Ірина підняла дорожню сумку на четвертий поверх, поставила її біля стіни й кілька секунд просто стояла, переводячи подих.
Дорога з Ужгорода до Івано-Франківська виявилася довшою, ніж вона планувала: спочатку затримався автобус, потім довелося чекати пересадки, а останні двадцять хвилин вона їхала містом у заторі й думала тільки про одне — зараз відчинить квартиру, поставить чайник, прийме душ і нарешті ляже у власне ліжко.
Вона дістала ключі, вставила знайомий ключ у замок і спробувала повернути. Нічого. Ключ навіть не ворухнувся.
Ірина витягла його, уважно подивилася на номер квартири, потім на зв’язку у своїй руці й стомлено всміхнулася.
— Ірино, чудово. Ще трохи — і почнеш перевіряти, чи в той під’їзд зайшла.
Вона вставила ключ удруге. Потім утретє. Результат залишався тим самим.
І тільки тоді Ірина помітила новенький бежевий килимок біля дверей. Раніше там лежав її темно-синій із намальованим котом. На ручці висіла маленька дерев’яна прикраса у формі будиночка. Її теж ніколи тут не було.
Ірина натиснула кнопку дзвінка.
За дверима почулися кроки. Хтось підійшов зовсім близько, на кілька секунд завмер, а потім двері прочинилися.
На порозі стояла незнайома жінка років тридцяти п’яти у світлому домашньому костюмі. Волосся було зібране великим затискачем, а в руці вона тримала кухонний рушник.
Ірина опустила погляд і завмерла ще більше. На ногах незнайомки були її зелені домашні капці, які вона залишила в шафці перед поїздкою.
— Добрий вечір. Ви, мабуть, Ірина? — першою заговорила жінка.
Ірина повільно випросталася й міцніше взялася за ручку дорожньої сумки.
— Так, Ірина. А тепер, будь ласка, скажіть, хто ви і чому відчиняєте двері моєї квартири?
— Я Марта. Роман казав, що ви можете приїхати трохи раніше.
— Роман багато чого міг сказати. Мене зараз більше цікавить інше. Чому ви тут живете?
Марта на мить розгубилася, але швидко опанувала себе.
— Бо ми з Романом тут живемо. Я думала, ви знаєте. Він сказав, що питання з квартирою давно вирішене.
— Яке саме питання?
— Що квартира залишається йому, а ви приїдете забрати кілька своїх коробок.
Ірина кілька секунд мовчки дивилася на неї, а потім повільно перевела погляд у передпокій. Через вузьку щілину було видно, що її невелику дерев’яну тумбу пересунули до іншої стіни.
Зникло кругле дзеркало, яке вона так довго вибирала після ремонту. На гачках висіли чужі куртки, а на полиці, де завжди стояла фотографія Ірини з донькою, тепер лежала жіноча сумочка.
— Де фотографія, яка стояла ось там?
— Яка фотографія?
— Моя. З донькою. У білій рамці.
— Не знаю. Роман складав старі речі в коробки. Можливо, вона в коморі.
Ірина перевела погляд на зелені капці.
— А це теж Роман дозволив?
Марта подивилася вниз.
— Ви про капці? Вони просто стояли в шафці. Я навіть не знала, що вони ваші.
— Тепер знаєте. А ще тепер знаєте, що квартира теж моя. Тому відчиніть, будь ласка, двері повністю. Я хочу зайти додому.
Марта не посунулася.
— Ірино, мені Роман пояснив зовсім інакше. Я не хочу втручатися у ваші давні суперечки. Може, краще ви дочекаєтеся його, і тоді всі разом поговоримо?
— Марто, послухайте мене уважно. Я не прийшла до Романа в гості. Я повернулася до своєї квартири. Роман мав до кінця місяця забрати звідси власні речі. Саме для цього в нього залишався запасний ключ. Він не мав дозволу міняти замок, переставляти меблі й когось сюди заселяти.
Марта насупилася.
— Але він сказав, що ви все погодили.
— Як бачите, ні.
— Тоді зателефонуйте йому.
