Ельвіра йшла сільською вулицею, тримаючи за руку Василину. У другій руці несла невелику валізу. Іллі вона нічого не сказала: він пішов на риболовлю ще вдосвіта й досі не повернувся.
— Мамо, ми вже додому? — спитала донька.
— Додому, сонечко.
— А Ілля?
Ельвіра міцніше стиснула її долоньку.
— Він залишиться тут.
Ще вчора вона не уявляла, що поїде ось так. Адже Ілля так красиво залицявся, так переконував, що любить їх обох.
— Елю, ну дай мені шанс, — просив він. — Я без тебе і Василинки вже не уявляю свого життя.
Вони познайомилися, коли Ілля навчався на останньому курсі інституту. Ельвіра була старша за нього на три з лишком роки, сама виховувала чотирирічну доньку. Його це, здавалося, анітрохи не бентежило.
За три місяці він переїхав до них.
— Елечко, за місяць отримаю диплом, і поїдемо до моїх батьків, — сказав він якось увечері. — Хочу познайомити тебе з усіма. Скажу, що ти моя майбутня дружина. Згодна?
Ельвіра усміхнулася:
— Згодна. Тільки я трохи хвилююся.
— Та чого? Мама в мене добра, гостей любить. А тато з дідом тобі точно сподобаються.
Ілля виріс у селі. Там жили його батьки, численні родичі й сусідка Іринка, яка ще з дитинства була в нього закохана.
Неподалік мешкав і дід Григорій. Він давно овдовів, жив сам і часто ходив до сина Сергія в лазню: його власна вже покосилася, а будувати нову старому не хотілося.
Напередодні приїзду онука дід зайшов до Сергія й застав невістку похмурою.
— Що сталося, Зінаїдо? — запитав він. — Ілля ж завтра приїжджає. Чого не радієш?
— А ти знаєш, кого він везе?
— Наречену. Сергій казав. Ну й добре, хлопець виріс, навчання закінчив.
— Добре? Вона старша за нього! І дитина в неї.
— То й що?
— Як це «що»? Он Іринка поруч живе. Гарна, роботяща, медсестрою працює. Ми її з дитинства знаємо. А ця звідки взялася? Хто батько її дитини? Чого мій син має чужу дитину годувати?
— Зінаїдо, ти хоч бачила ту жінку?
— Не бачила. І бачити не хочу! Знайшла собі хлопця з освітою, а сама хто така — невідомо.
— Не лізь ти в його життя, — насупився дід. — Ілля дорослий, сам розбереться.
Та Зінаїда й слухати не хотіла. Вона вже вирішила: пишного столу для непроханої гості не буде. Нехай та міська одразу зрозуміє, що її тут не чекали.
Вони приїхали надвечір. Ілля ледве дочекався, поки мати відчинить двері.
— Мамо!
— Іллюшенько! Синку, нарешті! — Зінаїда обійняла його й довго не відпускала. — Як же ми скучили! Цілий рік тебе не бачили.
Ельвіра з Василиною стояли біля порога. Дівчинка притулилася до материної ноги.
— А де тато й дід? — запитав Ілля.
— У лазню пішли. Чекали-чекали на тебе, та й пішли.
Зінаїда нарешті перевела погляд на гостю.
— А це, значить, та сама Ельвіра з дитиною?
— Так. Добрий вечір, — тихо відповіла Ельвіра.
— Ну, проходьте. Іллю, покажи їй, де руки помити.
Ілля, ніби не помітивши материне тону, підхопив валізу.
— Ходімо, Елю, я вам свою кімнату покажу.
Незабаром повернулися Сергій із дідом. Обидва радісно зустріли Іллю, привіталися з Ельвірою та Василиною.
— А ти в нас яка гарна гостя! — сказав Сергій дівчинці. — З дороги зголодніла?
Василина кивнула.
— Зінаїдо, давай на стіл, — звернувся він до дружини. — Діти з дороги, та й ми з дідом після лазні не відмовимося.
Стіл виявився скромним. Ілля навіть здивувався: знав, як мати любить частувати гостей. Але нічого не сказав.
Сергій розлив вино й збирався підняти келих, та Зінаїда випередила його:
— За тебе, синку! За диплом і за роботу. Бажаємо, щоб ти нас ніколи не підвів.
Потім знову говорили про Іллю: як він навчався, де працює, чого досяг. Ельвіра чекала, що він нарешті представить її як наречену, але той сміявся, відповідав на запитання рідних і, здавалося, геть забув про свою обіцянку.
Дід Григорій кілька разів із жалем поглянув на Ельвіру й Василину, а потім — на невістку. Та вдавала, що нічого не помічає.
Василина почала позіхати. Ельвіра пригладила доньці волосся й звернулася до господині:
— Зінаїдо, вона дуже втомилася. Можна її десь покласти?
— Ходіть, — коротко відповіла та.
У маленькій кімнаті стояло односпальне ліжко.
— Тут і спатимете. Білизна чиста, — сказала Зінаїда й одразу вийшла.
Ельвіра роззула доньку, вклала її й уже хотіла повернутися до столу, коли почула голос господині:
— Вона сказала, що не прийде. Втомилася, спатиме з донькою.
Ельвіра завмерла.
Вона нічого такого не казала. Але за столом ніхто не перепитав.
Василина вже заснула. Ельвіра лягла поруч, на самому краєчку ліжка, і затулила обличчя рукою. Сльози покотилися самі.
