– Донечко, я не знаю як буде правильно, ти – доросла і тобі вирішувати, але він – твій батько, і йому зараз дуже потрібна твоя допомога, – радить мені мама по телефону.

Я поставила слухавку і сказала, що мені треба подумати, а думати і справді було над чим. Прийняти таке рішення непросто, як і непросто пробачити.

Я зараз живу одна, бо мама ще 6 років тому поїхала у Францію на заробітки. Це був вимушений крок, бо до того ми з нею жили дуже бідно.

Коли я була в 5 класі, мої батьки розлучилися. Тато знайшов собі іншу жінку, а мене з мамою виставив на вулицю. Квартира, в якій ми жили, належала татові, навіть якщо точніше, то бабусі, і він нам вказав на двері.

Я була доволі малою ще, і не могла зрозуміти, за що тато зі мною так повівся, адже я його дуже любила, в школі намагалася добре вчитися, і все заради того, щоб він мною пишався.

Якщо мені було прикро, то у мами просто завалився світ, вона була розгублена, не знала, що їй тепер робити і куди іти. Свого житла у мами не було, а з бабусею у неї були дуже непрості стосунки. Коли мама виходила заміж, бабуся була дуже проти, і відразу попередила, що не прийме маму назад.

Мамі було дуже боляче ще й тому, що вона кохала мого тата, заради нього зіпсувала стосунки з своєю мамою, все йому терпіла і пробачала. Але цього виявилося недостатньо, він і так пішов.

Виходу у нас не було, ми повернулися до бабусі. Але нічого доброго нас там не чекало. Мама з бабусею постійно сварилися, міняли замки в свої кімнати, і рахували продукти в холодильнику.

Мама працювала на двох роботах, а я мріяла про те, щоб пошвидше закінчити школу і теж влаштуватися на роботу, щоб хоч трошки їй допомогти.

Та мама була категорично проти, я добре вчилася, і вона мріяла про те, що я поступлю в університет. Грошей на репетиторів чи на платну форму навчання не було, тому довелося розраховувати на власні сили.

Коли мої подруги гуляли і кликали мене з собою, я була змушена їм відмовляти, бо мені треба було вчитися. Мої зусилля принесли результат, і я поступили на державну форму навчання.

Мама полегшено видихнула і сказала, що їде за кордон на заробітки, бо треба, нарешті, подумати про власне житло, адже з бабусею у неї так і не налагодилися стосунки.

Поїхала мама у Францію, бо там у неї була якась знайома, і вона пообіцяла, що допоможе мамі з працевлаштуванням.

З її допомогою мама швидко знайшла роботу і почала непогано заробляти, а все зароблене вона відкладала. Тому за 5 років мама змогла купити квартиру, оформила житло вона відразу на мене. Я відразу з’їхала від бабусі, і живу в цій квартирі зараз сама.

Якось в суботу я збиралася довше поспати, раптом чую – хтось стукає в мої двері. Відчиняю і бачу старого, втомленого життям чоловіка, в якому я відразу впізнала свого батька.

Він нас з мамою шукав спочатку у бабусі, а вона йому дала нашу нову адресу. Мені не зрозуміло, навіщо вона це зробила, адже мого батька вона ніколи не любила.

– Донечко, впусти до хати, розмова є, – каже батько.

А я настільки розгубилася, що від несподіванки таки його впустила. Він відразу перейшов до справи, сказав, що у нього все настільки кепсько, що тепер він не має де жити, бо його дружина все від нього забрала. Її не стало нещодавно, а її діти від першого шлюбу вигнали вітчима з його з квартири.

Тато нічого кращого не придумав, як знайти нас і проситися до нас назад, і то нічого, що минуло так багато років, і що через нього у мене не було ні нормального дитинства, ні нормальної юності.

Поки я сиділа розгублена, зателефонувала мама, і я їй по відеозв’язку відразу показала нашого непроханого гостя.

На диво, мама не була здивована, мені навіть здалося, що вона зраділа. Вони з татом мило поговорили. А потім мама мені сказала, що по-людськи буде – допомогти татові, виділити йому одну кімнату на той час, поки вона за кордоном.

Такого повороту я не чекала, і сказала, що мені треба подумати. Бо якщо вона батькові ось так просто все пробачила, то я ні, і не знаю, чи я готова жити з цією людиною під одним дахом.

А яка ваша думка? Хто правий – я чи мама?