— «У неділю на другу годину всі з’їжджаємося до брата. Ірина вже накриє на стіл».
Я прочитала повідомлення вголос і поклала телефон біля Романової тарілки.
Чоловік спокійно доїв котлету.
— Ти це бачив?
— Бачив. Мар’яна ще в обід телефонувала. Мама приїде, тітка Ганна. Може, Петро з дружиною заскочать.
— А я?
Роман підвів очі.
— Що — ти?
— Мені твоя сестра теж телефонувала? Питала, чи я можу всіх прийняти?
— Іринко, ну посидимо годинку-другу…
Я глянула на його тарілку. Чомусь саме зараз страшенно захотілося почути: «Давай я помию».
Але він потягнувся по хліб.
Те «годинку-другу» я вже знала напам’ять. Для гостей — поговорити за столом. Для мене — закупи, кухня від самого ранку, біганина між тарілками й чайником. А потім до півночі відмивати, витирати, складати. І в понеділок усміхатися на роботі, щоб ніхто не питав, чого я така змучена.
— Вас щось не влаштувало? — якось запитала Мар’яна, коли я сіла на хвилину біля столу.
— Просто втомилася.
— Від чого? Ми ж свої.
Тоді я промовчала.
Як і багато разів до того.
Хату я купила ще до знайомства з Романом. Невелику, на три кімнати, зі старою яблунею під вікном. Пам’ятаю, як уперше замкнула двері зсередини й довго стояла в порожніх сінях із ключем у долоні.
Нарешті ніхто не міг сказати мені: «Тут буде по-моєму».
Коли після весілля Роман переїхав до мене, я сама звільнила йому половину шафи.
— Оце твоя полиця. І ця. Тільки не кажи потім, що ніде сорочку покласти.
Він засміявся, обійняв мене.
— Я й на одній поміщуся. Аби з тобою.
Ми добре жили. Роман доглядав садок, лагодив усе, до чого в мене не доходили руки. Разом вибирали шпалери, сперечалися через колір кухонних стільців, у неділю довго снідали.
А тоді в нашому домі поступово почала порядкувати його старша сестра.
Спершу я навіть не зрозуміла, коли саме це сталося.
Одного осіннього вечора повернулася з роботи й побачила в сінях чужі черевики. Роман мав прийти аж о дев’ятій.
З кухні долинав дзенькіт посуду.
— Мар’яно?
Вона стояла перед відчиненою шафкою і переставляла мої чашки.
— О, ти вже? Я вам борщу привезла.
— А як ти зайшла?
— Ключем.
Я поставила сумку на підлогу.
— Яким ключем?
Мар’яна нарешті обернулася.
— Роман дав. А що?
— Я не знала.
— Та я ж не чужа. Не стій у дверях, проходь. Я тут трохи переставила, бо в тебе незручно. Чашки далеко, тарілки високо…
— Мені було зручно.
Вона завмерла з цукорницею в руках.
— Я ж як краще хотіла.
— А я хочу, щоб мене питали.
На кухні стало тихо. Мар’яна поставила цукорницю на стіл.
— Ну вибач, що допомогла.
Увечері я дочекалася чоловіка.
— Ти дав сестрі ключ від нашого дому?
Роман почав розстібати куртку повільніше.
— На всяк випадок.
— А чому мені не сказав?
— Не подумав. Іринко, вона ж поруч живе. Раптом трубу прорве чи ще щось…
— Сьогодні прорвало шафку з посудом?
— Не починай.
— Я й не починаю. Забери, будь ласка, ключ. Я не хочу повертатися додому й заставати тут когось без попередження.
— Добре. Поговорю.
За тиждень я спитала:
— Поговорив?
— Ще ні.
Ще через тиждень він уже роздратовано зітхнув:
— Ну що я їй скажу? Давай ключ, бо Ірина не дозволяє?
— Скажи: ми не хочемо, щоб до нас заходили без нас.
