— Донечко, чоловік має бути головою в хаті

— Донечко, чоловік має бути головою в хаті. А ти знову шукаєш, до чого причепитися.

— Мамо, я не чіпляюся. Я кажу, що він мене не чує.

— Зате дбає про тебе! Чи тобі краще було б самій усе тягнути?

Я притиснула телефон плечем і спробувала застебнути сукню.

— А можна, щоб і дбав, і чув?

Мама зітхнула так, ніби я попросила чогось неможливого.

— Дивись, Іро. Так і просидиш сама зі своїми принципами до сивини.

— Мені вже час. Потім поговоримо.

Я поклала слухавку й подивилася в дзеркало. Темно-зелена сукня, улюблені сережки. Сьогодні нам із Романом три роки. А я стояла й умовляла себе піти на власну річницю.

Телефон блимнув його ранковим повідомленням:

«Чекаю о сьомій у “Бурштині”. Столик біля вікна. Одягни щось ошатне».

Я ще вранці набрала: «Може, краще десь тихіше?»

І стерла.

Бо вже знала відповідь: він усе замовив, усе продумав, навіщо тепер міняти?

— Сьогодні без цього, — сказала я своєму відображенню. — Повечеряємо. А завтра поговоримо.

Останні пів року я часто обіцяла собі це «завтра».

Збоку Роман був чоловіком, про якого кажуть: пощастило. Добре заробляв, майже не пив, приносив квіти, відчиняв переді мною дверцята машини. Подруги тільки головами хитали:

— Іро, ну чого тобі ще треба?

Я довго не могла пояснити. Навіть собі.

А потім почала згадувати не букети, а розмови.

Минулого літа я показувала йому фотографію дерев’яної садиби в Карпатах.

— Дивись, тут річка просто за будинком. А зранку можна пити каву на ґанку. Чуєш, яка там тиша?

Роман ковзнув поглядом по екрану.

— І що ми там робитимемо?

— Гулятимемо. Виспимося нарешті. Можна на день у гори…

— Ні, дякую. Налазився я у відрядженнях. Хочу нормального відпочинку.

— Гаразд. Тоді я з Людою поїду. Вона давно кличе.

— Як хочеш.

Ми із сестрою вибрали дати, знайшли квитки. Люда вже сперечалася зі мною, кому дістанеться ліжко біля вікна.

А за три тижні до відпустки Роман поклав на стіл путівки.

— Збирайся, сонечко. Море, п’ять зірок, усе включено.

— Романе… Ми ж із Людою домовилися.

— Передомовишся.

— Але я хочу в Карпати.

Він усміхнувся й поцілував мене в чоло.

— Ти просто не була в хорошому готелі. Потім сама дякуватимеш.

— Ти міг хоча б запитати?

— І зіпсувати сюрприз? Іро, я вже все оплатив.

Я дивилася на ті путівки й почувалася винною. Він витратив гроші, старався. А я стою з кислим обличчям.

Люді того вечора сказала:

— Пробач. Не виходить.

— Ти сама передумала?

Я помовчала.

— Ірко?

— Він уже купив путівки.

Сестра не стала мене вмовляти. Тільки тихо відповіла:

— Ясно.

На морі Роман фотографував мене біля басейну.

— Усміхнися. Ну що ти така?

Я усміхалася.

Потім був диван.

Старий у моїй орендованій квартирі зовсім просів, і я нарешті відклала гроші на новий. У магазині одразу сіла на м’який гірчичний.

— Оцей. Дивись, який затишний!

Роман помацав підлокітник.

— Затреться за пів року.

— Не затреться. Тут тканина…

— І колір дивний. Ходімо.

Він зупинився біля темного шкіряного дивана.

— Оцей беремо.

— Мені він не подобається.

— Зате практичний.

— Романе, мені на ньому щодня сидіти.

— От і добре, що легко мити. Доставку я оплачу, не хвилюйся.

— Я не через доставку…

Але він уже кликав продавця.

Той диван досі стояв у моїй вітальні. Я застеляла його пледом, підкладала подушки — і все одно не любила на ньому сидіти.

Одного разу я розповіла про це Світлані.

— Слухай, — сказала вона, розмішуючи цукор у каві, — він за великі покупки платить?

— Часто. Але я теж працюю.

— Ну то хто платить, той і музику замовляє.

— Тобто мою думку можна купити разом із доставкою?

— Ой, не перекручуй. Я про відповідальність.

— А я про те, що сказала: «Мені не подобається». Чому цього мало?

Світлана знизала плечима.

— Може, ти просто не звикла, що про тебе піклуються.

Після таких розмов я зазвичай вибачалася перед Романом. Не завжди вголос. Іноді просто ставала поступливішою, лагіднішою, щоб він не думав, ніби я нічого не ціную.

У ресторан я приїхала рівно о сьомій.

Романа не було.

Я сіла біля вікна, замовила води. За сусіднім столиком святкували день народження, музика гупала так, що офіціантові довелося перепитувати мене двічі.

О сьомій десять я написала:

«Ти скоро?»

Відповіді не було.

