— Засинай, мій маленький, — прошепотіла Ірина, вкриваючи семимісячного Андрійка. Вона й сама повільно провалювалася в дрімоту після безсонної ночі. Чоловік уже рушив на роботу, у квартирі запанувала тривожна тиша. Різка вібрація телефону розірвала спокій — Іра відчула, як щось недобре стисло груди.
Іра остаточно прокинулася від того настирливого дзижчання.
— Ти що, ще спиш? Ти годинник бачила? У тебе немовля, — з порога почала мати. — Уже одинадцята, якщо ти не в курсі! Поки дитина спить, можна всі справи переробити. Виховувала, виховувала тебе… Знову в тебе вдома гармидер?
Дитячі книжки
— Мамо, не починай. Андрійка цілу ніч крутило, майже не спав.
— Бо годувати й укладати треба за режимом. А ви тепер усе робите не так!
— Ти заради цього подзвонила?
— Ні, але режим для дитини критично важливий. Це так, для порядку. А порядок зараз потрібен, як ніколи. Ти в курсі, що бабуся злягла? Знаєш? Вона нині в лікарні з інсультом. Доглядати її доведеться тобі.
— І не сперечайся! Ти ж у декреті — нічого не робиш. Бабуся лежатиме. Погодувати, помити — так само, як і з малим. Можеш вважати, що в тебе друга дитина, тільки доросла.
— Ні, мамо. Андрій часто плаче, спить уривками, я сама хронічно не висипаюся, а Мишкові треба бути відпочилим — він працює й нас утримує. Я з бабусею не впораюся. Вона лежача, важить понад сотню кіло. Ти приходитимеш допомагати?
— Ні, це ж не моя мама, а твоя бабуся. Я їй ніхто, а ти онука. Не батькові ж її доглядати — він же чоловік?
Подарунки для мами
— Ви з татом живете удвох у трикімнатній квартирі, місця вдосталь. Бабуся й так останні два роки мешкала у вас — там їй звичніше буде.
— Ти мені не розповідай, де їй «звичніше». Я її й здорову насилу терпіла, а тепер ще й догляд… Мені працювати треба, а ти в декреті. Найлогічніше — бабуся житиме в тебе. Тут і говорити нема про що. Все правильно й розумно.
— Авжеж, логічно й правильно. Якщо дивитися з вашого боку. А от якщо з іншого — бабусю має доглядати Марина.
— З якого дива?
— Це ж вона живе у бабусиній квартирі. Їй же вся бабусина пенсія надходить. І квартира потім теж їй дістанеться. Вони там уже ремонт закотили — ой як недешево. Думаєш, я нічого не розумію?
— А звідки ти про ремонт знаєш?
— Соцмережі. Марина нічого не приховує.
— А що, їм із бабусиними шпалерами жити? Вони молоді, дитина має рости в чистоті, ось вона й навела красу.
— Ага, дитина. Марина ж теж у декреті. Яка різниця — одна дитина чи ще «друга, але доросла»?
— Марину не чіпай! Вона молодша!
— Молодша, зате рання. Школу скінчила — відразу заміж і дитину. Ні освіти, ні фаху.
— А що? Їй п’ять років чекати треба було, щоб до тебе «дорости»?
— Хто говорить про чекати? У неї все зразу: чоловік, дитина, квартира. А ми якось самотужки, без вашої «допомоги». І дитину самі, і все інше. Все, мамо, Андрій прокинувся. Бувай. Бабусю — до Марини.
— Ти повинна… — але Ірина вже поклала слухавку.
Ірина готувала, прибирала. Малий постійно відволікав, та вона вправлялася. Думки вертілися навколо бабусі. Чи любила та колись своїх онучок? Спілкувалися вони майже ніяк.
Жили поруч, а бачили бабусю здебільшого на свята. В гості до неї ходити було «не можна», гуляти з онуками вона не хотіла.
Квартира, напевно, дістанеться Марині — лише їй. Іра в цьому не сумнівалася. Чому ж бабуся так до них ставилася? Чи то справа в самій бабусі, чи, може, все через маму? Мати Іри свекруху недолюблювала.
— Я вдома, — майже пошепки мовив Мишко.
