— Яка ж у тебе внучка, Василю Дмитровичу, чорнява та білозуба.
Від кого така? Чи не твоя?
— Як же не моя, моя, пане, саме моя… Раз у покоління така з’являється, вже стільки років минуло… Внучка мого сина Аркадія, а мені вже правнучка виходить.
— Але ж, Василю Дмитровичу, у вас усі світловолосі… Я ж ваш рід Євсеєвих добре знаю, ще від діда мого. Ви ж у нього працювали, ваші предки вірою та правдою служили…
— Було, пане, було. А звідки ми такі взялися, знаєш? Служили ми, і прадід мій, і дід, і батько, і я…
Сини от тільки в місто подалися. Влас кучером у пані служить — гарна, багата пані, і дітям, і онукам допомогла.
Семен прикажчиком у крамниці працює, теж добре живе, власну справу відкрити збирається.
Аркадій, дідусь Аннушки, військовий, до чину дослужився, нагороди має. Князь його дуже хвалив, при собі залишив, допоміг йому неабияк.
Гарно живе Аркадій, господарство міцне тримає. Сина, Антонія, одружив на хорошій дівчині — от вона й народила Аннушку, на радість усім.
Дівчата в моєму роді рідкість, пане, здебільшого сини. А вже як з’явиться дівчинка, то обов’язково така, як Аннушка…
Отак, пане…
Старий Євсеєв сидить, розбирає сіті, а поруч дівчинка чорнява крутиться, гнучкі ручки, тонкі пальчики, краса небачена — диво, не дитина.
Поряд стоїть молодий пан, Сергій Сергійович, не може очей від Аннушки відвести.
— Анюточко, заміж за мене підеш?
— Я ще маленька, пане…
— Звісно, маленька, а коли виростеш, підеш?
— Поки я виросту, ви вже старі будете. Нащо ви мені? Я за молодого вийду.
— І за кого ж? Уже когось знайшла?
— Ні, ще не час. Бабуся Донка сказала, що зрозумію, коли він прийде…
Дівчинка говорить серйозно, наче доросла.
— Бабуся Донка? Василю Дмитровичу, щось я не розумію. А хто така Донка? У Аркадія ж дружина з нашого села, Василина?
— Ех, пане… Не слухайте її, що на думку спаде, те й говорить, дитя ще…
— Пане, а можна я з Валетом пограю?
І враз стала дитиною, побігла стежкою до річки, наввипередки з мисливським собакою пана, спанієлем Валетом.
— Звідки вона знає кличку собаки, Василю Дмитровичу?
— Не знаю, може, почула десь, а може, хтось сказав…
— Я ж тільки сьогодні його привіз…
— Пане, ви ж розумна людина, не вигадуйте того, чого немає. Жартує дівчинка, а ви вже роздуваєте…
Тим часом Аннушка весело бігала берегом річки, а поруч носився вухатий спанієль.
Ця історія запала Сергію Сергійовичу в душу. Молодий пан, як і багато молодих у його віці, захоплювався містикою, любив писати вірші й узагалі був людиною цікавою.
Наступного разу зустрілися вони з Аннушкою восени. Вона з дідусем ходила по гриби, а Сергій Сергійович гуляв із Валетом.
Йде собі молодий пан, тихенько декламує вірші, аж раптом Валет, що крутився біля ніг господаря, понісся вперед, притиснувши вуха.
— Валет, Валетику! — почувся дитячий голосок.
Він рушив стежкою й побачив собаку, що перекинувся на спину й весело дриґав лапами перед схиленою над ним дівчинкою.
— Здрастуй, Аннушко.
— Добрий день, Сергію Сергійовичу…
— Ти що, сама?
— Чому ж, он дідусь гриби збирає.
Вони разом пішли до дідуся.
— Ну що, Аннушко, може, передумала? Вийдеш за мене?
— Ні, пане, інша у вас доля. На чужині вам жити доведеться, там свою долю знайдете, а все життя за рідним краєм сумуватимете… і за мною.
— За тобою?
— Ага, зустрінемось ми з вами, коли я виросту. Тільки та зустріч важкою буде… Як і розлука.
— Ох, які жахи ти розповідаєш, Аннушко.
— Це не я, це бабуся Донка каже…
— Та хто ж вона, ця Донка?
— Шувані. Давня моя бабуся, — просто відповіла дівчинка й побігла гратися з Валетом.
— Василю Дмитровичу, ви так і не розповіли мені тоді, звідки у вашому роду такі дівчата, як Аннушка?
— Ааа, це… — старий усміхнувся, сидячи на пеньку. — Навіщо тобі, Сергію Сергійовичу? Ти ж не нашого роду… Хоча…
— Не знаю, але думки не дають спокою, аж дізнатися хочеться…
— Ну що ж, слухай.
