Щороку я приїжджаю додому, як правило, в кінці вересня, коли у мене день народження. В Італії я вже 18 років, останні років шість зі мною в Україну приїжджає Альберто, з яким ми зараз разом живемо.
А цього року наш приїзд не дуже вдався, мене здивував зять, тепер навіть не знаю, що робити. Ми ще не встигли роззутися, як він оголосив, щоб я на дочку свою і на нього будинок переписала.
Взагалі у мене троє дітей: дві дочки і один син. І саме заради них я на заробітки і подалася. Я стала вдовою, коли молодшій доньці ледь рік виповнився, відтоді все сама тягну. Люди з нашого села почали їхати в Італію, і я побачила, що це реальний шанс змінити своє фінансове становище.
І справді, за заробітчанські гроші мені вдалося зробити дуже багато. Коли син одружився, я купила йому машину, він пішов жити до невістки, мешкають в сусідньому селі разом з її батьками. Молодша донька як надумала заміж виходити, я їй квартиру однокімнатну в обласному центрі купила, вона сама так захотіла.
Відповідно, старша донька залишилася на господарці у нас вдома. Вона вийшла заміж за хлопця з сусіднього села, який мені дуже сподобався, бо мав золоті руки. Я з ним зразу знайшла спільну мову. Кажу, синку, я буду гроші присилати, а ти будуй. Зведемо такий будинок, що всі сусіди заздрити будуть.
Так ми і зробили – я заробляла і висилала кошти, а зять будував. Щоб зекономити, майстрів він майже не кликав, все робив своїми руками. У нас будинок на славу вийшов – такий гарний, що я сама натішитися не можу, розумію, як би не хазяйновитий зять, вийшло б все не так добре, адже ми суттєво зекономили на майстрах.
І ось тепер зять мені заявляє, що він за всі ці роки вклав дуже багато сил і часу в цей будинок, а ніякого права ні він, ні моя донька на нього не мають, бо все досі належить за документами мені. То ж він прагне відновити справедливість, адже сину я подарувала машину, іншій доньці квартиру, і тільки їм офіційно ще нічого не належить.
Я була ошелешена заявкою зятя, а ще більше був здивований Альберто, з яким я приїхала. Скільки я йому не пояснювала наші традиції, маю на увазі те, що жінки-заробітчанки їдуть, щоб допомагати дітям, він цього так і не міг зрозуміти, бо в них в Італії все зовсім не так.
А я не знаю, що робити, переписувати будинок на дочку і зятя, щоб не було сваpок, і зять запевняє, що особисто для мене нічого не зміниться, я зможу приїжджати додому коли захочу, а коли повернуся назовсім, то далі буду повноправною господинею. Чи все ж, в такій делікатній справі поспішати не варто, адже в цей будинок я вклала всі свої кошти.
