Доглядальниця для вдівця

На цвинтарі пахло сирою землею та чужим горем. Зінаїда стояла осторонь натовпу – досить близько, щоб бачити труну, досить далеко, щоб не заважати. Її ніхто не запрошував. Але вона все одно прийшла.

Місяць тому її найняли доглядати Регіну Войтюк – жінку, яку ін сульт прикував до ліжка. Місяць вона перевертала її кожні дві години, міняла простирадла, стежила за крапельницями.

А три дні тому Регіни не стало. Тихо, уві сні. Лікарі підписали висновок: повторний напад. Ніхто не винний.

Ніхто – крім доглядальниці. Так принаймні вважала дочка покійної.

Зіна потерла шрам на зап’ястку – тонку білу смугу, слід від опіку ще з першої роботи в поліклініці. П’ятнадцять років тому молода, необережна. Нині – ближче до сорока, розлучена, із сином у колишнього чоловіка. І з репутацією, яку їй ось-ось знищать.

– Ти ще й сюди прийшла?

Христина з’явилася поруч наче з-під землі. Волосся стягнуте в тугий хвіст – так туго, що скроні побіліли. Очі червоні від недосипання. Вперше вона виглядала старшою за своїх двадцять п’ять.

– Я хотіла попрощатися, – сказала Зіна спокійно.

– Попрощатися? – Христина понизила голос до шепоту. – Я знаю, що ти зробила. Усі про це дізнаються.

І пішла – туди, до труни, до батька, який стояв із кам’яним обличчям та правою рукою в кишені піджака.

Зіна не стала наздоганяти. Не почала нічого пояснювати. Вона вже зрозуміла: хоч би що трапилося – її зроблять винною.

…Пост Христини з’явився за два дні.

– Моєї мами не стало при загадкових обставин. Доглядальниця, яку найняли доглядати її, можливо, прискорила її відхід. Поліція не хоче порушувати справу. Але я доб’юся правди.

Три тисячі репостів. Коментарі – переважно співчутливі. І кілька – із закликами «знайти цю потвору».

Зіна читала пост у маршрутці, повертаючись із поліклініки. Точніше – повертаючись із місця, де раніше був її підробіток.

– Зінаїдо Павлівно, ви ж розумієте, – сказав головний лікар, не дивлячись їй у вічі. – Такий резонанс… Пацієнти турбуються. Персонал нервує. Тимчасово. Поки все не вляжеться.

Тимчасово. Зіна знала, що це означає. Ніколи!

Кімната з кухнею та суміщеним санвузлом зустріла її тишею. Усе її царство після розлучення – двадцять вісім квадратних метрів на третьому поверсі без ліфта. Достатньо, щоб вижити. Недостатньо, щоб жити.

Телефон задзвонив, коли вона ставила чайник.

– Зінаїдо Павлівно? Це Ілля Войтюк.

Вона мало не випустила чайник. Голос у нього був низький, з хрипотою – вона пам’ятала цей голос. Він майже не розмовляв з нею за місяць, поки вона доглядала його дружину. Але коли говорив, вона запам’ятовувала кожне слово.

– Слухаю.

– Мені потрібна ваша допомога. Речі Регіни… я не можу. Христина тим паче. Ви єдина, хто знає, де що лежить.

Зіна помовчала. Потім сказала:

– Ваша дочка звинувачує мене у вби встві. Ви знаєте?

Пауза. Довга, важка.

– Знаю.

– І все одно дзвоните?

– Все одно дзвоню.

Вона повинна була відмовитися. Будь-яка розсудлива людина відмовилася б. Але щось у його голосі – не прохання, а майже благання – змусило її сказати:

– Завтра о другій.

Будинок Войтюків стояв за містом – двоповерховий, просторий та порожній. Зіна пам’ятала його іншим: з метушнею медсестер, з писком приладів, з ввімкненим телевізором в кімнаті Регіни. Тепер тиша лежала на кожному поверсі, як пил.

Ілля відчинив сам. Під п’ятдесят, сивина на скронях, широкі плечі – і сутулість, якої не було місяць тому. Права рука – у кишені. Там щось металеве, Зіна помітила контури. Ключ?

– Дякую, що прийшли.

– Нема за що дякувати. Я роблю це не для вас.

Він підійняв брову.

– А для кого?

«Для себе, – подумала вона. – Щоб зрозуміти, що відбувається. Чому ви мовчите? Чому не захистите мене, хоч знаєте – я невинна».

