– Мамо, привіт! Зайнята? – запитав син телефоном у Дарини, яка в цей час поспішала з роботи.

– Ні, поки що не зайнята. Щось термінове в тебе? Просто мені незручно за кермом розмовляти. Ти ж знаєш, що я цього не люблю.

– Просто хотів дізнатися, як ти. Нічого нового не сталося у твоєму житті? – поставив дивне запитання Іван.

– Нічого… А ти на щось конкретне натякаєш, синку? Нумо, кажи, що маєш на увазі. Не ходи навкруги. Знаю я тебе. З голосу зрозуміла, чимось мене здивувати хочеш, – запитала Дарина.

– Мамо, а тобі батько давно дзвонив? – буквально приголомшив її син.

– Батько? З якого переляку? Вісім років уже про нього не згадую. І слава Богу, що він більше не з’являється в моєму житті! Таких зрадників краще подалі від себе тримати. Він що, тебе просив про щось? Про мене питав? – зупинившись на світлофорі, продовжила Дарина.

– Так, ти знаєш… У нього зараз труднощі. Скаржився мені днями, що все погано. І… – продовжив було син, але мати його перебила.

– О, ні, прошу тебе! Не треба навіть час витрачати й намагатися щось мені про нього розповідати! Синку, ти спілкуєшся з ним – і заради Бога. Це твоє право. А мене позбавь від подробиць його недолугого життя.

Сподіваюся, він не знає моєї адреси? Ти йому не сказав? Я ж просила тебе ще давно, одразу, як купила нам із тобою по квартирі, – схвильовано продовжувала Дар’я.

– Я батькові твою адресу не називав. Але ти ж сама розумієш, мамо, дізнатися її неважко, якщо поставити собі таку мету. Ну гаразд, раз про батька не хочеш, не будемо. Сама-то як? Здорова? Чим збираєшся займатися на святах? – змінив тему Іван.

– Я здорова, сподіваюся, і ви всі теж у доброму здоров’ї. А на травневих ми з подругами запланували невеликий збір у Тамари на дачі. Пам’ятаєш тітку Тамару?

– Так, пам’ятаю. Ми з тобою їздили туди, коли я в школі вчився. У неї ще дуже велика і солодка полуниця була. Я любив її їсти. Твоя Тамара мене пригощала.

– Так, ягоди в неї відмінні завжди – великі, солодкі. Ну ось там, на дачі в неї, ми й вирішили зустрітися. Погода стоїть чудова. Тож не втрачайте мене, якщо раптом не відповідатиму на дзвінки.

– Добре, мамо. Вдалого тобі відпочинку.

Син відключився, а Дарина мимоволі згадала той час, коли їй довелося розлучатися з чоловіком. Останніми роками вона майже не думала про це, все вже давно відболіло і тепер не турбувало жінку. Але ця розмова з сином раптом сколихнула в душі неприємні спогади.

Дарина припаркувала машину у дворі нової багатоповерхівки, де вона жила останні два роки. Піднялася на ліфті у квартиру, прихопила з машини пакети з продуктами. На неї чекали сьогодні приємні клопоти – поставити тісто і напекти пирогів. Пообіцяла подругам, що завтра на природі побалує їх своєю смачною випічкою.

Жінка любила возитися з тістом, і воно завжди відповідало їй взаємністю. Пироги її виходили пишними і рум’яними. І на смак відмінними.

“Що ж все-таки хотів повідомити Іван про батька?” – раптом знову подумала вона про Володимира. Ця думка, як нав’язлива муха, не хотіла її залишати.

І хоч Дар’я змушувала себе не згадувати про колишнього чоловіка, проте всі думки її раз у раз поверталися до цього факту.

Але не минуло й години, як жінці довелося на власні очі зустрітися з колишнім чоловіком і дізнатися, що йому від неї так терміново раптом знадобилося. Через довгих вісім років.