— Через таку дрібницю сестру образити…
— А мене можна?
Він нічого не відповів.
Зате Мар’яна почувалася дедалі вільніше. Могла написати: «Зараз зайду», — і за хвилину вже стукати у вікно. Могла відчинити холодильник і запитати, чому в нас немає нічого до чаю.
А якось я зайшла до меншої кімнати й зупинилася перед трьома величезними коробками. Біля стіни стояв складений стіл.
— Романе!
Чоловік визирнув із ванної.
— Що?
— Це наше?
— Мар’янине. У неї ремонт. Попросила на два тижні залишити.
— А ти мене чому не запитав?
— Та кімната ж порожня.
Я вже відкрила рота, але махнула рукою. Два тижні. Можна потерпіти.
За місяць коробки стояли там само.
Я написала Мар’яні: «Коли зможеш забрати речі? Треба звільнити кімнату».
Відповідь прийшла швидко: «А чим вони тобі заважають? Там усе одно ніхто не живе».
Я простягнула телефон чоловікові.
— Прочитай.
Він пробіг очима й повернув.
— Я попрошу її.
— Ти розумієш, що вона написала? Не «дякую, заберу». Вона вирішує, чи достатньо мені потрібна моя кімната.
Роман сів на диван.
— Господи, ви обидві такі вперті. Я вже не знаю, як між вами розірватися.
— Не треба рватися. Треба було спитати мене перед тим, як дозволяти.
— Це моя сестра. Я що, не можу їй допомогти?
— Можеш. Але це і мій дім. Узагалі-то я цю хату купувала, щоб…
Він різко підняв голову.
— А, он воно що. Твоя хата.
— Романе…
— Ні, я почув.
— А все інше ти почув?
Він підвівся й пішов на подвір’я.
Я залишилася стояти посеред кімнати з телефоном у руці. Знову треба було наздоганяти, пояснювати, заспокоювати. І чомусь знову не мене.
Коробки Мар’яна забрала майже через два місяці. Виносячи останню, сказала братові так голосно, щоб я почула:
— Ну, тепер зрозуміло, хто тут господар.
Роман саме дуже уважно дивився в телефон.
Узимку в нас почали збиратися вже без особливих церемоній.
— У мами кухня маленька, — пояснювала Мар’яна. — У мене всі не сядуть. А у вас краса: і стіл великий, і двір.
— Мар’яно, але ж треба спочатку…
— Та що тут готувати! Свої люди.
На мамин день народження я приготувала п’ять страв. Мар’яна принесла торт і ще з порога запитала:
— А риба буде?
Після наступних посиденьок Роман зайшов на кухню, коли я стояла над мийкою.
— Ти скоро? Ходімо спати.
Я показала мокрими руками на стіл.
— А це хто прибере?
— Залиш на завтра.
— Завтра понеділок. Я о сьомій виходжу.
Він узяв рушник, витер кілька тарілок. Я дивилася на нього й чекала, що він сам щось скаже.
Не сказав.
Тоді попросила знову:
— Поговори з Мар’яною. Ніяких зустрічей без нашої спільної згоди. Я серйозно.
— Добре, Іринко.
А вже за тиждень у телефоні пролунало сестрине:
— Ми тут із тіткою вирішили в неділю до вас. Мамі вже сказала, вона рада.
Роман глянув на мене.
— Зараз уточню в Ірини…
— А що уточнювати? — щиро здивувалася Мар’яна. — Ми ж не чужі.
І от тепер, у четвер, я знову читала: «Ірина вже накриє на стіл».
Я відсунула телефон.
— Романе, мене в неділю не буде.
Він перестав жувати.
— Як це?
— Поїду з колегами на термальні води. На цілий день.
Колеги справді кликали. Я відмовилася: мріяла просто виспатися вдома. Але зараз уже знала, що напишу їм, щойно вийду з кухні.
— Ти ж нічого не казала.
