— Тату, я більше не хочу його бачити! — вередливо витягнувши губки, сказала Галинка.
— Доню моя, ти ж сама просила саме цього цуцика, а тепер, погравшись, просиш його віддати, — батько дівчинки, Олександр Петрович, несхвально похитав головою.
Навчання машини та штучний інтелект
— Еге ж, він мені набрид, — байдуже знизала плечима Галина.
Дівчинка звикла, що в її 12 років усі її бажання і забаганки виконувалися за помахом чарівної палички. Річ у тім, що Галинка була довгоочікуваною дитиною. І коли вона зʼявилася на світ, батьки не могли натішитися на неї, буквально здуваючи пилинки.
Коли дівчинці було п’ять років, трапилася прикра пригода. Граючись на дитячому майданчику, Галинці заманулося погойдатися на гойдалці.
Вона хутенько вийшла з пісочниці, де близько пів години ліпила пасочки, і попрямувала прямісінько до гойдалок.
Там були інші діти. Дівчинка звикла, що варто чогось захотіти, то одразу це стає її. Тому Галинка кинулася до гойдалок, вирішивши, щойно вона підійде, їй одразу поступляться місцем.
Але хлопчики навіть не подумали цього зробити, а навпаки, стали ще дужче розгойдуватися. Надувши губки, Галинка стала перед гойдалкою. Через це отримала удар у лоба сидінням.
Усе сталося настільки швидко, що Олександр Петрович та інші дорослі, які перебували в той момент на майданчику, не встигли зреагувати.
Галину швидко доставили в лікарню, в якій вона пролежала 10 днів.
Нагадуванням про ту подію залишився кривий шрам на лобі дівчинки, чим пізніше, за кілька років, вона стала шантажувати своїх батьків, мовляв, «не догледіли за мною, коли я була маленька».
Батьки намагалися спокутувати провину за неприємний рубець, потураючи примхам дочки. Тому, коли Галина захотіла собі собаку чихуахуа, батько з матір’ю з радістю взялися виконувати її забаганку.
Коли вони приїхали до заводчиків, щоб вибрати собаку, до них підійшло маленьке цуценя. Дівчинка взяла його на руки. Він понюхав її і лизнув у щоку.
Потім кумедно позіхнув і став уважно стежити за реакцією дівчинки своїми чорними очима-намистинками.
— Тату, дивись, який він смішний, — розсміялася Галинка. — Я хочу саме його.
— Мушу вам відмовити, Арчі — неліквідний, — засмучено відповів заводчик.
— Чому?
— Тому що він не чистокровний «чишка», а помісь.
— Тату, я хочу саме його! — тупнула ногою Галинка.
— Але…
— Ви повинні нам продати Арчі! — вимогливо сказав Олександр Петрович.
— Добре, якщо ви так бажаєте, — знизав плечима заводчик. — Тільки врахуйте, що в Арчі немає родоводу, і він не зможе брати участь у виставках.
— Нам байдуже, — байдуже відповіла Галинка. Найголовніше, що їй купили цуценя.
Щастю не було меж. Дівчинка сама облаштувала у своїй кімнаті для Арчі куточок.
Спершу Галинка вигулювала Арчі на вулиці. Добре, що стояло літо, і вільного часу в маленької господині було багато.
Поступово радість від появи цуценяти почала згасати, й обов’язки з догляду за Арчі почали переходити на батьків.
Навчання машини та штучний інтелект
Дедалі частіше й частіше їм доводилося вигулювати собаку, годувати її, поки одного чудового моменту Галинка не заявила, що втомилася від Арчі і його потрібно повернути назад.
— Доцю, як ти собі це уявляєш? — здивовано запитала мати, Олеся Вікторівна.
— Мовчки, Арчі мені не потрібен, — байдуже відповіла дівчинка.
— Ні, так діло не піде! — вперше в житті батько пішов проти волі доньки. — Арчі — жива істота, і ми не можемо так учинити з ним. Він залишається з нами.