Колись, багато років тому, якраз у цю пору, на сусідніх з вашими землях зупинився табір циганський. Співали, танцювали, музику грали…
Пан тоді жив, дуже циган любив. Багатий був, поважний. Почав він їх у себе приймати, та й сам до табору навідувався…
Приглянулася йому одна циганочка, ще зовсім дитя, а краса її… не земна краса була у дівчини.
Очі хитрі, пустотливі, губи яскраві, зуби мов добірний перли, а волосся – ціла копиця, сховане під строкатою хусткою. Вся груди в моністах, дзвенять, коли вона сміється.
Як тільки почне танцювати – вітер навколо вихором крутиться, а якщо заспіває – у людей сльози самі навертаються.
Шувані її вважали, відьмою, хоч була в таборі своя шувані, але Донка такою від народження була.
Манлива, дзвінка, гордовита.
Ось цей пан і закохався в неї, приставав до її батька:
— Віддай її мені, віддай чи продай!
— Як же я можу її віддати чи продати, пане? — здивувався старий Зурало. — Що ти, пане, цигани – народ вільний. Не можу я дочку неволити. Захоче – сама піде, а не захоче – вибачай… Іди та сам з нею домовляйся.
Засміялася Донка дзвінко-дзвінко, аж осики затремтіли.
— Що ти, пане, я ж тобі у внучки годжуся… Як ти можеш мені таке пропонувати?
А пан, мов божевільний, на колінах повзає, спідницю її хапає, цілувати хоче.
Гроші розкидає направо-наліво, хоче вразити красуню.
— Підеш зі мною, я тебе з імператрицею познайомлю, до двору представлю.
— Навіщо мені це, пане?
— У палаці житимеш… У сукнях, як імператриця, ходитимеш, башмачки шовкові, карета золота… Усе для тебе зроблю…
— Навіщо мені це, пане? Я сама імператриця, тільки степова. І палаців мені не треба, і суконь, і карет.
Бричка циганська – ось моя карета. Навіщо мені царські туфлі, мої ніжки звикли босими бігати по росі, пане.
А найголовніше… Ти ж мене волі позбавиш, у золоту клітку посадиш.
Ні, пане… Йди, а не підеш – біда буде… Позбавлю тебе найдорожчого, що є у тебе.
— Ти… ти дорожча за все мені у світі…
— Йди, пане, пошкодуєш…
Не послухав пан.
Цигани, бачачи, що пан Донкою одержимий, однієї ночі табір зняли й пішли. А пан збожеволів…
Наздогнав їх, та не сам, а з жандармами. Звинуватив табірних чоловіків, ніби коней покрали.
Крик і стогін стоїть над табором, швидко тоді вироки виконували… А пан з божевільними очима стоїть та пропонує чоловіків на Донку обміняти.
Вийшла дівчина до нього, веліла циганів відпустити.
— Я сама піду… Тільки ти до мене не підходь.
І пішла, а за нею пан із жандармами, а вона йде і пісеньку співає…
Розповідали старі люди, що за нею тоді зграї птахів летіли. Коли дійшли до маєтку, ті птахи розлетілися, цвірінькаючи і гомонячи про щось.
Озирнулася Донка, на пана зиркнула, усміхнулася…
— Ну що, пане, — сказала дівчина, — я тебе попереджала. Біда тобі буде. Дарма зі мною зв’язався… Позбудешся найдорожчого, що є у тебе.
А міг би стримати бажання свої, міг би заспокоїтися… Все було б інакше.
Але тепер пізно, пане, щось змінювати…
Та пан нічого не бачить… Мов з глузду з’їхав у любовному чаді.
І почалося гуляння гучне, гроші пана летять, бали влаштовує, годує-поїть усіх. Люди звідусіль їдуть – подивитися на дивину, яку пан собі взяв.
Поети залишалися, вірші їй писали, поеми складали.
— Коли ж ти дружиною моєю станеш? — питав пан.
— Ще не час, — відповідала вона. — Мало ти мене розважив.
А розважалася Донка знатно.
Змусила пана селянам вольну роздати, землями наділити.
Грошима він розкидався, як божевільний.
Від самої імператриці приїжджали до нього люди, та він усіх гнав.
Аж одного разу приїхав до пана син його, Володя.
Син незаконний, але паном визнаний, любий, спадкоємець усього, що ще залишилося…
— Ну ось і час мій настав, — мовила Донка пану.
Через два тижні пішла вона в степ, наздоганяти свій табір. Та не одна – слідом за нею Володимир пішов.
Дочекалася Донка свого часу, дочекалася того, хто чоловіком її стане.
