– Дмитро, знаєш, я вдячна твоїй сестрі. Якби не ця історія з сумкою, я б ще довго не зрозуміла, що живу з чужою людиною

– Олечко, дозволь подивитися, що в тебе за брошка така гарна, – Марія Михайлівна взяла в руки золоту прикрасу з невеликим смарагдом. – Діані якраз потрібно щось ефектне вдягнути на співбесіду.

Я м’яко забрала брошку з рук свекрухи:

– Це подарунок моєї мами.

– А сумочка? – Діана провела пальцем по шкіряній сумці, що стояла на полиці. – Ти ж не носиш її щодня. Могла б і поділитися з сестрою.

Я подивилася на чоловіка. Дмитро вперто вдавав, що не чує розмови, втупившись у якусь рекламну брошуру. Цікаво, що він там такого важливого вичитує?

Сімейні посиденьки в нашій квартирі з кожним разом ставали дедалі напруженішими. Свекруха з дочкою спершу дуже настирливо, як дві мухи, напрошувалися в гості, а потім знаходили новий привід, щоб вивчити вміст моїх шаф.

– Мені здається, кожен повинен мати те, що заробив сам.

Я постаралася сказати це максимально доброзичливо, щоб нікого не зачепити. Але свекруху все одно зачепило.

– Ах, ось як ти заговорила! – вперла вона руки в боки, виблискуючи на мене очима. – Діана тільки починає кар’єру, звідки в неї гроші на брендові речі? А ти вже керівник. Невже тобі шкода?

– Мамо, давай не будемо, – нарешті подав голос Дмитро.

– А що “не будемо”? – Свекруха підвищила голос. – Я просто хочу справедливості. Оля могла б поділитися з твоєю сестрою. Ми ж сім’я!

Я встала з-за столу.

– Вибачте, мені потрібно попрацювати.

Закрившись у кабінеті, я чула, як Марія Михайлівна продовжувала щось говорити незадоволеним тоном, але не вслухалася в слова. Через годину вони пішли. Дмитро заглянув до мене.

– Ну що ти ображаєшся? Мама просто хоче, щоб у Діани теж було щось гарне.

– А чому саме мої речі? – Я розвернулася до чоловіка на кріслі, що крутилося. – Чому твоя мама не купить доньці прикраси? Чи Діана сама не може накопичити?

– У них зараз складне фінансове становище, ти ж знаєш.

– І тому я маю віддати свої речі?

Дмитро махнув рукою і вийшов, а я залишилася сидіти, бездумно дивлячись у вікно. Тоді я ще не знала, що це тільки початок історії, яка повністю змінить моє життя.

Через тиждень Діана знову з’явилася в нас удома. Цього разу без попередження.

– Ой, я просто повз проходила, – защебетала вона, заглядаючи в передпокій. – Вирішила до брата заскочити.

Дмитро зрадів сестрі, а я насторожилася. За останній місяць Діана стала з’являтися в нас занадто часто. І щоразу її погляд мимоволі зупинявся на моїх речах.

– Які сережки гарні, – протягнула Діана, роздивляючись мене. – Золоті?

– Так, мені на підвищення подарували.

– Щастить ж деяким, – зітхнула вона. – А я ось тільки дешеву біжутерію можу собі дозволити.

Дмитро запропонував сестрі чаю. Поки він порався на кухні, Діана бродила квартирою, нібито розглядаючи новий ремонт. Але я помічала, як вона затримується біля шафи з моїми речами.

– Слухай, Оль, – раптом сказала вона. – Дай мені свою синю сумку поносити. Ну ту, брендову. У мене співбесіда важлива, хочу мати солідний вигляд.

– Вибач, Діано, але я не даю свої речі.

– Чому? – вона примружилася. – Думаєш, зіпсую?

– Справа не в цьому. Просто це мої особисті речі.

– Ах так, звісно, – протягнула Діана. – Ти ж у нас така особлива. Усе для себе, коханої.

До кімнати увійшов Дмитро з чашками:

Дізнатися більше

Подарункові кошики

– Про що розмовляєте?

– Твоя дружина скупиться, – Діана картинно зітхнула. – Навіть сумку на кілька днів не дає поносити.

– Олю, може, справді даси? – Дмитро подивився на мене. – Що тобі варто?

– Ні, – я встала. – Вибачте, але це мої речі. Я на них заробила сама.

– Ну звісно, – фиркнула Діана. – Ти ж у нас найрозумніша, найуспішніша. А ми так, ніхто.

Після її відходу ми з Дмитром дуже посварилися.

– Чому ти не можеш допомогти сестрі? – обурювався він. – Вона ж не назовсім просить!