О сьомій двадцять він з’явився у дверях. Розстебнутий піджак, збита набік краватка, широка усмішка.

— Сонечко! Ну, зі святом нас!

Він нахилився поцілувати мене, і я відчула запах алкоголю.

Я відсахнулася раніше, ніж устигла себе стримати.

— Ти пив?

— А що, не можна? Ми сьогодні такий проєкт закрили! Сам директор приїхав привітати.

— Ти міг попередити, що затримаєшся?

— Іро, двадцять хвилин. Не починай хоча б сьогодні.

Він гукнув офіціанта, тоді знову повернувся до мене.

— Замовляй що хочеш. Сьогодні пригощаю! Хоча коли це було інакше?

Роман засміявся. Я — ні.

— Що з тобою? — Він нахилив голову. — Сукня гарна, ресторан гарний. А ти сидиш, наче я тебе силоміць привів.

— Мені некомфортно, коли ти напідпитку. Ти знаєш.

— Та скільки я там випив!

Я стиснула склянку обома руками.

Колись мама так само казала про батька: «Та скільки він там випив». А я прислухалася з дитячої кімнати, чи вже можна вийти по воду. Пам’ятала його гучний сміх, різкі рухи, мамине пошепки: «Тільки не переч зараз».

Роман не був моїм батьком. Я це розуміла. Але руки все одно холоднішали.

— Я, мабуть, поїду, — сказала я.

— Куди?

— Додому. Ми можемо зустрітися завтра.

Він глянув на мене вже без усмішки.

— Ти серйозно? Через кілька чарок?

Я потягнулася до сумочки, але біля столика зупинився офіціант із тацею.

— Ваш святковий десерт. Вітаємо!

Переді мною опинилася біла тарілка з тістечком, щедро посипаним зеленою крихтою.

Я підняла очі на хлопця.

— Перепрошую, це фісташки?

— Так.

— У мене сильна алергія на горіхи. Заберіть, будь ласка.

Офіціант одразу простягнув руку до тарілки.

— Звісно, перепрошую, зараз…

— Зачекайте, — зупинив його Роман.

Я повернулася до нього.

— Що означає «зачекайте»?

— Іро, ну не починай. Їх там для прикраси трохи.

— Я не можу їсти фісташки.

— То відсунь їх.

— Не можна просто відсунути. Я ж тобі пояснювала.

Офіціант ніяково переминався поряд.

— Ми можемо запропонувати інший десерт, але мені треба уточнити на кухні щодо…

— Не треба іншого, — перебив Роман. — Цей залиште.

Я відсунула тарілку.

— Ні. Заберіть.

Роман різко поклав долоню на стіл. Дзенькнула моя склянка.

— Та з’їж ти вже цей нещасний десерт і знайди свою каблучку!

За сусіднім столиком стихла розмова.

Я дивилася на нього, не розуміючи.

— Яку каблучку?

Він роздратовано видихнув.

— Освідчитися я тобі хотів! Сюрприз зробити. Тепер задоволена?

Я опустила погляд на тістечко.

— Ти сховав каблучку… тут?

— Так, Іро. Тут. Як люди роблять!

— У десерті з горіхами?

— Знову ти про свої горіхи! Ви ж тільки про весілля й мрієте. Ні щоб зрадіти — треба всю урочистість зіпсувати!

У мене пересохло в роті.

— Я казала, що не готова до шлюбу.

— Ой, та годі вже.

Оце «годі» я почула дуже чітко. І раптом зрозуміла: він не забув жодної нашої розмови. Просто не сприймав їх серйозно.

Поруч з’явився адміністратор.

— Перепрошую, у вас усе гаразд?

— Усе нормально, — відрізав Роман. — Розберемося самі.

Я встала.

— Ні. Не все гаразд.

Роман підняв на мене очі.

— Іро, сядь.

Я взяла сумочку.

— Я їду додому.

— Та припини цей цирк.

Він ще щось говорив, але я вже йшла між столиками. Біля виходу довелося на секунду зупинитися: пальці ніяк не потрапляли в рукав пальта.

— Вам допомогти? — тихо запитала дівчина з гардероба.

— Так. Дякую.

Від її простого, спокійного голосу мені ледь не стало плакати.

У машині я замкнула дверцята й поклала долоні на кермо. Вони тремтіли.

Я не заводила двигун. Сиділа, поки дихання потроху не вирівнялося.

«Ви ж тільки про весілля й мрієте».

А я ж говорила з ним. Не натякала, не віджартовувалася — говорила прямо.

Ще місяць тому ми вечеряли в мене на кухні, коли я розповіла про можливе підвищення.

— Уявляєш, посада провідного фахівця. Мені ще не пообіцяли, але начальник сам заговорив.

— Молодець, — кивнув Роман, не відриваючись від телефона.

— Тільки він одразу почав про декрет. Мовляв, проєкт на два роки, їм потрібна людина надовго.

Роман нарешті глянув на мене.

— Ну, логічно.

— Нічого логічного. У Сергія дружина вагітна, його чомусь не питають, чи він не випаде з роботи.

