Знаєте, бувають моменти, коли все навколо настільки абсурдне, що починаєш сумніватися: а чи не сон це? Саме така ситуація сталася зі мною минулого літа на трасі Київ-Львів.
На безлюдній дорозі, серед непроглядної темряви лісу…
У світлі фар щось біле промайнуло попереду. Я різко натиснув на гальма, і машина ледь не вилетіла на узбіччя.
– Рятуйте! Будь ласка, допоможіть! – з придорожнього лісу буквально вилетіла дівчина, загорнута у… простирадло?! Як давньогрецька статуя, що випадково ожила посеред української глибинки.
«Не зупиняйся!» – настирливо билося в скронях. Надто багато історій про пастки на нічних дорогах. Надто багато випадків, коли довірливість коштувала життя. Але її погляд… переляканий, дикий, змусив мене звернути на узбіччя.
– Допоможіть…– її голос зірвався на шепіт. – Вони женуться за мною…
Я трохи опустив скло. В салон увірвалося прохолодне нічне повітря і… запах диму?
– Браконьєри… – вона судомно озирнулася на темний ліс. – Три дні тримали в хатині. Я фотографувала природу… Вони подумали, що я за ними стежу. Забрали все – телефон, камеру, документи…
У світлі приладової панелі я помітив темні плями на її шиї – синці?
– Сьогодні вони напилися. Святкували вдале полювання… – її передерло. – Я чула їхні розмови. Вони не збиралися мене відпускати. Ніколи. Коли вони заснули, я вилізла у вікно й побігла…
«Господи, як же страшно їй було бігти вночі через ліс!» – промайнуло в голові.
Десь далеко заревів мотор. Дівчина здригнулася всім тілом.
– Це їхній джип! Благаю, допоможіть!
Секунда на роздуми. Одна-єдина секунда, щоб вирішити – ризикнути життям чи потім усе життя жити з цим тягарем на совісті.
– Швидко на заднє сидіння! – я натиснув кнопку блокування дверей.
Вона метнулася в машину, а я втиснув педаль газу. У дзеркалі заднього виду замиготіли фари автомобіля, що наближався.
– Я Андрій, – кинув я, вижимаючи з машини максимум. – Як вас звати?
– Маша… – вона тремтіла, згорнувшись у клубочок. – Вони не зупиняться. У них там цілий склад браконьєрської здобичі. Я все бачила…
Джип швидко скорочував відстань. Його світло відкидало довгу тінь на дорогу.
– Тримайтеся! – крикнув я і різко звернув на ґрунтову дорогу. – Недалеко є пост поліції…
Машину затрясло на ямах. Позаду почувся тріск гілок – переслідувачі теж звернули з траси.
– У вас є телефон? – Маша напружено нахилилася вперед.
– У бардачку! Дзвоніть у поліцію!
Вона трясучимися руками набрала 102. А я молився, щоб вистачило бензину, щоб підвіска витримала, щоб…
Бах! Удар ззаду ледь не кинув нас у кювет.
– Вони протаранили нас! – закричала Маша.
– Алло, поліція?! – її голос зривався. – На трасі біля Житомира… Нас переслідують… Так, браконьєри, вони тримали мене в полоні… Поворот на 180-му кілометрі…
Новий удар. Вереск гальм…
Я різко вивернув кермо, уникаючи зіткнення. Ліс розступився, і ми вилетіли… прямо до блокпоста поліції!
Вереск гальм, вигуки правоохоронців, два патрульних авто з мигалками… Усе змішалося в хаотичний вир подій.
Переслідувачі спробували розвернутися, але їхній позашляховик занесло. За хвилину все було скінчено.
Пізніше, даючи свідчення, я запитав у Маші:
– Як ти зважилася на втечу? Це ж було небезпечно…
Вона сумно посміхнулася:
– Знаєш, іноді найстрашніше – це просто сидіти та чекати, поки тебе знищать.
За місяць я отримав від неї повідомлення: «Їх засудили. Викрили цілий підпільний бізнес – браконьєрство, нелегальний продаж хутра та м’яса… А я знову почала фотографувати. Тільки тепер у мене є GPS-маяк і тривожна кнопка.»