– А чому я повинна? – я починала закипати. – Чому твоя сестра вважає, що має право на мої речі?

– Тому що ми сім’я! Невже тобі складно поділитися?

– Дмитро, це не нормально – вимагати чужі речі. Нехай Діана працює і купує собі що хоче. Я твоїй сестрі нічого давати просто так не буду.

Наступного дня я виявила, що моя улюблена синя сумка зникла. Я точно пам’ятала, що залишила її в шафі. Перерила всю квартиру – ніде немає. Подзвонила Дмитру:

– Ти не бачив мою синю сумку?

– Ні, а що?

– Вона пропала, – я намагалася говорити спокійно. – Я думаю, твоя сестра знає, де вона.

– Знову ти починаєш! – обурився чоловік. – Сама кудись поклала і забула, а Діану звинувачуєш.

Я зателефонувала свекрусі:

– Маріє Михайлівно, ви не бачили Діану з синьою сумкою?

– Якою сумкою? – у голосі свекрухи з’явилися верескливі нотки. – Ти що, мою дочку в крадіжці звинувачуєш?

– Я просто запитала.

– Ні, ти натякаєш, що Діана взяла твою сумку! Та як ти смієш? Вона пристойна дівчина з хорошої сім’ї!

Увечері я зустріла Діану біля торгового центру. З моєю сумкою.

– А, це? – вона посміхнулася, помітивши мій погляд. – Ти нічого не доведеш. Мало схожих сумок у магазині.

– Поверни негайно.

– А то що? – Діана примружилася. – Брату поскаржишся? Або мамі? Вони мені повірять, а не тобі. Ти ж вічно всіх у чомусь підозрюєш.

Я дивилася вслід Діані, яка йшла, і розуміла: це битва. Битва за моє майно, за мою гідність, за мою сім’ю. І я не збиралася здаватися.

Удома я спробувала знову поговорити з чоловіком:

– Дмитро, твоя сестра поцупила мою сумку.

– Припини! – він стукнув кулаком по столу. – Ти просто ненавидиш мою сім’ю! Вічно вигадуєш якісь історії!

– Я бачила її з моєю сумкою!

– Чи мало схожих сумок? Ти що, номер своєї пам’ятаєш?

– Дмитро, я при здоровому глузді і твердій пам’яті! І я точно знаю, які події відбувалися, а які ні. Значить так, – я подивилася чоловікові в очі. – Або ти припиняєш спілкування з сестрою, або нам доведеться серйозно подумати про наше майбутнє.

– Ти мене шантажуєш? – Дмитро зблід. – Вимагаєш вибирати між дружиною і рідною сестрою?

– Я вимагаю справедливості. І підтримки від власного чоловіка.

– Знаєш що? – він похитав головою. – Ти зовсім із цими своїми прикрасами і сумками збожеволіла. Діана права, ти схиблена на речах.

Я мовчки дивилася на людину, з якою прожила п’ять років. Здається, я його зовсім не знала.

– Добре, – повільно вимовила я. – Якщо ти не хочеш мене чути, я йду. У мене є своя квартира.

– Олю, ти що? – він розгубився. – Через якусь сумку?

– Не через сумку. Через те, що ти не віриш власній дружині. Через те, що дозволяєш своїй сестрі красти мої речі. Через те, що твоя мати вважає мене банкоматом для своєї дочки.

Я почала збирати речі. Дмитро ходив за мною по квартирі:

– Ну хочеш, я поговорю з Діаною? Тільки не йди.

– Пізно, – я складала прикраси в скриньку. – У тебе був шанс поговорити з нею раніше. Коли я просила про допомогу.

– Олю, давай все обговоримо.

– Немає чого обговорювати. Я втомилася доводити очевидні речі.

Він схопив мене за руку.

– А як же наш шлюб? Наша сім’я?

– Сім’я? – я гірко усміхнулася. – Сім’я – це коли чоловік захищає дружину, а не потурає крадіжкам сестри.

У дверях я обернулася.

– У тебе все ще є шанс усе виправити. Але для цього тобі доведеться визнати, що твоя сестра – злодійка.

Він промовчав. Я вийшла, сіла в машину і поїхала у свою стару квартиру, яку здавала. Добре, що не продала її після заміжжя.

Перший тиждень я чекала дзвінка від чоловіка. Уявляла, як він прийде, вибачиться, скаже, що поговорив із сестрою. Телефон мовчав.

Зате з’явилася свекруха.

– Як ти могла кинути чоловіка? – верещала вона в слухавку. – Через якусь сумку! Та ти просто розпещена егоїстка!