Вона думала про те, як Ілля обіцяв за неї заступатися, як запевняв, що його рідні їм зрадіють. А тепер вона з донькою лежала в тісній чужій кімнаті й мріяла лише про те, щоб поїхати. Та надворі вже стемніло, а села вона зовсім не знала.
Пізно ввечері її розбудив Ілля.
— Елю, ходімо до мене. Що ви тут скрутилися?
— Твоя мама сказала, що ми спатимемо тут.
— Та в мене місця більше. Я Василинку на диван перенесу.
Ельвіра підвелася.
— Ти ж обіцяв сказати їм про нас.
— Скажу, завтра поговоримо. Вибач, я сьогодні батькам багато уваги приділяв. Вони ж скучили.
Вона хотіла відповісти, що й не просила забувати про батьків. Просила лише не забувати про них із Василиною. Та донька заворушилася, і Ельвіра промовчала.
Тієї ночі вона майже не спала. Згадувала першого чоловіка, з яким почувалася захищеною. Згадала й першу свекруху: та зустріла її з такою теплотою, що вони до півночі просиділи за розмовою.
«А тут нас із Василиною навіть бачити не хочуть», — думала Ельвіра.
За сніданком рідні знову згадували Іллине дитинство. Сергій раз у раз підкладав Василині цукерки.
— Беріть, беріть, — сміявся він. — У нас їх багато.
— Дякую, — чемно казала дівчинка.
Зінаїда подивилася на неї, потім на сина й зітхнула:
— Ех, Іллюшко, скінчилися твої безтурботні роки. Тепер спину гнути доведеться, годувати…
Вона не договорила, але й так було зрозуміло, кого мала на увазі.
— Зінаїдо! — Сергій стукнув кулаком по столу.
Ельвіра подивилася на Іллю. Той ніяково всміхнувся, ніби не почув материного натяку.
— А ходімо я вам село покажу, — сказав він і взяв Василину за руку. — І річку побачите, і дідову хату.
Дорогою Ельвіра не витримала:
— Ти чув, що вона сказала?
— Мама? Та ти не так зрозуміла.
— Не так? Вона з першого дня дає нам зрозуміти, що ми тут зайві.
— Елю, вона просто ревнує. Я ж її син.
— А ти не міг хоч слово сказати? Вона про Василину говорить, а ти сидиш і усміхаєшся.
— Ну навіщо сваритися? Не звертай уваги, простіше до цього стався.
— Мені просто ставитися до того, що мою дитину тут не приймають?
— Усе буде добре, от побачиш. Поживемо кілька днів і поїдемо. А завтра зранку я на риболовлю схожу. На світанку добре клює.
Ельвіра подивилася на нього, але сперечатися більше не стала.
Наступного ранку Іллі вже не було. Василина ще спала, а Ельвіра пішла вмиватися й зустріла Зінаїду.
— Іллюшка сказав, що ви скоро їдете, — почала та без привітання. — Усе через тебе. І коли я тепер сина побачу?
— Він сам може вирішувати, коли приїжджати до батьків.
— Авжеж! Триматимеш його біля своєї спідниці, а він тебе й твою дитину годуватиме.
Ельвіра уважно подивилася на неї.
— Ви так і думаєте, що він нас годує?
— А хіба ні?
— Ні. Я заробляю в кілька разів більше за вашого сина.
Зінаїда розгублено кліпнула.
— У мене вища освіта, — продовжила Ельвіра. — Я знаю три іноземні мови. А ще маю два магазини. Їх на мене оформила моя перша свекруха.
— Яка ще свекруха?
— Мати мого чоловіка. Він був офіцером і трагічно загинув. Коли це сталося, вона ледве знайшла в собі сили жити далі. Заради нас із Василиною.
Зінаїда мовчала.
— Вона купила квартиру, де ми з донькою живемо. І ще одну — Василині на майбутнє. Але справа не в квартирах і не в грошах. Вона досі мені як мама. Любить онуку, допомагає нам і постійно каже: «Ти молода, тобі потрібна гідна людина, а Василині — батько».
— То чому ж ти одразу не сказала? — розгублено спитала Зінаїда.
— А ви запитували? Ви й так усе про мене вирішили.
Та відкрила рота, але не знайшлася що відповісти. Тепер, почувши про квартири й магазини, вона вже шкодувала, що так зустріла гостю.
— Мій чоловік не засипав мене гарними словами, — тихо сказала Ельвіра. — Він просто був поруч, коли мені це було потрібно. І ніколи не вдавав би, що не чує, як мене чи нашу дитину принижують.
— Та я ж не хотіла…
— Хотіли, Зінаїдо. Я чула кожне ваше слово. І бачила, як мовчав Ілля.
Ельвіра перевела подих.
— Знаєте, я навіть вдячна вам. Ви допомогли мені вчасно зрозуміти, за кого я збиралася заміж. Мені не потрібен чоловік, який не може за нас заступитися.
Вона пішла до кімнати, розбудила доньку й зібрала речі. Зінаїда так і стояла, коли вони з Василиною вийшли з валізою.
— До побачення, — сказала Ельвіра. — І дякую за чисте односпальне ліжко.
На зупинці Василина сіла на лавку й притулилася до мами.
— А бабуся нам зрадіє?
— Дуже зрадіє. Ми їй зараз подзвонимо.
Ельвіра дістала телефон. Вона не знала, кого ще зустріне в житті, та й не збиралася шукати чоловіка тільки для того, щоб у Василини був батько. Але тепер знала напевно: Ілля ним не стане.
— Бабусю! — радісно вигукнула Василина, коли та відповіла. — Ми їдемо додому!