Вголос сказала:

– Для порядку. Де ключі від кімнати?

Кімната Регіни пахла конвалією – солодкуватим, трохи задушливим ароматом. Духи. Запах залишився, в’ївся у стіни.

Зіна працювала методично: розбирала шафи, складала одяг у коробки, сортувала документи. Ілля не заходив – лишився внизу. Вона чула його кроки: з кута до кута, з кута до кута.

На тумбочці біля ліжка стояла фотографія. Зіна взяла її, щоб прибрати – і завмерла. На знімку Ілля був молодим, років двадцяти п’яти. Поруч із ним – жінка. Світловолоса, усміхнена, – не Регіна.

Зіна перевернула фото. На звороті – напис, що вицвів: «Іллюша і Лара. 1998».

Дивно. Навіщо Регіна зберігала фотографію чоловіка з іншою жінкою біля свого ліжка?

Вона прибрала знімок у сумку та продовжила працювати. Присіла біля ліжка, потяглася за коробкою – і пальці натрапили на щось дерев’яне.

Скринька. Дерев’яна, без замка. Вона потягла її, кришка відкинулася.

Усередині – конверти. Десятки конвертів складені акуратними стосами. Все одним почерком – округлим, жіночим. Усі – акуратно розкриті та знову заклеєні.

Зіна взяла верхній конверт. Адресат: Ілля Андрійович Войтюк. Відправник: Мельникова Л.В., місто Харків.

Дата, – листопад 2024. Місяць тому.

Вона перебрала конверти. Найстаріший був датований 2004 роком. Двадцять років. Двадцять років хтось писав Іллі – а Регіна перехоплювала листи.

І берегла. Не викидала – зберігала. Навіщо?

Зіна піднесла конверт до носа. Той самий запах – конвалія. Регіна тримала їх у руках. Читала. Перечитувала – судячи з потертих згинів.

Вона поклала ящик на ліжко і сіла поряд. Руки тремтіли.

Це міняло все.

– Ілля Андрійович.

Він підвів голову. Сидів за кухонним столом, перед ним – недоторканий кухоль чаю.

Тераси, газони й сади

– Закінчили?

– Ні. – Вона поклала перед ним конверт. – Хто така Лариса Мельникова?

Його обличчя змінилося. Не зблідло – закам’яніло. Рука в кишені стиснулася дужче.

– Де ви це взяли?

– Ящик під ліжком. Там їх сотні. За двадцять років. Всі – розкриті та заклеєні назад. Усі – заховані вашою дружиною.

Він мовчав. Довго, нестерпно довго. Потім підвівся, підійшов до вікна, повернувся спиною.

– Ви знали? – Запитала Зіна.

– Дізнався. Три дні тому. Після похорону. Розбирав її речі… сам. Думав – впораюся. Знайшов ящик.

– І мовчите?

– А що я маю сказати? – Він різко обернувся. – Моя дружина двадцять років крала мою пошту. Перехоплювала листи від жінки, яку я любив до неї.

– Зберігала їх – як трофеї, чи як покарання для себе, не знаю. І тепер я маю що – розповісти це дочці? Яка обожнювала матір?

Зіна встала.

– Ваша дочка звинувачує мене, що я увірвала віку вашій дружині. Мене звільнили. Моє ім’я полощуть в інтернеті. А ви мовчите – бо боїтеся правди?

Він ступив до неї. Очі – темні, змучені.

– Я мовчу, бо не знаю, як жити із цим. Двадцять років, Зінаїдо. Двадцять років Лариса писала мені – а я думав, що вона забула. Викреслила мене. Вийшла заміж, обросла дітьми. А вона…

Він не домовив.

Зіна підняла конверт.

– Зворотна адреса – Харків. Я поїду.

– Навіщо?

– Бо хтось має дізнатися правду. Якщо не ви – тоді я.

…Лариса Мельникова жила у п’ятиповерхівці на околиці Харкова. Квартира на першому поверсі, вікна з геранню, кішка на підвіконні. Зіна подзвонила у двері, не знаючи, що скаже.

Відчинила жінка – ровесниця Іллі. Світле волосся, зібране в недбалий вузол. Зморшки біля очей. Погляд – насторожений, але не ворожий.

– Ви – Лариса Володимирівна?

– Так. А ви?

Зіна простягла конверт.

– Я знайшла ваші листи. Всі до одного. Розкриті, прочитані – та сховані.

Лариса дивилася на конверт так, наче він міг вкусити. Потім підвела очі на Зіну.