— А мене й не питали про неділю.
— Зачекай. А гості?
— Приїдуть до тебе.
Роман поклав виделку.
— І що я з ними робитиму?
— Те саме, що ми завжди робимо. Приймеш, нагодуєш. Ви ж на годинку-другу.
— Ірино, не жартуй.
— Я не жартую.
Він подивився на плиту, потім на мене.
— Я ж сам не встигну все приготувати.
Від тих слів мені раптом защипало в очах.
— А я встигаю?
— Ти вмієш.
— Я теж не народилася з каструлею в руках, Романе.
Він потер долонею обличчя.
— Може, іншим разом поїдеш?
— Ні. Я втомилася. Дуже.
На мить мені здалося, що зараз він нарешті почує саме це. Не про поїздку, не про гостей.
Але чоловік лише тихо спитав:
— І що мені Мар’яні сказати?
— Правду. Що цього разу готуєш ти. Може, вона допоможе. Де що лежить, вона знає.
Я помила свою тарілку й пішла телефонувати колезі.
— Місце ще є?
— Для тебе? Знайдемо! Ти ж казала, що не можеш.
— Уже можу.
У п’ятницю Роман кілька разів брав телефон і клав назад.
— Подзвони, — сказала я ввечері.
— Сам знаю.
Та так і не подзвонив.
У суботу я зібрала сумку. Домовилася переночувати в подруги, від якої ми мали виїжджати вдосвіта.
Роман стояв у сінях, поки я взувалася.
— Ти вже?
— Так.
Він хотів щось сказати, але лише поправив ремінець на моїй сумці.
— Подзвони, як доїдеш.
— Подзвоню.
Подруга відчинила двері й одразу взяла мене за плечі.
— Ти чого така, ніби втекла?
Я несподівано засміялася.
— Майже.
Того дня ми гуляли містом, пили каву й довго сиділи за розмовами. Я вперше за багато тижнів не підхоплювалася з думкою, що треба поставити щось у духовку.
У неділю телефон озвався ще вранці.
Мар’яна писала в родинному гурті: «Ми вже збираємося. Будемо на другу, як домовлялися. Ірино, свіжий хліб купили?»
Я кілька секунд дивилася на слова «як домовлялися».
Потім відповіла:
«Гарної вам дороги! Мене сьогодні вдома не буде, поїхала відпочити з колегами. Роман знає. Сьогодні він приймає гостей».
Першою відгукнулася тітка Ганна:
«Нічого не сталося?»
«Ні, усе добре».
Свекруха написала: «Треба було попередити».
А Мар’яна додала: «Дивно. Ми ж розраховували».
Я почала набирати: «А я розраховувала, що мене…»
Стерла.
Поклала телефон у сумку.
— Ірино, йдеш? — покликала колега.
— Іду.
Додому я повернулася близько восьмої.
У дворі вже не було машин. На кухні пахло смаженою картоплею і чимось підгорілим. На плиті стояла сковорідка, у мийці — каструлі, на столі — тарілки з недоїдками.
Роман сидів, підперши голову рукою.
Коли я зайшла, випростався.
— Привіт. Як відпочила?
— Добре. Дуже добре.
— От і добре.
Я зняла куртку, повісила в сінях. Він не рушив із місця.
— А ви як посиділи?
Роман коротко засміявся.
— Годинку-другу.
Я сіла навпроти.
— Важко було?
Він кивнув.
— На базарі черги. Потім м’ясо не розмерзлося. Картоплю чистив — думав, кінця їй не буде. Тільки поставив смажити, вони вже дзвонять у хвіртку.
— Раніше приїхали?
— О першій. Мар’яна каже: дорога вільна була, чого чекати.
Він помовчав.
— Я їй: «Допоможеш салат дорізати?» А вона: «Дай хоч роздягнутися».
— І допомогла?
— Роздягнулася.
Я опустила очі, щоб не всміхнутися.