— Іро, ти хотіла мені про підвищення розповісти чи посваритися з начальником?

Я тоді проковтнула образу й продовжила:

— Я хочу спробувати. Стільки років до цього йшла. Хочу мати свої гроші, впевнено стояти на ногах. Тому з весіллям і дітьми поки не готова поспішати.

— А хто тебе жене?

— Я серйозно, Романе. Мені потрібен час.

— Почув я, почув.

Не почув.

Він уже тоді, мабуть, вирішив, що краще знає, чого я хочу.

Коли я нарешті доїхала додому, у вікнах кухні навпроти ще горіло світло. Хтось стояв біля плити, хтось вішав білизну на балконі. Звичайний вечір. А я не могла змусити себе вийти з машини.

Набрала маму.

— Ну що, доню? — весело озвалася вона. — Як відсвяткували?

— Мам, я пішла з ресторану.

— Як пішла?

Я розповіла все. Намагалася коротко, але на словах про десерт голос зламався.

— Я ж попросила забрати тарілку. Розумієш? Я нічого такого не зробила.

Мама помовчала.

— Ну… він, звичайно, погарячкував.

Я заплющила очі, чекаючи продовження.

— Але й ти могла м’якше. Чоловік готувався, каблучку купив.

— Мамо, у мене алергія.

— Та пам’ятаю я. Забув, мабуть, закрутився.

— Я нагадала йому просто за столом. Він сказав їсти.

— Іро, ну випив трохи, не подумав. Не щодня ж таке. А ти встала й пішла, ще й при людях.

Я притиснула телефон міцніше.

— А що я мала зробити?

— Та хоч обійняти його. Сказати: «Любий, дякую, тільки давай інший десерт». Навіщо одразу конфлікт?

— Я попросила інший. Він не дозволив.

— Ну, зараз уже що. Завтра заспокоїтеся. Подзвони, перепроси за те, що втекла.

— Я маю перепросити?

— Доню, стосунки треба берегти.

Я довго дивилася на темне вікно своєї квартири.

— А мене хто має берегти, мамо?

— Ну знову ти…

— Добраніч.

Я завершила розмову й ще трохи посиділа в тиші.

Хотілося передзвонити, пояснити краще, знайти такі слова, щоб мама нарешті зрозуміла. Але сил уже не було.

Я прибрала телефон у сумку й пішла додому.

Наступного ранку Роман почав писати ще до восьмої.

«Ти взагалі розумієш, як це виглядало?»

«Передзвони».

«Я через тебе мав пояснюватися з персоналом».

Я читала повідомлення на кухні, поки холола кава. Вперше не складала подумки виправдань.

Ближче до обіду прийшло нове:

«Гаразд, сонечко, я не тримаю зла. Розумію, перенервувала. Для дівчини це хвилюючий момент. Увечері заїду, виберемо іншу каблучку, раз ця так невдало подалася. Будь готова о сьомій».

Я перечитала останнє речення.

Навіть тепер — «будь готова». Не «можна приїхати?». Не «як ти?». І жодного «пробач».

Я відклала телефон і пішла у вітальню.

Посеред кімнати стояв темний шкіряний диван. На одному боці збився плед. Я поправила його за звичкою, потім стягнула зовсім.

Сфотографувала диван, знайшла сайт оголошень.

«Пів ціни. Самовивіз сьогодні».

За кілька хвилин зателефонувала жінка.

— Добрий день. Він цілий? Бо ціна невисока.

— Цілий. Майже новий.

— А чого продаєте?

Я глянула на холодні блискучі підлокітники.

— Мені не подобається.

— А-а. Зрозуміло. Увечері можна забрати?

— Так. Сьогодні — можна.

Потім я відкрила листування з Романом. Написала, стерла довге пояснення й набрала заново:

«Каблучку вибирати не будемо. Наші стосунки закінчені. Сьогодні до сьомої зберу твої речі й залишу біля консьєржа. До мене не приїжджай. Бажаю успіхів у роботі».

Прочитала двічі.

Натиснула «надіслати» й заблокувала номер.

Руки трохи тремтіли й тепер. Я поклала телефон на стіл, допила холодну каву та дістала з шафи велику сумку для його речей.

Увечері, коли диван винесли, у кімнаті залишився світлий прямокутник на підлозі. Я стояла посеред вітальні й усміхалася цій порожнечі.

Потім замовила той самий гірчичний диван.

А тоді набрала Люду.

— Привіт. Ти ще хочеш у Карпати?

Сестра на мить замовкла.

— З тобою?

— Якщо не передумала.

— Я — ні. А ти?

— І я ні.

— Тоді поїхали. Тільки ліжко біля вікна моє.

Я засміялася — вперше за цілий день легко, без зусилля.

— Домовимося.

Після розмови відкрила сайт тієї дерев’яної садиби біля річки. Вибрала дати своєї найближчої відпустки й натиснула «забронювати».

Того вечора я не питала себе, чи не образиться хтось через мій вибір. Я чекала на свій диван і на поїздку, про яку давно мріяла.

І мені вперше за три роки не хотілося нічого в цьому змінювати.

Залишити коментар