
Від його погляду у мене кожен раз стискалося серце.
– Я її не дуже добре пам’ятаю, але ми можемо разом її почитати. Давай принесу в понеділок?
– Було б добре. Ти добра.
Він обняв мене і пішов до брата.
Андрійко переживав все трохи серйозніше, ніж брат. Йому явно не вистачало сім’ї. Він не дозволяв до себе торкатися: обіймати і погладити себе не давав. Нічні вихователі розповідали, що ночами він часто плакав уві сні, кликав маму і тата, щось вигукував. Максимко біг до його ліжка і лягав поруч, заспокоюючи і обіймаючи.
Через три місяці прийшло рішення суду. Пошуки були припинені, і справа була закрита. У хлопців залишилася в спадок квартира, машина і невелика сума в банку. На жаль, не залишилося близьких.
– Тобі треба повідомити їм про це …
Кілька днів я набиралася сил, щоб повідомити хлопчикам. Вирішила розповісти спершу Максимові. Я залишила його після обіду в їдальні, коли там нікого не залишилося.
– Максим, я хочу з тобою поговорити.
– Їх не знайшли?
Його блакитні очі в чергове проникли мені в саме серце.
Я кивнула і простягла руки до нього. Хлопчик похилився вперед і уткнувся в мене. Я відчула, як по обличчю покотилися сльози.
– Не плач. Адже вони на небі. У них все буде добре.
Я сильніше притиснула його до себе – він подорослішав дуже швидко.
З Андрійком все пройшло набагато складніше, але Максим мені сильно допоміг. Він був поруч з братом і втішав його.
Час минав, і хлопці підростали, я все більше до них прив’язувалася.
– Марія Олександрівна, я хочу їх усиновити.
– Рита, твоя кандидатура не підійде: незаміжня, з невеликою зарплатою і скромною житлоплощею.
– Але я їх люблю, та й хлопці мені відповідають тим же.
– Я тобі не повідомила ще, але знайшлася сімейна пара готова їх усиновити.
Я різко підхопилася:
– Не віддавайте їх, будь ласка. Я придумаю що-небудь!
– Це не залежить від мене. Вони вже збирають документи.
Я вибігла з кабінету, розуміючи, що не зможу їм допомогти. Я була в розпачі. Погано розмірковуючи, я набрала Денису. Денис – мій сусід по під’їзду. Часто допомагав мені по господарству: прибити, прикрутити, полагодити. Жив один і ніколи не відмовляв.
– Маргарита, привіт. Знову зламався кран?
– Одружись зі мною.
Хвилинна пауза.
– Все в порядку?
– Ні, все погано, – відповіла я і заплакала.
– Ти де?
– На роботи.
– Я зараз тебе заберу, нікуди не йди.
Через п’ятнадцять хвилин він під’їхав, запхав мене в машину і відвіз додому. Всю дорогу я ридала. Він мовчав.
У кімнаті він посадив мене в крісло і приніс стакан.
– Пий.
Я не питаючи, що там, випила і миттєво прийшла в себе.
– А тепер я тебе слухаю.
Я цілу годину йому розповідала про братів і їх родичів, про наші відносини і про претендентів в опікуни.
– Одружись зі мною. І тоді у мене буде шанс їх усиновити. Потім розлучимося.
Молодий чоловік явно перебував у шоці.
– Звучить жахливо, але …
– Не жахливо, відчайдушно. Я подумаю.
Його відповідь вселив в мене надію.
Коли ми розписалися, я подумала про те, як два альтруїста могли опинитися сусідами по під’їзду. Ми подали документи на усиновлення і … отримали спершу право на опіку.
Я була безмежно щаслива, коли забирала хлопчиків. Ми переїхали до Дениса – його квартира була більша за мою. Опіка нас регулярно перевіряла. І спільне життя склалося так, що я звикла до Дениса, а він до мене. Ми стали справжніми чоловіком і дружиною.
Потім ми купили будинок – продали квартиру, і трохи підкопили. Зараз це було наше сімейне гніздечко, готове в будь-який момент прийняти в свої стіни ще дітей.
– Ритуля, чого тут завмерла? Все в порядку?
Денис стурбовано підійшов до мене і погладив живіт.
– Може, дівчинка наша бешкетує?
Я посміхнулась.
– Вона спить поки. Я просто трохи задумалася.
– Про що?
– Не шкодуєш про те, що трапилося з нами?
Чоловік обійняв мене міцно і поцілував.
– Я люблю тебе. І я б сам зробив тобі пропозицію, якби ти мене не випередила.
Я засміялася у відповідь.
- Мама, тато – ви де?
Янголята вбігли до нас і кімната наповнилася дзвінким сміхом. Наш будинок був сповнений щастя, щастя повноцінної люблячої сім’ї.