— Не йди, — молить божевільний пан.
— Ні, пане, я тебе попереджала… Я тобі казала – заберу найдорожче.
— Сина… Сина відпусти, він єдине цінне, що є в мене!
— А я його не кличу, пане. Я його за собою не веду. У нас усе чесно. Сам іде за мною, по любові…
Сам винен… Я тебе попереджала…
І пішли вони в ніч, у степ, у темряву, туди, де циганські багаття горять, де кибитки стоять…
— А що ж той пан, Василь Дмитрович?
— Та що… З глузду з’їхав. Його прапрадід твій, Сергію Сергійовичу, до себе забрав, сусідом він йому був, доглядав.
А за кілька років з’явився й Володя. Із сином своїм. І дівчинка була, темноока, маленька…
Діти від тієї Донки.
Пращур твій, Сергій Сергійович, тоді мого прапрадіда Володимира Васильовича прихистив, зробив прикажчиком, допоміг дітей підняти.
Так і прижилися ми, пане, у вас…
— А що ж з Донкою сталося? — тривожно питає Сергій Сергійович. — Чому Володимир повернувся без неї?
— Хто його знає… Кажуть, померла… А хто каже – іншого знайшла…
— Неправда! — раптом озивається маленька Анютка. — Вона свого чоловіка сильно любила…
Мовчить старий. Не перечить правнучці…
Раз на покоління народжується дівчинка, і всі вони мають силу Донкину, хоч і не таку велику… А Аннушку її прабабуся наділила даром сповна, — думає старий…
На кілька років загубилися Сергій Сергійович і Аннушка. Час від часу Сергій згадував історію родини Євсеєвих, навіть знайшов документи, які підтверджували, що землі праворуч його маєтку належали Єлісєєву…
Старі повмирали, Сергій захопився новими ідеями…
У країні почалися зміни, та такі, що він і гадки не мав. Хотів одного, а все пішло не за планом.
Його заарештували разом із товаришами. У колишньому маєтку батька Сергія всіх схопили і там же утримували в очікуванні розпорядження якогось великого начальника.
— Сергію Сергійовичу, пане, — почулося йому вночі дівоче шепотіння біля вікна. Глянув — стоїть дівчина, краси небаченої, в місячному світлі вся сяє. — Сергію Сергійовичу, — кличе тихенько, — ходімо, тільки не галасуйте, у нас є пів години, поки ваші охоронці сплять.
Вибралися Сергій із товаришами, ідуть слідом за нею. Привела вона їх у печери, про які Сергій і не знав.
— Мій народ тут віками ховався, коли лихо приходило. Не бійтеся… Я вам допоможу.
— Аннушка? Анютка… Яка ти стала…
— Що, пане, подобаюся? — усміхнулася, по-дорослому так.
— Подобаєшся, Аню…
— Пам’ятай, пане, родинну легенду…
Допомогла вона Сергію й товаришам дістатися порту, звела з потрібними людьми й допомогла втекти за кордон.
— Аннушка, їдь зі мною, ти мені за цей час стала ближчою, ніж знайома.
— Не можу, пане… Не моя це доля. А ти давай, їдь… Довгого тобі життя.
— Анечко, поїдь, просто… Як молодша сестричка, прошу тебе…
— Ні, Сергію… Мені тут лишитися треба, свій шлях пройти. Прощай, пане.
Вже в еміграції Сергій намалював з пам’яті образ Аннушки і показав одному художнику. Той написав портрет.
Одружився Сергій, дружину любив, але образ Анни завжди в серці носив, любив її чисто, незаплямовано.
Усі думали, що на портреті хтось із його рідних. І тільки коли Сергій Сергійович постарів, стали відомі справжні обставини цієї картини.
Аннушка теж прожила довге життя. Вийшла заміж за того самого великого начальника, на чий приїзд чекали тієї ночі, коли вона врятувала Сергія з товаришами.
У роки репресій її чоловіка знищили, а пізніше реабілітували, коли їхні діти вже виросли. Троє синів і донька.
Аннушка до глибокої старості не дожила, тільки першого онука побачила.
А коли у того онука народилася донька, всі здивувалися її схожості на прабабусю.
— Миколо Миколайовичу, у кого ж у вас Анжелка така? Ви всі світловолосі, а вона зовсім не схожа на вас, — питає сусід на дачі.
— Наша, наша, — сміється Микола Миколайович, — ще й як наша.
— Анжелочко, а як твою ляльку звати? Така цікава, циганочка, чи що? Он які намиста в неї.
— Не намиста, а моністо, — каже дівчинка, дивлячись чорними ясними очима на сусіда. — А звати її Донка…
Залишити відповідь