— Обов’язково. Але спочатку я зайду.
— Я не можу вас просто впустити, поки його немає. У нас тут речі.
Ірина аж перепитала:
— У вас?
— Я не хотіла вас образити. Просто зрозумійте і мене.
— Я намагаюся. А тепер спробуйте зрозуміти мене. Я кілька годин добиралася додому, піднялася на свій поверх, вставила свій ключ у свої двері й дізналася, що замок замінили. Потім мені відчинила незнайома жінка в моїх домашніх капцях і сказала, що не може пустити мене всередину. На вашому місці ви б спокійно пішли чекати десь у кав’ярні?
Марта опустила очі.
— Ні. Напевно, ні.
— От і я не піду.
Ірина відійшла від дверей, дістала телефон і набрала Романа. Перший виклик залишився без відповіді. Другий також. Після третього вона написала: «Я повернулася. Стою біля квартири. Приїдь зараз».
За хвилину додала ще одне повідомлення: «І дорогою подумай, як поясниш Марті, кому насправді належить житло».
Коли Ірина підняла очі, двері вже були зачинені.
— Прекрасно, — тихо сказала вона. — Просто прекрасно.
Вона сіла на дорожню сумку просто біля дверей. За стіною працював ліфт, унизу хтось розмовляв, поверхом вище дитина просила маму швидше відчинити квартиру. Звичайний вечір у звичайному будинку. Тільки Ірина раптом сиділа гостею біля власних дверей.
Через двадцять хвилин телефон нарешті засвітився.
Роман написав: «Не хвилюйся. Я скоро буду. Все поясню».
Ірина прочитала повідомлення двічі, а потім повільно набрала відповідь:
«Я не хвилююся. Я чекаю. І тобі краще справді приїхати швидко».
Роман з’явився приблизно за годину. За цей час Ірина встигла зателефонувати доньці Софії, попросити її не приїжджати й запевнити, що сама владнає ситуацію. Потім із магазину повернулася сусідка пані Леся. Побачивши Ірину на дорожній сумці, вона зупинилася посеред сходів.
— Ірочко, ти чого тут сидиш? Я думала, ти ще два тижні в Ужгороді.
— Так планувала. Роботу закінчили раніше.
Пані Леся глянула на двері.
— А зайти чому не можеш?
Ірина коротко всміхнулася.
— Це довга історія.
Сусідка ще раз подивилася на двері й тихіше запитала:
— А та жінка, яка тут останнім часом ходить, хто? Я думала, квартирантка.
— Я теж зараз з’ясовую.
Пані Леся все зрозуміла без додаткових пояснень.
— Якщо буде треба — дзвони. Я вдома.
— Дякую.
За десять хвилин на сходах почувся знайомий голос Романа. Він піднімався, говорячи з кимось телефоном, але, побачивши Ірину, швидко завершив розмову.
— Ти чому сьогодні приїхала?
Ірина повільно підвелася.
— Добрий вечір і тобі.
— Я не це мав на увазі.
— А прозвучало чудово. Може, ще запитаєш, хто дозволив мені повернутися до власної квартири?
— Іро, не треба одразу починати. Тут просто виникло непорозуміння.
— Яке зручне слово. Мій ключ не підходить — непорозуміння. У квартирі живе Марта — непорозуміння. Мої речі лежать невідомо де — теж непорозуміння. Що ще?
Роман озирнувся на сходи.
— Давай зайдемо й нормально поговоримо.
— Нарешті чудова пропозиція.
Він відчинив двері своїм ключем. Марта вже чекала в коридорі. Вона переодяглася у джинси й светр, а зелених капців на ній більше не було.
— Романе, поясни мені зараз одну річ, — сказала вона, навіть не привітавшись. — Ірина каже, що квартира належить їй.
— Марто, давай не зараз.
— Ні. Саме зараз. Ти сказав мені, що житло твоє.
— Я не зовсім так сказав.
Марта аж відступила.
— Як це — не зовсім? Ти сказав: «Можемо переїжджати в мою квартиру». Я запитала про речі Ірини, а ти відповів, що вона просто не встигла все забрати.