Я думав, що це кінець історії. Але через пів року серед ночі задзвонив мій телефон.
– Андрію… – голос Маші тремтів. – Вибач, що так пізно. Мені потрібна твоя допомога.
– Що сталося?
– Пам’ятаєш тих браконьєрів? Вони за ґратами, але… я отримую листи. Хтось надсилає мені фотографії. З моїх останніх зйомок. Світлини, які я ще нікому не показувала.
Мене пройняв холод:
– Ти зверталася до поліції?
– Так. Вони кажуть, що це не злочин. Просто фото… Але сьогодні я знайшла в поштовій скриньці лист. У ньому була фотографія тієї самої хатинки. Свіжа. На снігу – сліди. І напис: «Скоро побачимось». Схоже, вони дізналися, що я веду власне розслідування і зібрала багато доказів. Усі файли в мене на флешці та в хмарі. Флешку я надіслала тобі кур’єром. Перевір свою пошту…
– Де ти зараз?
– Вдома. Я зачинилася. Але…
– Нікуди не виходь. Я вже їду.
Накинувши куртку, я вибіг із квартири. У під’їзді, заглянувши в поштову скриньку, знайшов флешку і поспішив до машини. В голові крутилася одна думка: «У тих браконьєрів був покровитель. Хтось впливовий. Той, про кого ми не знали.»
На темній парковці біля Машиного будинку світився лише один ліхтар. Під ним стояв чорний позашляховик із тонованими вікнами. Коли я проходив повз, мотор завівся.
Піднявшись на її поверх, я завмер. Двері квартири були відчинені…
Я витягнув телефон, набираючи 112. Але в ту ж мить двері розчахнулися.
Квартира тонула в темряві. Лише екран ноутбука на столі випромінював слабке світло. Поруч лежала стопка фотографій.
– Маша? – я обережно ступив уперед.
Тиша. Лише вода з крана в кухні відмірювала секунди.
Раптом екран ожив. Відкрилася вкладка відеодзвінка. Я побачив Машу. Вона сиділа в темному приміщенні, схожому на офіс. Очі розширені від страху.
– Андрію, не заходь туди! Це пастк…
Зв’язок обірвався.
На столі біля ноутбука лежала записка: «Хочеш її врятувати? Привези флешку. У тебе дві години.»
Руки тремтіли, коли я відкрив файли на флешці. Папка містила десятки фото, документів, відео… Те, що я побачив, змусило кров похолонути.
Це була не просто група браконьєрів. На знімках – високопоставлені особи, елітні мисливські угіддя, вертольоти. Ціла мережа підпільного полювання для багатіїв. Відстріл рідкісних тварин, закриті аукціони трофеїв…
Залишатися на місці було небезпечно. Я швидко скопіював файли з флешки на телефон і надіслав їх на свій захищений поштовий сервер. Тепер, що б не сталося, докази не зникнуть.
До бізнес-центру я прибув за пів години до дедлайну. Величезна будівля з темного скла здіймалася над містом – більшість офісів уже не працювали. Тільки на десятому поверсі горіло світло.
«Це пастка,» – думав я, входячи в порожній хол. Але вибору не було.
Охоронець на вході навіть не глянув на мене – явно їхня людина. Я піднявся на десятий поверх, стискаючи в кишені перцевий балончик – єдину зброю, що мала.
Коридор зустрів мене тишею. В кінці горіла самотня лампа, освітлюючи табличку «Полювання & Туризм». Занадто символічне прикриття для браконьєрської мережі.
Я штовхнув двері. Просторий кабінет із дорогою обстановкою. На стінах – фотографії мисливських трофеїв. За столом сидів чоловік у дорогому костюмі.
– О, нарешті наш фотограф, – він усміхнувся. – Сідайте.
– Де Маша?
– Все залежить від вашої співпраці. – Він поклав на стіл папку. – Нам потрібні всі оригінали файлів і гарантії, що інформація більше нікуди не піде.
– Спочатку я хочу побачити її.
Він кивнув і натиснув кнопку на телефоні. Двері в глибині офісу відчинилися. Двоє чоловіків вивели Машу – бліду, але без явних ушкоджень.
– Андрію, тікай! – закричала вона. – Вони нас не відпустять!
