— Бабо Варю, зачекайте! Давайте допоможу.
Олексій перехопив у сусідки важкі сумки. Варвара Павлівна з полегшенням випрямилася.
— Ой, Льошенько, дякую. Що б я без тебе робила?
— Навіщо ви стільки накупили?
— Завтра онуки приїжджають. Хочу наготувати їм чогось смачненького.
— То завтра б і сходили! Син допоміг би.
— Що ти. Іллюша хлопців привезе та й одразу поїде. Вони з Аллою у відпустку летять.
Олексій насупився.
— А вам із двома шибениками буде легко? Ви не подумайте, я не проти дітей, просто…
— Просто я вже стара? — усміхнулася баба Варя.
— Та ні. Ви ж знаєте, про що я. Вам і так останнім часом зле.
Варварі Павлівні було за сімдесят. Про її проблеми зі здоров’ям знав увесь двір. А ще всі знали її онуків: приїдуть на кілька тижнів — і в під’їзді ні хвилини спокою. Потім баба Варя ходить по сусідах, вибачається за шум і хлопчачі витівки.
— Вони з Аллою хочуть удвох побути, — тихо сказала вона. — Я їх розумію.
— Удвох? А вас би в санаторій відправили. Або хлопців у табір.
— Льошенько, я ж за ними скучаю.
— Я знаю. Тільки вам відпочити теж не завадило б. Надовго вони?
— На два тижні.
Олексій раптом усміхнувся.
— Чудово. Наприкінці місяця я свою бабусю в санаторій відправляю. І ви з нею поїдете.
— Куди це я поїду?
— У санаторій. Місце гарне, лікарі хороші. Удвох вам веселіше буде.
— Льошо, та ти що! Це ж дорого.
— Я добре заробляю. Можу оплатити путівки вам обом.
— Не треба на мене гроші витрачати.
Хлопець зупинився й подивився на неї.
— А пам’ятаєте, як ви зі мною математику вчили? Скільки вечорів просиділи?
— Та що там та математика…
— А англійська? Я ж двох слів зв’язати не міг. Якби не ви, я б про свою роботу тільки мріяв.
— Ти сам старався.
— І ви старалися. Тепер моя черга. Домовилися?
Баба Варя хотіла щось заперечити, але лише змахнула сльозу.
— От упертий же ти.
— Є трохи. А тепер ходімо, я вам сумки занесу.
Біля дверей він поставив продукти й додав:
— Якщо з хлопцями важко буде або погано почуватиметеся — одразу дзвоніть. Чуєте?
— Чую, чую. Дякую тобі, Льошенько.
Минув час. Олексій, як і раніше, часто заходив до сусідки. Рідні телефонували їй дедалі рідше, а коли здоров’я вже не дозволяло доглядати онуків, майже перестали приїжджати.
Одного разу він застав Варвару Павлівну біля телефону.
— Чекаєте на дзвінок?
— Та ні… Хотіла Іллі подзвонити, а він, мабуть, на роботі. Не буду заважати.
— А доньці?
— Учора дзвонила. Сказала, передзвонить, як звільниться.
Олексій присів поруч.
— А ви їм сказали, що вам самотньо?
— Навіщо ж? У них свої турботи.
Він бачив, як вона зраділа б бодай короткому візиту. І як щоразу намагалася цього не показувати.
Тоді Олексій приніс їй біле кошеня.
— Це кому? — розгубилася баба Варя, коли пухнастий клубочок занявчав у коробці.
— Вам. Якщо візьмете.
— Та я ж… А як вона називається?
— Ще ніяк. Я подумав, ви самі придумаєте.
Жінка обережно взяла кошеня на руки. Воно притислося до неї й замуркотіло.
— Біленька яка… Сніжинка буде.
— Ось і познайомилися, — усміхнувся Олексій.
Відтоді Сніжинка стала бабі Варі справжньою подругою. Для неї купували найсмачніший корм, розмовляли з нею, як із малою дитиною, і навіть придбали дорогий будиночок.
— Дивись, який я їй вибрала, — хвалилася Варвара Павлівна. — М’який, затишний.
— А вона там спить?
— Де там! Біля мене лягає. Але хай буде, раптом захоче.
За пів року баби Варі не стало.
На похорон приїхали рідні, а потім із квартири ще кілька днів долинали сварки. Заповіту Варвара Павлівна не залишила, і діти ділили спадщину.
Одного вечора в Олексієві двері різко постукали. На порозі стояла Алла зі Сніжинкою на руках. Кішка перелякано кліпала блакитними очима.
— Це ти подарував матері цю кішку? — запитала жінка.
— Я. Щось сталося?
— Забирай. Нам вона не потрібна. Завтра в квартиру покупці в’їжджають.
Вона поспішно передала йому Сніжинку й струсила рукав.
— Обережніше, вона ж боїться, — сказав Олексій.
— Забереш чи ні?
— Звісно, заберу.
— Ось і добре. Це, до речі, було бажання Варвари Павлівни. Помирала, а все про кішку переживала.
Олексій притиснув Сніжинку до себе.
— Вона про вас теж переживала.
Алла знизала плечима.
— Краще б про сина подумала та заповіт написала. А, і будиночок її забери. На майданчику стоїть.
Жінка пішла. Олексій зачинив двері й погладив кішку.
— Ну що, Сніжинко? Ходімо до мене. Не бійся.
Він посадив її на диван і вийшов по будиночок. Той стояв біля сусідських дверей, пом’ятий і брудний. Здавалося, його не раз штовхали ногами.
Олексій заніс будиночок у квартиру й почав чистити. Раптом під оббивкою намацав щось тверде.
— Це ще що таке?
Він обережно розпоров шов і дістав невелику коробочку. А в ній — медальйон із коштовним камінням.
Варвара Павлівна колись показувала його Олексієві.
— Сімейна реліквія, — сказала тоді. — Бережу її давно.
Олексій узяв телефон. Може, саме через медальйон і сперечалися родичі? Він уже збирався зателефонувати Іллі, коли з коробочки випав складений аркуш.
Він розгорнув його й упізнав бабин почерк:
«Довіряю тобі найдорожче, Льошо. Нехай цей медальйон принесе тобі щастя».
Олексій перечитав записку ще раз. Тоді опустив телефон.
— Бабо Варю… Навіщо ж ви?
Сніжинка підійшла й потерлася об його руку. Він посадив її на коліна.
Надворі стемніло, але Олексій не вмикав світла. Сидів на підлозі, тримав у долоні медальйон і думав: залишити його собі чи все-таки віддати родині?
Під тихе муркотіння Сніжинки він задрімав.
Йому наснилася баба Варя — бадьора й усміхнена. Вона стояла перед ним і погрожувала пальцем.
— Навіть не думай віддавати. Я його тобі залишила.
— Але ж у вас син, донька…
— Не потрібна я їм була, Льошенько. А ти приходив, допомагав. І її мені подарував.
Варвара Павлівна ласкаво подивилася на Сніжинку.
— Піклуйся про неї, добре? А я за вами наглядатиму.
Олексій різко прокинувся. За вікном була ніч, Сніжинка спала в нього на колінах. Він погладив її й усміхнувся.
— Обов’язково піклуватимуся…