Ірина поставила сумку в коридорі.
— Мені теж цікаво почути продовження.
Роман провів долонею по волоссю.
— Я думав, ми з Ірою домовимося.
Ірина подивилася просто на нього.
— Коли?
— Пізніше.
— Після того, як я повернуся й побачу вас тут?
— Ти сама казала, що можеш залишитися в Ужгороді до зими.
— Могла. Але навіть якби я залишилася там на два роки, квартира не стала б твоєю.
Марта повільно сіла на лавку.
— Романе, без довгих пояснень. Власниця квартири хто?
Він мовчав.
— Я поставила просте запитання.
— Ірина.
Марта дивилася на нього так довго, що Роман першим відвів очі.
— Ти знав це весь час?
— Знав.
— І все одно привіз сюди мої речі?
— Я хотів владнати питання.
— Яке питання? Чи дозволить господиня залишитися після того, як ми вже переїхали?
— Марто, не перебільшуй.
— Це я перебільшую?
Ірина пройшла до кімнати. Її диван пересунули до іншої стіни. На підвіконні стояли незнайомі вазони. Робочий стіл опинився біля балкона, а книжки з двох полиць зникли.
Вона відчинила шафу. Її речі щільно посунули в один бік, звільнивши половину місця для чужого одягу.
— Романе, де мої книжки?
— У коморі.
— Фотографія з Софією?
— Там само, мабуть.
— Постіль?
— У коробках.
— Кавоварка хоча б залишилася?
— На кухні.
Ірина кивнула.
— Добре. Хоч одна річ пережила вашу перебудову.
Марта стояла у дверях.
— Я хочу побачити документи.
Роман різко повернувся.
— Навіщо?
— Тому що я більше не хочу нічого знати з твоїх слів.
Ірина дістала з верхньої полиці синю папку, відкрила її на кухонному столі й поклала перед Мартою.
— Ось документи. Можете самі прочитати.
Марта уважно переглянула сторінки, потім закрила папку.
— Романе, збирай речі.
— Не роби виставу.
— Я роблю виставу? Ти поселив мене в чужому житлі. Я запросила маму на наступні вихідні, бо думала, що ми нарешті облаштували власний дім.
— Я все владнаю.
— Ти вже владнав. Саме тому ми зараз утрьох стоїмо на кухні Ірини.
Роман сів на стілець.
— Добре. Усі втомилися. Зараз пізно. Давайте переночуємо, а вранці спокійно все вирішимо.
Ірина закрила папку.
— Ні.
— Іро, майже одинадцята.
— Я бачу.
— Куди ми зараз підемо?
— Це питання треба було поставити собі до того, як ти змінив тут замок.
— Ти серйозно хочеш, щоб ми зараз збирали речі?
Марта вже прямувала до спальні.
— Я хочу.
— Марто!
Вона різко обернулася.
— Що? Ти пропонуєш мені залишитися тут після всього, що я щойно дізналася?
Ірина дістала телефон.
— А я тим часом викличу майстра.
Роман насупився.
— Якого майстра?
— Замінити замок.
— Навіщо знову його міняти?
— Тому що я не знаю, скільки комплектів ключів ти зробив.
Роман нічого не відповів.
Ірина подивилася на нього й кивнула.
— Оце мовчання було дуже переконливим.
Майстер пообіцяв приїхати приблизно за годину. Поки його чекали, квартира перетворилася на місце термінового переїзду. Марта витягувала з шаф одяг, складала речі в коробки й час від часу показувала Ірині чергову річ.
— Ця ковдра ваша?
— Моя.
— А плед?
— Теж.
— Чашки з синім візерунком?
— Мої.
Марта поставила коробку на підлогу й важко видихнула.
— Та тут майже все ваше.
— Майже.
— Роман сказав, що меблі його.
— Із меблів тут його тільки старе офісне крісло.
Марта повільно повернула голову до Романа.
— Серйозно?
Ірина додала:
— І кавомолка.