– Мовчи! – один з охоронців шарпнув її за руку.
Я зробив крок уперед, але завмер, побачивши пістолет у руках чоловіка за столом.
– Не робіть дурниць, – він усміхнувся. – У нас простий бізнес. Ви віддаєте флешку, стираєте файли, і ми вас відпускаємо. Живими та неушкодженими.
У цей момент у коридорі пролунали кроки. Чоловік у костюмі насупився:
– Хто це ще…
Я рвонув уперед, перекидаючи стіл. Пролунав постріл. Маша скрикнула.
А потім почалося…
Двері з тріском злетіли з петель. В офіс увірвався спецпідрозділ – я встиг надіслати їм координати, поки їхав сюди. Крики, вибухи світлошумових гранат. Чоловік у костюмі спробував вистрілити ще раз, але отримав удар прикладом.
– Усім на підлогу! Працює спецназ!
Я схопив Машу, прикриваючи її собою. Бійці вже скручували охоронців. Усе тривало менше хвилини.
– Ви в порядку? – командир групи підійшов до нас. – Ми отримали ваш сигнал і компромат. Групи захоплення вже працюють за всіма адресами з документів.
Маша тремтіла, притиснувшись до мого плеча:
– Я думала, це кінець…
– Все добре, – я провів рукою по її волоссю. – Тепер точно все добре.
Пізніше, коли ми давали свідчення, слідчий сказав:
– Завдяки вам ми викрили найбільшу мережу браконьєрів у регіоні. Роками не могли до них дістатися – всюди були свої люди. А тут такий шанс…
Маша стиснула мою руку:
– Знаєш, я ж справді просто хотіла знімати природу. А втягнулася у таке…
– Головне – ми живі. І зробили правильну справу.
– Так… – Маша замислилася. – Слухай, а може, займемося екологічною журналістикою? У мене стільки ідей для репортажів!
Я посміхнувся:
– Чому б і ні? Але тепер працюватимемо разом. І жодних зйомок без підстраховки.
Події тієї ночі змінили не лише наші життя. Матеріали з флешки стали справжньою бомбою. Слідство тривало більше року. Були заарештовані високопосадовці. Розкрито схеми відмивання грошей. Виявлено приховані мисливські бази в заповідниках.
Ми з Машею створили незалежний медіапроєкт «Дика правда». Займаємось журналістськими розслідуваннями екологічних злочинів, викриттям корупції у природоохоронних структурах.
Робота була небезпечною. Погрози надходили регулярно. Одного разу невідомі зламали наш сайт. Але ми не зупинилися.
До нас почали приходити люди. Спочатку обережно, а потім все сміливіше. Єгері, яким набридло закривати очі на порушення. Працівники заповідників, які втомилися від свавілля начальства. Місцеві жителі…
Через рік «Дика правда» отримала свою першу журналістську премію. На церемонії нагородження Маша сказала:
– Знаєте, рік тому я думала, що одна людина не може змінити систему. Але виявилося – може. Головне – не мовчати.
Тепер у нас була своя команда: журналісти, оператори, юристи.
Одного вечора, коли ми готували матеріал про чергове розслідування, Маша раптом запитала:
– А ти ніколи не шкодував? Ну, що тоді зупинився на трасі?
Я подивився на неї – втомлену після зйомок, з камерою на плечі, але з тим самим рішучим блиском в очах:
– Знаєш, кажуть, життя ділиться на «до» і «після». У мене воно розділилося на «повз» і «не повз». Я вибрав «не повз». І це найкраще рішення в моєму житті.
Вона усміхнулася:
– Тоді поїхали. У нас нова справа.
А за вікном шуміло вечірнє місто. Тепер у нас була «Дика правда». І ми – два вперті фотожурналісти, які вирішили змінити світ на краще. Один кадр за іншим.
«Кожна історія має продовження,» – написала Маша у нашому першому матеріалі. І вона була права. Історія тієї нічної зустрічі на дорозі триває досі – у кожному новому розслідуванні, у кожному врятованому куточку дикої природи.
Іноді один рішучий крок, одне просте «не пройду повз» може змінити не лише твоє життя, а й долі багатьох інших. Головне – зробити цей крок.
Залишити відповідь