– Заходьте.

Вони сиділи на кухні – такій же крихітній, як у Зіни. Чай остигав у чашках.

– Двадцять років я писала йому, – Лариса затнулася. – Щомісяця. Іноді частіше. Жодної відповіді. Я думала – він ненавидить мене. За те, що я тоді… відпустила його.

– Відпустила?

Лариса стиснула кухоль обома руками.

– Ми були разом три роки. З інституту. Він хотів одружитися. А я… злякалася. Мені було двадцять два. Здавалося – все життя попереду, навіщо поспішати?

– Сказала: зачекаємо. Він чекав. Пів року. А потім з’явилася вона – Регіна. Красива, впевнена, що точно знає, чого хоче. І я… програла.

Зіна мовчала.

– Коли вони одружилися, я поїхала до тітки в Харків. Думала – забуду. Не забула. За п’ять років почала писати. Не для того, щоб повернути – просто… щоб він знав. Що я все ще є. Що думаю про нього.

– І він жодного разу не відповів.

– Жодного разу, – Лариса гірко посміхнулася. – Тепер розумію чому.

Зіна дістала з сумки фотографію.

– Це лежало у неї на тумбочці. «Іллюша та Лара. 1998».

Лариса взяла знімок. Пальці тремтіли.

– Вона зберігала це… Біля свого ліжка?

– Так.

Мовчання.

– Знаєте, – сказала Лариса нарешті, – я все життя ненавиділа її. Жінку, яка забрала в мене кохання. А тепер… тепер мені її шкода.

– Двадцять п’ять років прожити з чоловіком і щодня боятися, що він згадає іншу. Щодня читати мої листи – і ховати їх. Адже це пекло. Її власне, саморобне пекло.

Зіна підвелася.

– Дякую, що розповіли.

– Стривайте, – Лариса підвелася теж. – Навіщо вам це все? Адже ви – не родичка, не подруга.

Зіна зволікала.

– Мене звинувачують у її сме рті. Дочка Іллі. Вона вирішила, що я урвала їй віку, щоб зайняти її місце.

– І ви хочете довести, що невинні?

Зіна похитала головою.

– Я хочу зрозуміти правду. Решта… додасться.

Вона зателефонувала Іллі з дороги – сказала, що повертається. Він чекав на ґанку. Сонце сідало, тіні від дерев лежали на траві довгими смугами.

– Ви мали рацію, – сказала Зіна, підходячи. – Вона вам писала двадцять років. Жодного разу не вийшла заміж. Чекала.

Він не відповів. Тільки рука в кишені – стиснулася та розтулялася.

– У вас у сейфі щось є, – сказала Зіна. – Ви постійно чіпаєте ключ. Начебто боїтеся, що він зникне.

Пауза.

– Ходімо.

Сейф стояв у кабінеті – старий, важкий, ще радянський. Ілля відчинив його, дістав конверт. Почерк на ньому був інший – різкий, незграбний. Почерк Регіни.

– Вона написала це за два дні до сме рті. Я знайшов, коли шукав документи для похорону.

Зіна взяла конверт. Усередині – аркуш паперу, списаний до країв.

«Ілля. Якщо ти читаєш це, то мене вже немає, і ти знайшов ящик. Я знала, що колись це станеться. Знала – і все одно не змогла зупинитися.

– Я почала перехоплювати її листи з 2004-го. За п’ять років після весілля. Ти став іншим – відстороненим, мовчазним. Я думала – розлюбив. А потім знайшла перший лист у поштовій скриньці. І зрозуміла.

– Вона тебе не відпустила. Ніколи не відпускала.

– Я мала показати тобі той лист. Мала спитати. Але я боялася. Боялася, що ти підеш. Що вибереш її. І я сховала листа. А потім – наступне. І наступне.

– Двадцять років я крала твою пошту. Двадцять років читала чуже кохання. І ненавиділа себе – щодня. Але зупинитись не могла.

– Я любила тебе так сильно, що знищила все довкола. Твою можливість вибрати. Її надію. Свою совість.

– Вибач мені, якщо зможеш. Я знаю, що не заслуговую на вибачення. Але все одно прошу.

Регіна».

Зіна опустила листа.

– Христина знає?

– Ні.

– Вона має дізнатися. Ви знаєте це?

Ілля відвернувся.

– Вона обожнювала матір. Це… зруйнує її.

– Вона й так зруйнована, – сказала Зіна тихо. – Вона втратила матір і боїться втратити батька. Тож шукає винних.