Марта кілька секунд мовчала, а потім несподівано засміялася.
— Прекрасно. Виходить, ми півтора місяця облаштовували нове життя навколо кавомолки.
Ірина теж не втрималася від усмішки.
— Принаймні вона справді його.
Марта сіла на край дивана.
— Ірино, я хочу перепросити за те, як говорила з вами біля дверей. Роман описував усе так, ніби ви просто не хочете прийняти його нове життя. Я була впевнена, що квартира належить йому.
— Я вже зрозуміла.
— Але все одно треба було вас вислухати.
— Вам сказали одну версію. Ви їй повірили.
Роман стояв біля вікна.
— Може, досить обговорювати мене так, наче мене тут немає?
Марта повернулася до нього.
— Хочеш долучитися? Тоді поясни, навіщо змінив замок.
— Старий погано працював.
Ірина підняла брови.
— Коли саме?
— У серпні.
— Чому мені не віддав новий ключ?
— Ти була в іншому місті.
— Романе, ключ можна передати десятком способів.
Марта махнула рукою.
— Не треба. Я вже все зрозуміла.
Коли приїхав майстер, він спочатку перевірив документи Ірини, а потім відкрив валізу з інструментами.
— Замок міняємо повністю?
— Так.
Роман невдоволено видихнув.
— Іро, це вже зайве.
Вона спокійно подивилася на нього.
— Зайвим було міняти його без мого відома. А зараз я просто виправляю ситуацію.
Майстер почав працювати, а Марта тим часом складала останні речі.
— Це ваш фен? — запитала Ірина.
— Мій.
— Забирайте.
— А зелена чашка?
— Ваша. Ви її принесли.
— Звідки ви знаєте?
— Бо я ніколи в житті не купила б чашку з написом «Королева ранку».
Марта засміялася.
— Її мені сестра подарувала.
— Тоді питань немає.
Напруга поступово відступала. Лише Роман ходив із кімнати в кімнату й повторював, що всі могли поводитися спокійніше.
Нарешті Ірина зупинила його.
— Романе, скажи мені одну річ. На що ти розраховував?
— У якому сенсі?
— Ти знав, що квартира моя. Знав, що я повернуся. Привіз сюди Марту, змінив замок, переставив меблі. Який був план?
Роман сів.
— Я думав, ти залишишся в Ужгороді.
— Назавжди?
— Можливо, продовжиш контракт. Ти ж казала, що тобі пропонували постійну роботу.
— А далі?
— Я хотів запропонувати, щоб ти здавала квартиру нам.
— Чому не запропонував одразу?
Роман мовчав кілька секунд.
— Бо ти могла відмовити.
Ірина повільно кивнула.
— Ось тепер я почула чесну відповідь.
Марта завмерла з коробкою в руках.
— Тобто ти спеціально спочатку перевіз нас сюди, щоб потім Ірині було складніше сказати «ні»?
— Я хотів спростити ситуацію.
— Для себе, — відповіла Ірина. — Тільки для себе.
Майстер завершив роботу й простягнув їй три нові ключі.
— Перевіряйте.
Ірина вставила один у замок. Він легко повернувся.
— Чудово.
— Запасні тримайте в надійному місці.
Ірина глянула на зв’язку.
— Тепер точно триматиму.
Близько другої ночі Марта викликала машину. Частину коробок вона вирішила забрати одразу, решту — наступного ранку. Перед виходом вона зняла зелені капці й акуратно поставила їх біля тумби.
— Це ваше.
Ірина подивилася на них.
— Після сьогоднішнього вони вже майже родинна реліквія.
Марта тихо засміялася.
— Я ще раз перепрошую.
— Я приймаю ваше вибачення.
— І дякую, що не зірвалися на мене.
— Спочатку дуже хотілося.
— Я б вас зрозуміла.
Роман підняв дві сумки.
— Ну все?
Марта навіть не глянула на нього.
— Для мене — на сьогодні так. А тобі, Романе, ще багато чого доведеться пояснювати.
Вони вийшли.