— Ваша справа, але доглядати за ним я більше не буду, — Галина демонстративно розвернулася й пішла у свою кімнату.
Арчі не розумів, чому його маленька хазяйка ігнорує його. Він намагався всілякими шляхами завоювати її увагу, але дівчинка наче не помічала цуценяти.
Навчання машини та штучний інтелект
Минув рік.
Галина, як і раніше, ігнорувала Арчі, поклавши весь клопіт про нього на плечі своїх батьків. Але одного чудового дня Олександр Петрович зателефонував доньці й попросив вигуляти собаку.
— Тату, я ж казала, що не буду це робити.
— Галинко, я, правду кажучи, зашиваюся на роботі. Виручи один раз, будь ласка.
— Ну добре, хай уже буде, — зробила ласку дочка.
— Тільки пристебни до Арчі повідець, — попередив Олександр Петрович. — Бо в нас з’явився злий безпритульний пес у дворі — усіх собак розлякав.
— Гаразд.
Галина покликала Арчі гуляти. Чихуахуа радісно замахав хвостом.
Можливо, йому було приємно, що маленька хазяйка згадала про нього. Галина взяла повідець, але, подумавши, відклала його вбік.
— Та що буде? — подумала вона. — Утече — сам винен.
Вийшовши на вулицю, дівчинка попрямувала до найближчого парку, де вигулювали собак. Не встигла вона відійти від під’їзду, як до неї підбіг великий чорний пес. Він голосно загавкав.
Інстинктивно Галина замахнулася на нього, відганяючи від себе. Пес уперто намагався її вкусити. У цей момент між хазяйкою і злим собакою став Арчі, голосно гавкаючи на чужинця.
Навчання машини та штучний інтелект
Він люто кидався на великого суперника, намагаючись відігнати його. Але чорний пес не відступив, а навпаки, він стрибнув на спину Арчі й укусив його за бік.
Чихуахуа завив від болю, але спроб відігнати ворога не полишив.
На той час на допомогу Галині поспіли люди. Вони швидко відігнали від неї пса. Хтось кинув у нього палицю, влучивши просто в ніс. Галина кинулася до Арчі. Той лежав на землі і скавчав.
Дівчинка розгубилася, вона не знала, що робити. На щастя, з’явився Олександр Петрович (звільнився від справ раніше). Він акуратно взяв чихуахуа й поніс у машину.
— Тату, ти куди його?.. — плачучи, запитала Галина.
— Як куди? — здивувався батько. — До ветеринара.
Собаки
— Я з тобою, — дівчинка рішуче сіла в машину і поклала до себе на коліна свого рятівника. Вона ніжно гладила песика, заспокоюючи його:
— Арчі, миленький, прости мене, будь ласка. Прости. Прошу тебе, тільки не помирай.
У ветеринарній клініці Арчі одразу ж забрали до операційної, де він перебував понад годину. Увесь цей час Галинка сиділа біля кабінету, очікуючи закінчення операції.
— З Арчі все буде добре, — сказав ветеринар після операції. — Сьогодні ми поспостерігаємо за ним, а завтра ви зможете його забрати.
— Що з ним? — стривожено запитала Галинка.
— Йому прокусили бік. Ми все вичистили й наклали тугу пов’язку.
— Він ходитиме?
— Звісно, — усміхнувся ветеринар.
— Аби лише живий був, — і Галинка знову розплакалася.
Дівчинка тільки зараз зрозуміла, як була неправа, і почувалася зрадницею.
Вона цілий рік не помічала цуценяти, ігноруючи його. Але Арчі, ризикуючи життям, кинувся захищати свою хазяйку.
Для себе Галина прийняла рішення, що любитиме свого вихованця й доглядатиме за ним сама, незважаючи ні на що. Адже, як то кажуть, ми відповідаємо за тих, кого взяли під опіку.
Ця історія — нагадування про те, що вірність тварини часто є найкращим уроком для людини. Маленька Галинка, якій усі потурали, забула про свій обов’язок перед беззахисним другом.
Залишити відповідь