– Мамо, ти всіх уже дістала, – заявила дочка літній матері

— Так, я видалила вас із контактів, Зою Павлівно! І з усіх дев’яти ваших чатів вийшла. Набридло! Досить надсилати мені листівки о шостій ранку. Я в цей час сплю!

Даша сказала це так голосно, що за святковим столом усі замовкли.

Зоя Павлівна застигла у дверях кухні. Пальта ще не зняла, у руці тримала подарунковий пакет для онука.

— Ти чому зі мною так розмовляєш? — перепитала вона. — Я хотіла додати тебе в чат привітань до Максимового дня народження, а мені пише: не можна. Мені не можна!

— Мамо, ну правда, — втомлено озвалася Лариса. — Ти вже всіх дістала своїми чатами.

Зоя Павлівна подивилася на дочку, потім на Максима. Онук відвів очі.

— Отже, ось як. Літні люди вам нікому не потрібні. Нічого, не стане мене — згадаєте!

— Бабусю, не починай, — тихо сказав Максим.

— Та куди вже мені починати!

Вона поставила пакет біля дверей і пішла, навіть не присівши за стіл.

Коли гості розійшлися, Максим довго мовчки прибирав тарілки. Нарешті сказав:

— Ти могла м’якше.

— А я пробувала м’якше! — Даша поставила склянку в мийку. — Пам’ятаєш, просила її не роздавати мій номер?

— Пам’ятаю.

— І що? Учора мені знову написали: «Ви ж дизайнер, зробіть листівку на ювілей. Зоя Павлівна сказала, вам не важко». Я цих людей навіть не знаю!

— Ну, вона ж не зі зла.

— А мені від того легше? Мене вже й до чату «Знижки пенсіонерам району» додали. Я тиждень тому ввімкнула безпечний режим, щоб до груп мене додавали тільки мої контакти. А її видалила, бо інакше знову почалося б: квіточки, кошенята, блискітки…

— Це ж бабуся.

— То відповідай їй сам! Хоч смайликом, хоч голосовим. А я більше не хочу прокидатися о шостій!

Максим відвернувся. Телефон узяв, але бабусі так нічого й не написав.

А Зоя Павлівна вдома сіла на диван, дістала телефон і знайшла контакт «Даша — дружина Максима».

— Якщо я вам не потрібна, то й ви мені не потрібні, — пробурмотіла вона й натиснула «Видалити».

Уранці Даша за звичкою глянула на телефон. Листівки не було.

«Нарешті», — подумала вона й пішла вмиватися.

Минув тиждень. Ніхто не дзвонив.

Зоя Павлівна писала в різні чати, а в сімейному залишила повідомлення: «Як ви там?» Воно так і висіло без відповіді. У всіх рідних чат давно стояв без звуку.

Зрештою вона набрала Ларису.

— Мамо, я на нараді, — пошепки сказала та. — Давай потім? Ти щось хотіла?

— Нічого термінового. Працюй.

Вона скинула виклик і ще трохи посиділа з телефоном у руці.

— Вихувала, вигодувала… А тепер усі зайняті.

Зоя Павлівна зайшла в чат «Ми зі Львова», де землячки обмінювалися рецептами й скаржилися на життя, і написала кілька образливих слів про рідних.

Наступного ранку їй надійшло особисте повідомлення:

«Зою Павлівно? Ви ж двоюрідна сестра моєї бабусі Шури? Я Ніна. Ви мене маленьку на руках тримали!»

Зоя Павлівна аж окуляри поправила.

«Ніна? Оце сюрприз! Ми із Шурою давно не розмовляємо».

«Знаю. Бабуся горда, першою миритися не буде».

«А я повинна була мовчати? У неї чоловік запійний був, я сказала як є. Ну й що, що в нього тоді сорок днів було? Правда є правда».

Відповідь прийшла майже одразу:

«Ви просто чесна. Таких не люблять».

Зоя Павлівна перечитала це двічі.

Вони переписувалися весь вечір, а через день Ніна зателефонувала. Називала її «тітка Зоя», як колись Шурині діти, знала ім’я Шуриного чоловіка і вулицю у Львові, де стояв їхній будинок.

— А дочка ваша як? Онуки? — питала вона.

— Та як… Лара тридцять років тому розлучилася. Я їй одразу сказала: сама винна, чоловіка не втримала. Досі ображається.

— Ой, тітко Зою…

— А Ользі на весіллі сказала, що наречений їй не пара. При всіх сказала. Ну а що, брехати, чи як? Дашка мене взагалі з контактів видалила. Через листівки! Уявляєш?

— Вас? Через листівки? — обурилася Ніна. — Та я б кожній вашій листівці раділа!