Роман потер почервонілі пальці.
— Потім сказала, що стіл якийсь скромний. Думала, ти хоч м’ясо запечеш перед від’їздом.
— А ти?
— Сказав, що тебе не було.
— Вона ж знала.
— Знала.
Він озирнувся на мийку.
— Мама питала про пиріг. Я кажу: «Мамо, я не встиг». Вона образилася. А я стою зі сковорідкою й думаю: ви хоч бачите, що я тут один?
Я дивилася на нього, і усміхатися вже не хотілося.
— Бачать, Романе. Просто звикли, що хтось упорається.
Він повільно кивнув.
— Ніхто навіть не спитав, чи допомогти прибрати.
— Знаю.
Роман підвів на мене очі.
— Ти ж мені говорила.
— Говорила.
— А я думав… Ну, ти сердишся на Мар’яну. Що ви не можете поладнати.
У горлі знову стиснуло.
— Я не через салати сердилася. І не через три коробки. Я просила тебе про просту річ, а ти щоразу пояснював, чому сестрі буде неприємно. А мені все неприємно було наодинці.
Він простягнув руку через стіл.
— Пробач.
Я не одразу вклала свою долоню в його.
— Мені мало, щоб ти сьогодні пожалів мене, Романе.
— Розумію.
— Хочу, щоб перед наступним «та посидимо» ти згадав цей вечір.
Він стиснув мою руку.
— Згадаю. І ключ заберу.
Я подивилася на нього.
— Я вже це чула.
— Знаю.
Він підвівся, зібрав тарілки.
— Іди розбирай сумку. Тут я закінчу.
Я машинально потягнулася до салатника.
— Залиш, — тихо сказав Роман. — Будь ласка.
Наступного вечора біля моєї чашки лежав ключ.
Я взяла його, а тоді глянула на чоловіка.
— Віддала?
— Віддала.
— Що сказала?
Роман увімкнув чайник.
— Спитала, чи це ти наказала.
— А ти?
— Сказав, що я сам мав забрати його ще восени.
Я поклала ключ у шухляду. Цього разу мені не треба було нічого додавати.
За кілька днів у родинному гурті з’явилося Романове повідомлення:
«Рідні, будемо раді бачитися. Але відтепер спочатку домовляємося з нами обома, а вже потім призначаємо день і час. Без нашої з Іриною згоди зустрічей у нас не плануйте».
Мар’яна зателефонувала ввечері. Чоловік вийшов на подвір’я, а я залишилася на дивані з книжкою.
Чула лише уривки його відповідей крізь прочинене вікно:
— Ні, вона поруч не стоїть… Мар’яно, я сам так вирішив… Я не відмовляюся від родини. Я прошу спочатку питати.
Повернувся він спокійний.
— Образилася?
— Трохи. Сказала, ми стали дуже правильні.
— І що тепер?
Він сів поруч.
— Тепер телефонуватиме перед приїздом.
Так і сталося. Не одразу все зробилося ідеально: Мар’яна ще могла зітхнути, почувши, що в суботу нам незручно. Але Роман уже не дивився на мене так, ніби я мусила терміново рятувати всіх від розчарування.
А через кілька місяців ми самі запросили рідних на обід.
— М’ясо беру на себе, — сказав чоловік. — Що ще треба?
— Почистити картоплю.
Він зазирнув у миску.
— На всіх?
— На всіх.
— Добре. Тільки сідай поруч, поговоримо.
І я сіла.
Ми сміялися, сперечалися, скільки треба солі, передавали одне одному ніж і рушник. Попереду був звичайний родинний обід, якому я вперше за довгий час справді раділа.
А наступної неділі я спала допізна. Прокинулася від запаху кави й тихого стукоту чашок.
— У нас хтось буде? — сонно запитала я, виходячи на кухню.
Роман обернувся від плити.
— Буде. Ти і я.
І посунув мені стілець.