– Тож нападає на мене. Їй потрібний недруг – інакше доведеться визнати, що недруг – це горе. А з горем не можна боротись.

Ілля мовчав.

– Якщо ви розкажете їй правду – вона, можливо, зненавидить вас. Якийсь час. Але потім зрозуміє. А якщо мовчатимете – вона ніколи не простить. Ні вас. Не себе.

Він обернувся. Очі – мокрі.

– Я не вмію говорити з нею. Після хвороби Регіни… ми перестали розмовляти.

– Тоді навчитеся. Сьогодні.

Христина приїхала за годину. Зіна бачила її з вікна – як вона вийшла з машини, як смикнула гумку хвоста. Як завмерла, побачивши на ґанку батька.

Вони говорили довго. Зіна не чула слів – лише голоси. Спершу Христина кричала. Потім плакала. Потім замовкла.

Коли двері відчинилися, Христина вийшла з листом Регіни в руках. Обличчя – розпухле від сліз. Але очі – інші, не злі. Втрачені.

Вона підійшла до Зіни. Та чекала – образ, звинувачень, чого завгодно.

– Я видалила пост, – сказала вона. – Написала спростування. І… вибачте. Я не мала рації.

Зіна кивнула.

– Я розумію. Горе робить людей жорстокими.

Христина похитала головою.

– Не горе. Страх. Я боялася залишитись сама. Спочатку мама пішла, потім тато став… чужим. А ви були поряд. Ви бачили її останні дні. Ви знали її… інакше. І я вирішила – ви хочете посісти її місце. Вкрасти батька.

– Я не хочу нічого красти.

– Я знаю. Тепер я знаю.

Вона простягла руку – ніяково, наче забула, як це робиться. Зіна потисла її.

– Мама… вона була нещасна, так? – Запитала Христя. – Все життя?

Зіна подумала про лист. Про двадцять років страху та ревнощів. Про кохання, яке перетворилося на клітку.

– Вона любила вашого батька. По-своєму. Не правильно. Але кохала.

Христина кивнула. Потім сіла на сходинки ґанку і заплакала тихо, без звуку.

Зіна сіла поряд. Не обіймала – просто була поряд.

Минуло два тижні.

Зіну відновили на роботі – після того, як Христина особисто зателефонувала головному лікарю. Репутація – штука тендітна, але іноді її можна склеїти.

Ілля зателефонував увечері – як тоді, вперше.

– Зінаїдо Павлівно. Я хотів подякувати.

– За що?

– За правду. За те, що не дозволили мені ховатися.

Пауза.

– Я їду в Харків, – сказав він. – Завтра. До Лариси. Не знаю, що я скажу. Не знаю, чи вона мене прийме. Але… мушу спробувати. Двадцять років – надто довге мовчання.

Зіна посміхнулася – він не бачив, але, мабуть, почув.

– Удачі, Ілля Андрійовичу.

– Ілля. Просто Ілля.

За місяць він повернувся – не один.

Зіна дізналася про це випадково: побачила їх на ринку. Ілля ніс сумки, Лариса вибирала помідори. Звичайна сцена – двоє людей купують овочі. Але щось у їхніх рухах – синхронність, легкість – говорило про більше.

Ілля помітив її. Підняв руку у привітанні. Праву. Не в кишені.

Зіна помахала у відповідь і пішла далі.

Того вечора вона відчинила вікно у своїй кімнаті. Травень пах бузком і бензином від дороги. Звичайний запах. Живий.

Вона подумала про Регіну – про її конвалії, про скриньку з листами, про кохання, яке стало в’язницею. Подумала про Ларису – про двадцять років очікування, про листи без відповіді, про надію, яка жила.

Подумала про Іллю – про його мовчання, про ключ у кишені, про людину, яка нарешті вибрала.

А потім припинила думати. Просто сиділа біля вікна, слухала місто і чекала – сама не знаючи чого.

Телефон задзвонив.

– Зінаїдо Павлівно? Це Ілля. Просто Ілля. В нас тут вечеря. Лариса готує пиріг. Бажаєте приєднатися?

Зіна подивилася на свою кімнату – двадцять вісім квадратних метрів тиші. Потім на відчинене вікно.

– За годину буду.

Вона поклала слухавку, взяла ключі та вийшла.

Двері зачинилися з тихим клацанням. Над містом догоряв захід сонця – рудий, теплий, який обіцяв спокійне завтра…