У найневідповідніший момент, коли руки Дар’ї були в тісті, у двері подзвонили…
Дзвінок у двері й телефонна трель пролунали одночасно. Дарина з досадою зітхнула, бо руки її в цей момент були в тісті.

– Ну чому так завжди? Варто тільки чимось зайнятися, як одразу всі моментально активізуються, – лаялася вона, прямувала до раковини, щоб змити залишки тіста з рук.

– Зараз! Зараз! Хвилинку почекайте! – крикнула вона в бік дверей. – От не терпиться комусь.

І вже тихіше, сама собі додала: “І кого принесло? Терпіти не можу непроханих гостей”.

Відчинивши вхідні двері, Дар’я в перші секунди так розгубилася, що навіть і не знайшлася, що сказати.

– Оце так сюрприз! А чого прийшов-то? – вона нарешті набула здатності говорити. – І вирядився! Треба ж. Ну, вилитий артист, щоправда, не пам’ятаю, який!

По той бік дверей стояв її колишній чоловік Володимир власною персоною. На ньому був костюм у клітинку, світла сорочка і жовта краватка.

– Вітаю, Дарино. Тебе вітатися не вчили, чи що? – похмуро запитав її Вова. – Раніше я не помічав за тобою такої невихованості.

– Вчили, та тільки в мене немає жодного бажання з тобою вітатися. Я б і бачити тебе не хотіла, але навіщось ти завітав сюди, перед моїми очима. Не скажеш, для чого? Дуже цікаво, знаєш.

– Дай увійти, чого сусідів смішити? Тепер вуха нагострили всі, слухають.

– Та кому ти потрібен, слухати тебе? Ще раз запитаю – навіщо завітав?

– Розмова в мене до тебе. Я все-таки ввійду, – колишній чоловік протиснувся у квартиру Дарини, намагаючись не дивитися на незадоволене обличчя колишньої дружини.

– Ну, добре. У тебе п’ять хвилин. Мені ніколи, справ повно, – відповіла вона.

Володимир по-хазяйськи розташувався на кухні, налив собі чаю. У цей час знову задзвонив телефон.

– Алло, що хотіла, Томусь? А то в мене тут проблемка одна виникла. Вирішити треба терміново, – відповіла на дзвінок Дар’я.

– У нас усе в силі? Завтра о сьомій ранку я за тобою заїжджаю, як домовлялися?

– Так, так, усе в силі! Буду тебе чекати, – Дарина відключилася.

– Закінчив із трапезою, чайний гурмане? А тепер викладай! У мене немає ні бажання, ні часу шанувати непроханих гостей і всяких пройдисвітів, – зажадала господиня.

– Обережніше на поворотах, Дарино. Я б попросив тебе триматися в рамках пристойності. Усе-таки, я твій колишній чоловік, і нас із тобою пов’язувало п’ятнадцять років щасливого сімейного життя, – Володя тримався напрочуд нахабно.

– Ну про щасливе – це ти сильно, звісно, сказав! Вельми перебільшив, якщо враховувати, що я пахала на двох роботах, щоб утримувати сім’ю, сина одягати і годувати, щоб хоч якось кінці з кінцями зводити. А ти – всього лише шукав себе всі ці роки. Ніяк не міг знайти.

– Яка ж ти злопам’ятна, Дар’я! І несправедлива. Я приносив у дім зарплату і не винен у тому, що науковим співробітникам тоді так мало платили.

– Ще раз запитую тебе – навіщо приперся? Із сином ти бачишся на його території, Іван мені розповідає. А від мене що потрібно?

– Мені ніде жити. І ти винна мені за половину цієї квартири.

– Що? Ти в собі? Випадково не з психлікарні прямо сюди завітав? А я дивлюся – вирядився як на весілля. Виявляється, у дурдомі сьогодні вихідний. З яких це моя квартира тобі хоч якимось боком належить?