— Ми не спимо. Зараз вечеряти будемо.
— Втомилася? Хоч трохи сьогодні поспала?
— Зовсім небагато.
— Щось трапилося?
— Поскандалила з мамою.
— І цього разу про що?
— Хоче, щоб ми забрали бабусю. Я, мовляв, повинна доглядати, бо вони працюють, а Мариночка ще «маленька». Маленька дитинка в бабусиній квартирі. А я маю бути винною всім і вся!
— Не накручуй себе. Ти нічого не винна. Бабусю — до Марини. Її, звісно, шкода, але в нас немовля. Про що вони думають?
— Вони завжди думають лише про себе та Марину. Сьогодні я в цьому остаточно переконалася.
— Хочеш перевести дух? За чотири дні в мене тиждень відпустки. Поїдемо до моїх — мама давно просить показати онука. Відпочинеш, відіспишся. Мама впорається, допоможе.
— А моя поруч і навіть пів години з онуком не посидить.
Дні в селі промайнули непомітно. Свекруха Іри з головою поринула в онука, а Ірина нарешті виспалася. До повернення лишалося два дні. Цього разу телефон не розбудив Іру.
— Ірино, ти де? Ми під дверима, стукаємо. Знову спиш? Молода, а все лежиш. Підіймайся, відчиняй.
— Під якими дверима?
— У тебе що, багато дверей? Під вхідними. Квартира тридцять п’ять. Не помилилися?
— Не помилилися, але нас немає вдома.
— Швидко повертайся, зараз бабусю піднімуть.
— Бабусю? Я згоди не давала. Нас немає в місті — ми відпочиваємо в селі. Повернемося не скоро.
— Як ти могла! Я ж попереджала тебе.
— Ти не попереджала — ти наказувала. А я з вашим «рішенням» не погодилася! Чому ви вважаєте, що я вам усім щось винна?
— Ви все для Марини робите, а я маю «відпрацьовувати» квартиру, яка дістанеться їй! А бабусю ви бодай спитали? Ми її бачили лише на свята. Кого вона любить? Нікого? А ти кого любиш? Марину!
— Ірино, ти повинна!
— Віро Миколаївно, моя дружина нікому нічого не винна! — Михайло взяв телефон у дружини. — Я не дозволю. Вона й так виснажується з дитиною. Чи я висловився достатньо чітко?
— Я з дочкою розмовляю!
— Розмовляти треба, а не повчати. Ірина — чудова господиня та дружина, а ви тільки критикуєте й учите її жити. Марину повчайте, а до нас не лізьте. А бабусю везіть до себе — від Марини користі не буде.
— Не мені вказувати! Я краще знаю, куди свекруху прилаштувати. Що за люди! Сказали — привезли, а їх немає! Зовсім із рук зійшли!
Мати Іри ще довго підвищувала голос у слухавку, а дочка зі зятем уже сміялися.
— Я й подумати не могла, що вона справді привезе бабусю. Я ж відмовила, та, видно, для неї слова — ніщо. Звикла, що всі її слухають. Бабусю шкода, звісно, але моє дитинство минуло без неї.
— Можна сказати, і без мами. Батьки працювали, а я всі канікули мала няньчити Марину. «Повинна» те, «повинна» се — а тепер ще й її квартиру відігробляти маю.
— У нас своя квартира, і винні ми лише банку — та й то трохи лишилося. І слава Богу, що нам не допомагали.
— Це добре, але образливо. За моїх образливо; твоїх я розумію — у них просто немає. Мама завжди має гроші, але тільки для Маринки. Вони ж їй усю бабусину пенсію віддають. Батько сам якось обмовився на своєму дні народження. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Думав, що не так почув.
— А якщо бабусі не стане, у Марини й доходу не буде. Уявляєш, що тоді почнеться?
— У нас — своя родина.
— Тільки мама цього не сприймає. Ще нервів нам попсує.
— Переживемо. Я поруч.
Ці слова зігріли Ірині душу й серце, так недбало поранені рідними. Невже це нормально — менших любити більше?
А ви як вважаєте? Поділіться думками в коментарях і підтримайте автора вподобайками!