І раділа. Ставила сердечка, дзвонила вечорами, записувала рецепт пирогів.

— Так, а скільки борошна? — перепитувала вона.

— Ніночко, та на око!

— Тітко Зою, у мене такого ока нема. Скажіть хоча б приблизно.

Зоя Павлівна сміялася. Нарешті знайшлася рідна людина, якій вона не набридла.

Одного вечора Ніна запитала:

— А дідусеві Петру пам’ятник поставили?

— Ще ні. Третій рік на граніт відкладаю.

— Яка ви молодець, тітко Зою!

Якось Ніна надіслала стару фотографію: двоє дівчат у ситцевих сукнях стояли на ґанку дерев’яного будинку.

«Бабуся просила передати. Каже, це ви з нею в п’ятдесят дев’ятому».

— Ой, Шурко… — прошепотіла Зоя Павлівна.

Вона впізнала кузину з косою, себе з розбитим коліном і ґанок рідного будинку. Звідки в Ніни фотографія, не замислилася. А сама ж два роки тому виклала її в чаті «Ми зі Львова» з підписом «Були молоді».

За два тижні Ніна подзвонила, ледве стримуючи сльози.

— Тітко Зою, у бабусі серце прихопило. Їй потрібне втручання.

— Як серце? Сильно?

— Лікар каже, чекати небезпечно. А черга тільки через пів року. Платно — майже сто тисяч. Треба заплатити до п’ятниці, інакше місце віддадуть.

— Господи… А ти впевнена?

— Я вам зараз виписку надішлю. Тітко Зою, я поверну із зарплати, слово честі! Тільки нікому не кажіть. Мене звинувачуватимуть, що я з вами спілкуюся. І бабусі не дзвоніть, їй хвилюватися не можна.

— Не скажу, — тихо відповіла Зоя Павлівна. — Ми з Шурою не розмовляємо, але в біді я її не покину.

За хвилину прийшла виписка з підписом і печаткою: «Шилова Олександра Іванівна, 1948 р. н.» Прізвище було правильне, по чоловікові.

Зоя Павлівна довго дивилася на банківську картку. Три роки відкладала з пенсії, щоб замінити чоловікові тимчасовий пам’ятник на гранітний.

— Нічого, Петю, зачекаєш. Дівчина хороша, поверне.

У банку працівниця запитала:

— Ви впевнені, що знаєте отримувача? Може, зателефонуєте комусь із рідних, порадитеся?

— Нема кому мені дзвонити, — відрізала Зоя Павлівна. — Я сорок років дітей математики навчала. У своїх грошах якось розберуся. Переказуйте, будь ласка.

Додому вона йшла майже щаслива. Допомогла Шурі, хоч та й не просила.

Ніна надіслала їй картинку з кошиком троянд і довго дякувала. А наступного дня не відповіла.

Зоя Павлівна написала ще раз. І ще. Потім спробувала зателефонувати. Профіль Ніни зник.

— Як це зник? Ніно, ти де?

Вона дістала стару записну книжку й набрала номер, за яким не телефонувала десять років.

— Шуро, це Зоя. Як твоє серце?

— Моє серце? — здивувалася Шура. — А що з ним?

— Ніна, твоя онучка, попросила в мене гроші тобі на лікування.

— Яка Ніна?

— Ну, онучка твоя. Вона сказала…

— Зою, ти що? У мене онуки — Колька та Сергій. Ніякої Ніни немає. І серце в мене, слава Богу, в порядку.

Лариса слухавку не взяла. Номера Даші в телефоні вже не було, але Зоя Павлівна знайшла його в записнику.

— Алло?

— Дашо… Це Зоя Павлівна. Ти тільки не кидай слухавку. Я, здається, із шахраями зв’язалася.

Даша глянула на макет, який мала здати за годину, зберегла його й закрила ноутбук. Максимові зателефонувала вже з таксі:

— Їдемо до бабусі. Збирайся.

Зоя Павлівна сиділа на кухні й плакала. Побачивши Дашу, поспіхом витерла обличчя.

— Тільки Максимові не говори.

— Вже сказала. Він зараз приїде.

— Навіщо? Я ж хотіла нікого не обтяжувати… Добре вийшло, правда?

Даша сіла навпроти.

— Розкажіть, що сталося.

— Та що розказувати? Дурна я стара. З усіма посварилася: з Шурою, з Олею, з Ларисою. Подзвонити не було кому. А ця Ніна відповідала. Щовечора відповідала! Я думала… Я відчула, що хоч комусь потрібна.

Даша взяла її за руку.

— Я теж вас видалила. Злилася через листівки й не подумала, що вам просто бракує спілкування.

Максим увірвався на кухню, навіть не роззувшись.