Ірина зачинила двері й двічі повернула новий ключ. Потім пройшла до кімнати, знайшла в коморі коробку з фотографіями й повернула світлину з донькою на полицю. Поставила стіл на старе місце, зібрала кілька чужих дрібниць у пакет і вже хотіла прибрати вазон із підвіконня, але передумала.
— Ти тут ні до чого, — сказала вона зеленій рослині. — Залишайся.
Потім поставила чайник і нарешті сіла на кухні.
Уранці приїхала Софія. Вона принесла сирники, фрукти й два стаканчики кави.
— Мамо, ти взагалі спала?
— Майже ні.
— Треба було мені сказати, що тут відбувається.
— Ти б приїхала серед ночі.
— Звичайно.
— Саме тому й не сказала.
Софія обійняла матір.
— Ти як?
— Втомилася. Але вже вдома.
Донька помітила новий замок.
— Одразу змінила?
— Так.
— Правильно.
— А ще повернула фотографії, знайшла свої книжки й дізналася, що мої зелені капці встигли пожити цікавішим життям, ніж я.
Софія глянула на підлогу.
— Оці?
— Вони.
— Я б їх викинула.
— Нізащо. Тепер це історичний експонат.
О десятій Роман повернувся по решту речей. Цього разу він чемно подзвонив.
Ірина відчинила.
— Заходь. Усе твоє біля шафи.
— Дякую.
Він узяв коробку, але затримався.
— Іро, я справді не хотів, щоб усе так закінчилося.
— Я знаю.
— Справді?
— Ти хотів, щоб я повернулася пізніше, побачила готову ситуацію й погодилася, бо відмовляти після вашого переїзду було б незручно.
Роман опустив очі.
— Я неправильно зробив.
— Так.
— Марта тепер майже не розмовляє зі мною.
— Це вже ваша справа.
— Я просто думав, що ти поставишся до ситуації по-людськи.
Ірина кілька секунд мовчала.
— По-людськи було б спочатку запитати мене. По-людськи було б чесно поговорити з Мартою. По-людськи було б не ховати мої речі в коробки й не поводитися в чужому житлі так, наче воно твоє. А тепер ти просто отримав наслідки власного рішення.
Роман нічого не відповів. Забрав коробки й пішов. Коли двері зачинилися, Софія визирнула з кухні.
— Я все чула.
— Підслуховувати негарно.
— Мамо, у тебе невелика квартира. Тут неможливо не чути.
— Аргумент приймається.
— Каву будеш?
— Дуже.
Софія ввімкнула кавоварку, а Ірина ще раз торкнулася нового замка. Тепер вона вже не перевіряла, чи він працює. Просто знала: ключі від її дому знову були там, де й мали бути.
— Мамо, а цей вазон звідки?
— Марта залишила.
— Віддаси?
Ірина глянула на зелене листя.
— Якщо попросить — віддам. А поки нехай росте. Він єдиний у цій історії нічого не вирішував без дозволу.
Софія розсміялася.
— Оце точно.
Ірина взяла чашку й сіла навпроти доньки.
— Знаєш, що найдивніше? Учора я кілька хвилин стояла біля власних дверей і справді почувалася так, наче повинна комусь доводити право зайти додому.
— Бо вони обоє поводилися так упевнено, що ти мимоволі почала перевіряти себе.
— Мабуть.
— А тепер?
Ірина дістала з кишені нову зв’язку й поклала її на стіл.
— А тепер усе дуже просто. Моє житло, мої ключі й мої правила.
Софія підсунула до неї тарілку.
— Тоді, господине, їж сирники й іди відпочивати.
— А посуд?
— Я помию.
Ірина примружилася.
— Оце правильна людина в моїй квартирі.
Вони обидві засміялися.
А як би ви вчинили на місці Ірини? Дали б колишньому чоловікові кілька днів спокійно зібрати речі після такого вчинку чи теж одразу повернули б собі ключі та встановили чіткі правила? І змогли б ви спокійно поговорити з Мартою, зрозумівши, що вона сама повірила зовсім іншій версії подій?
Фото ілюстративне.