– А з таких! Я від тебе пішов ні з чим. Ні копійки не взяв, ні тарілочки, ні простирадла!

– Так тобі й не треба було! Ти ж заявив мені тоді, що зустрів любов неземну, Оксаночку. Що вона тебе прийме будь-кого. Що вона не така меркантильна особа, як я. І в неї все є – і квартира, і гроші. Я все пам’ятаю, Володю. Нічого не забула!

– Так, я був засліплений своїм коханням тоді і не розумів, що я до певної міри… Е… Що я був ущемлений у фінансовому сенсі.

– Тебе Оксанка, чи що, вигнала? – розреготалася Дарина, дивлячись на колишнього.

– Це тебе жодним чином не стосується!

– Так? Ну йди тоді звідси! Твій час вийшов!

Володимир вже починав її дратувати.

– Я тобі ще раз повторюю, мені потрібні гроші за половину цієї квартири і всього нашого майна. Усе, що мені належить за законом.

– За яким законом? Ні, все-таки, ти остаточно поглупів за ці роки. Та квартира, в якій ми жили, чия була?

– Я пам’ятаю – твоїх батьків.

– Ну! Добре, що пам’ятаєш. Я її продала, коли син одружився, і купила дві – йому і собі. Навіщо я витрачаю свій час, щоб пояснити тобі те, що ти й без мене добре знаєш? Які в тебе можуть бути до мене майнові претензії? – Дарина вже розлютилася не на жарт.

– Я жив із тобою п’ятнадцять років! – пафосно видав Володимир. – І всі ці роки я робив свій внесок у нашу сімейну скарбничку. Я, якщо ти пам’ятаєш, усі ці роки працював, не сидів удома. А тепер виходить, що ніби цих років у моєму житті не було! Це якась несправедливість!

– Я не знаю, що ти від мене хочеш, але вся твоя тирада звучить як маячня божевільного. Після нашого розлучення минуло вісім років. Якщо ти відразу не пред’явив свої претензії з приводу кухлів, тарілок, подушок та іншого, то що ти хочеш від мене зараз?

– Дарино, ти маєш розуміти, що я тоді вчинив благородно. Нічого не взяв у тебе, хоча міг би! Тож, будь ласкава, зараз виплати мені половину вартості твоєї теперішньої квартири, і я буду задоволений!

– Благородно? Ну ти даєш! Це треба ж – свою зраду і відхід із сім’ї назвати благородним вчинком! Я втомилася від тебе, Володю. Іди. І більше тут не з’являйся. Нічого тобі не обломиться. Я тобі навіть тисячу не дам. Не заслужив.

– Як же так? Ти добре подумала?

– Ось так. Мені й думати нема про що. Маєш якісь претензії, йди до суду. А мене більше не турбуй. Мені твоя присутність не тільки неприємна, а й шкідлива для здоров’я. Тиск піднімається від перебування з тобою в одному приміщенні.

– А я й піду до суду! – пригрозив він.

– Удачі! Можеш просто зараз туди і вирушати!

Після того, як Дар’я нарешті випровадила колишнього геть зі своєї квартири, вона зателефонувала подрузі.

– Ні, ти уявляєш, який нахаба! Додуматися до такого! Я йому, виявляється, ще щось винна!

– А я тобі і дзвонила, щоб розповісти новину. Спільні знайомі мені доповіли, що Оксанка його вигнала. Кажуть, застукала у своїй квартирі з якоюсь молодою незнайомкою. Ти уявляєш? Ніяк усе не вгамується.

– Так, Вова у своєму репертуарі. Нічого нового я про нього не дізналася. Тільки от думала, що з роками він порозумнішає, стане розсудливим. Даремно думала. Такі не змінюються.

Чи ходив Володимир до суду, Дар’я так і не дізналася. Але тільки більше він до неї зі своїми вимогами не приходив. А може, звабив нову жертву. Це в нього завжди виходило непогано.