— Бабусю, чому ти мені не подзвонила? Одразу, як вона про гроші заговорила!

Зоя Павлівна не повернулася до нього.

— А ти б відповів?

— Ну бабусю…

— Ти за місяць мені жодного смайлика не надіслав, Максимку. Жодного.

Він сів на табурет біля дверей і замовк.

До пізнього вечора вони були в поліції. Даша допомогла написати заяву, телефонувала до банку, сперечалася з черговим.

— Але навіщо ви віддали гроші незнайомій людині? — втретє запитав він.

— Вона думала, що знає її, — відповіла Даша. — Думала, що допомагає родичці.

Зоя Павлівна мовчала, стискаючи в руках хустинку.

Повернувшись додому, Максим поставив чайник, а Даша взяла бабусин телефон.

— Як вона мене знайшла? — запитала Зоя Павлівна.

— Мабуть, через чат «Ми зі Львова». Ваш профіль був відкритий, і ви самі багато про себе писали. Фотографію теж могли взяти звідти.

— А виписку?

— Її могли підробити. Зою Павлівно, те, що людина знає про Шуру й вашу вулицю, ще не означає, що вона вам рідня.

— Тепер я це знаю. За сто тисяч дізналася.

— Давайте налаштуємо приватність. Ось тут можна обмежити, хто вам пише, телефонує і додає до груп. Натискайте самі.

Зоя Павлівна слухняно натиснула.

— І ніяка «Ніночка» більше не зателефонує?

— Значно важче буде. Але незнайомим людям усе одно не довіряйте. Особливо якщо просять гроші й забороняють комусь дзвонити.

— Тоді мені треба тебе назад у контакти додати. І тобі мене.

— Виходить, так.

Вони додали одна одну, а Даша пояснила, яких налаштувань краще не змінювати без потреби.

У неділю до Зої Павлівни приїхали Лариса, Максим і Даша. Ольга привезла сина Артема, але сама залишилася в передпокої, навіть куртки не зняла.

— Мамо, я бачила твій дзвінок, — сказала Лариса, дивлячись у підлогу. — Подумала: знову бурчатимеш. І не взяла.

— Я б на твоєму місці теж не взяла, — відповіла Зоя Павлівна. — Ларо, а про твоє розлучення… Не ти була винна. Я тоді зі зла сказала. Пробач мені.

Лариса кивнула, але нічого не відповіла.

Максим відкрив телефон.

— Так. У нас буде один чат замість дев’яти. Називатиметься «Бабуся Зоя і ми».

— А якщо я знову щось напишу й ніхто не відповість? — запитала Зоя Павлівна.

— Відповімо. Хто коли зможе. Хоч смайликом.

— Я серйозно, Максимку.

— І я серйозно, бабусю. І налаштування безпеки всім перевіримо.

— Я Артему ще навесні ввімкнула батьківський контроль, — озвалася з передпокою Ольга. — Щоб чужі не лізли й дорослі канали не траплялися.

— Я сам увімкнув. Мама тільки дивилася, — буркнув Артем.

— А я листівки надсилатиму не раніше дев’ятої, — сказала Зоя Павлівна. Потім підвищила голос: — Олю! Гарний у тебе чоловік. Це я тоді на весіллі погарячкувала.

— Дякую, бабусю. Тільки мені це десять років тому треба було почути. Тимка о шостій заберу.

Стукнули вхідні двері.

Лариса помовчала, тоді обережно запитала:

— А як тепер із пам’ятником, мамо?

— Може, знайдуть шахрайку. Заяву ж написали. А поки Петя зачекає зі своїм гранітом. Він у мене терплячий був. Терпів мене, доки не пішов, царство йому небесне.

Артем засміявся першим, за ним пирхнув Максим. Лариса обернулася до них і похитала головою.

Увечері, коли гості роз’їхалися, Зоя Павлівна знову дістала записник.

— Шуро, це я. Та ні, не про гроші. Я просто… Пробач мені. За те, що язик мій — мій недруг.

Шура мовчала так довго, що Зоя Павлівна глянула на екран: чи не обірвався зв’язок.

— Чесна ти, Зою, — нарешті сказала Шура. — Усе життя чесна. Тільки правда без доброти — це зла правда.

— Знаю тепер.

— Я подумаю. Подзвони за тиждень.

За тиждень у чаті «Ми зі Львова» з’явилося повідомлення від Зої Павлівни:

«Дівчатка! Перевірте налаштування приватності. І свій QR-код показуйте тільки своїм. Перевірено на собі».

А рівно о дев’ятій ранку в чат «Бабуся Зоя і ми» прийшла листівка з чашкою кави.

Даша першою поставила сердечко. Потім пішла варити собі справжню каву, усміхаючись.

Залишити коментар