Додому із заробітків на різдвяні свята їхати не збиралась, аби зайвий раз не витрачатись. Проте, син із донькою так наполягали, що я таки здалась. І ось учора прибула в Україну. Знаєте, я досі не можу заспокоїтись – сльози по щоках. Тут на мене очікував такий сюрприз, такий сюрприз.
П’ять років я працювала в Італії. їхала туди тільки заради того, аби придбати житло. Справа в тому, що ми з дітьми жили біля моєї мами в столичній квартирі, а коли мами не стало, то довелось квартиру продати і поділити на трьох – у мене ще брат із сестрою є. На отримані кошти, ми змогли лиш дім придбати в селі далеко від міста. Туди всі речі і завезли, а самі на орендованій квартирі у столиці жили. Думали, зможемо втрьох, а діти в мене вже дорослі, заробити на житло, проте зрозуміли, що не вдасться.
От я на роботу в Італію і поїхала. Економила, як могла тільки. Може інші посоромляться, але я правду скажу – речі собі брала лиш на смітниках – нічого з цього не купувала. Жила там де й працювала і харчувалась з господинею. Єдине на що витрачала – проїзд до церкви щонеділі. Ні на що, навіть не дивилась. Нічого не купувала. Все складала, аби мої діти мали де жити.
За ці роки додому лиш два рази приїздила. Одного разу до доньки на весілля, іншого до сина. Все. Замкнула у собі усі почуття і бажання.
А цьогоріч діти мої почали настійно мене кликати додому в Україну на різдвяні свята. Я не хотіла витрачатись, але вони прям настійно кликали. Я хоч і вперта, але відмовити не змогла.
Зустріли мене і поїхали на квартиру до старшої доньки в столицю. Син мій у тому домі, що ми придбали колись проживає. Якщо чесно – я й не дивилась особливо на ту квартиру, ну орендована, ну чисто, ну дім новий і район нічого. Головне для мене було дітей побачити.
І ось, коли ми всі за столом сиділи, син кладе переді мною на блюдо ключі. Я одразу і не зрозуміла, що і чого, а донька мені каже:
— Мамо, ця квартира не орендована – вона придбана тобою і вона твоя.
Я нічого не розуміла, адже ж бачила, що квартира жила і меблі є, хоч і сучасні, але видно що не нові і техніка. Та й грошей я на двокімнатну в столиці точно не заробила ще. Я про це точно знала.
— Мамо, – син каже, – Мій начальник, ще на початку лютого за кордоном. Коли я дізнався. що він квартиру свою продає – одразу сказав, що придбаю. Твої гроші ми всі до копієчки складали, а те чого не вистачало доклали з сестрою навпіл. Досить уже тобі так далеко від нас жити. Не їдь більше на роботу. ось і документи.
Знаєте – я так плакала. навіть спасибі їм не могла сказати. Я ж їм на життя передавала, на дні народження гроші дарувала, а вони все до копійки склали, аби я швидше з Італії приїхала. Син далекобійник у мене, так він усе, що за ці роки відклав, доклав до спільних грошей, аби вистачило на квартиру для мене. Донька теж на роботу в Чехію їздить на сезон, так і вона не пошкодувала, у такий час усі збереження свої віддала.
Ніяк не можу заспокоїтись – сльози по щоках. Сказала, що на роботу все ж поїду, аби їм допомагати. Але вони не пускають, кажуть що дорослі і вже самі про себе подбати здатні.