– Маріє Михайлівно, – я говорила дуже спокійно, – ваша донька вкрала мою річ. Це злочин. Я можу написати заяву в поліцію.

У слухавці повисла тиша. Потім свекруха невпевнено пробурмотіла:

– Яку заяву? Що ти вигадуєш? Ніхто нічого не крав.

– Правда? – я усміхнулася. – А давайте спробуємо все-таки написати?

– Ти з глузду з’їхала! – перебила вона. – Навіщо поліція? Ми ж сім’я!

– Були сім’єю. Поки ваша дочка не почала красти мої речі.

– Ніхто нічого не крав! – свекруха майже кричала. – Тобі здалося! Я відключила телефон. Сіла на диван і розридалася. Від образи, від розчарування, від розуміння, що мій шлюб руйнується через жадібність і підлість.

Минуло півроку. Я занурилася в роботу, зробила ремонт у квартирі, почала ходити в спортзал. Дмитро не дзвонив. Від спільних знайомих я дізналася, що він часто буває у матері, де Діана демонстративно носить мою сумку.

А потім прийшла повістка до суду. Дмитро подав на розлучення.

Я не здивувалася. Не засмутилася. Здається, я давно була готова до цього.

У день засідання я вдягла нову сукню, зробила укладку і макіяж. Поклала в сумку документи й усміхнулася – ця сумка була точно такої самої моделі, як та, яку вкрала Діана. Тільки я купила нову, ще дорожчу версію.

У будівлі суду я побачила всю сім’ю: Дмитро нервово м’яв у руках папку з документами, Марія Михайлівна метушилася поруч, а Діана… Діана нахабно прийшла з моєю сумкою. Тією самою, синьою.

– О, яка зустріч, – протягнула вона, роздивляючись мене. – А ти гарно виглядаєш для покинутої дружини.

Я посміхнулася:

– А ти непогано виглядаєш із краденою сумкою.

– Що ти несеш? – обурилася Діана. – Якою краденою? Я просто купила точно таку ж у магазині. І взагалі, ти нічого не доведеш!

– Звичайно-звичайно, – я кивнула. – І чек, напевно, зберегла?

Діана зблідла. Дмитро переводив розгублений погляд із сестри на матір.

У залі суду я була спокійна і зібрана. Коли суддя запитала про причину розлучення, я відповіла:

– Несумісність поглядів на сімейні цінності. Чоловік вважає нормальним, коли його сестра краде мої речі.

– Нічого я не крала! – схопилася Діана.

– Тихо в залі, – суддя постукала молоточком. – Ви можете подати окремий позов щодо крадіжки.

– Не варто, – я посміхнулася. – Нехай залишить собі цю сумку. Вважайте це благодійністю.

Діана сіпнулася, ніби її вдарили. Марія Михайлівна щось зашепотіла Дмитру. А я сиділа і думала про те, як дивно влаштоване життя – іноді потрібно втратити дорогу річ, щоб зрозуміти справжню ціну людям.

Шлюборозлучний процес пройшов швидко. Коли суддя оголосила про розірвання шлюбу, я встала і попрямувала до виходу. У дверях обернулася:

– Дмитро, знаєш, я вдячна твоїй сестрі. Якби не ця історія з сумкою, я б ще довго не зрозуміла, що живу з чужою людиною.

Він сіпнувся, хотів щось сказати, але я вже вийшла із залу.

На вулиці світило сонце. Я дістала телефон, набрала номер ріелтора:

– Добрий день. Пам’ятаєте, ми говорили про квартиру в центрі? Я готова її купити.

Уперше за довгий час я почувалася по-справжньому вільною. Так, я втратила чоловіка. Але зберегла щось важливіше – самоповагу.

А сумка… Що ж, іноді варто заплатити цю ціну, щоб зрозуміти, хто є хто. Я купила собі нову, ще кращу. І щоразу, дивлячись на неї, згадую не про втрату, а про надбання – я знайшла себе, свою силу і впевненість.

З того дня минуло два роки. Я змінила роботу, купила нову квартиру, багато подорожую. Іноді зустрічаю спільних знайомих – вони розповідають, що Діана все ще носить ту сумку, а Марія Михайлівна під час зустрічі робить вигляд, що не впізнає мене.

А Дмитро нещодавно одружився. Кажуть, його нова дружина не носить дорогих прикрас і сумок. Напевно, так усім спокійніше.

А я давно зрозуміла – справа була не в сумці, не в прикрасах і не в грошах. Справа була в повазі. До себе, до своєї праці, до своїх кордонів. І я рада, що не проміняла цю повагу на ілюзію сімейного благополуччя.