Галина Петрівна жила в трикімнатній квартирі на третьому поверсі вже тридцять років. Чоловіка не стало давно, і з того часу вона звикла до тиші, до власного порядку в шафах і до того, що кожна річ має своє місце. Коли єдиний син Олексій одружився, вона сама запропонувала молодим жити з нею.
– Навіщо вам знімати чуже житло, – казала вона тоді. – Місця вистачить усім, а гроші відкладете.
Так Олексій із Марічкою оселилися в більшій кімнаті, і ось уже третій рік вони жили під одним дахом. Галина Петрівна у їхнє подружнє життя не втручалася, дверей без стуку не відчиняла й порад не давала.
Хатні обов’язки розділили без суперечок: свекруха готувала, невістка прала й прибирала. Усі троє працювали, тож вечорами збиралися за столом, коротко розповідали про день і розходилися.
Онуків Галина Петрівна ще не мала. Діти пояснювали, що спершу хочуть купити власну квартиру, трохи пожити для себе, а вже потім думати про дитину. Вона кивала й не наполягала, хоча в душі давно виглядала маленькі черевички в передпокої.
Одне все ж не давало їй спокою. Помітила вона це не одразу, десь на другому році. Коли Олексій отримував зарплату, Марічка ніби перероджувалася.
Вона зустрічала його біля дверей, питала про настрій, заглядала в очі, запитувала, чого б він хотів на вечерю. А в звичайні дні могла пройти повз чоловіка, не підвівши голови від телефона.
– Ходімо в магазин, – казала вона в такий вечір, ніжно беручи його під руку. – Треба багато чого купити.
І вони йшли. Поверталися з важкими пакетами, з продуктами, засобами для прання, іноді з новою сорочкою для Олексія чи парою рушників. Платив завжди син. Галина Петрівна бачила це на власні очі, бо одного разу сама поїхала з ними по картоплю й крупи.
Найдивнішим було інше. Марічка теж працювала в офісі однієї будівельної фірми й мала зарплату, та Галина Петрівна жодного разу не бачила, щоб невістка принесла додому хоч пачку чаю за власні гроші. Вона навіть не знала, якого числа та отримує зарплату.
Довго свекруха мовчала. Але якось у четвер Олексій знову повернувся з роботи втомлений, а наступного дня мав бути аванс, і Галина Петрівна не витримала.
Вона дочекалася, поки невістка піде в душ, і тихо зайшла до сина на кухню.
– Олексію, можна тебе дещо спитати.
– Питай, мамо, – він підняв очі від тарілки.
– Тільки не ображайся. Скажи мені, скільки Марічка вносить у ваш спільний бюджет.
Олексій повільно поклав виделку.
– До чого це ти.
– Ні до чого. Просто я бачу, що платиш за все ти. А вона ж теж працює.
– Мамо, ми про це не говорили, – він насупився. – Вона працює, у неї свої витрати. Я чоловік, мені й годувати сім’ю.
– Годувати сім’ю не означає годувати всіх, а самій складати гроші до кишені, – тихо сказала Галина Петрівна.
– Ти що, її в чомусь звинувачуєш.
– Я нікого не звинувачую. Я питаю, чи ти знаєш, де її зарплата.
Олексій мовчав. Було видно, що питання зачепило його сильніше, ніж він хотів показати.
– Не знаю, – нарешті відповів він. – І знати не хочу. Це не моя справа.
– Як це не твоя. Ви ж чоловік і дружина.
У цю мить у коридорі зачинилися двері ванної. Марічка вийшла, загорнута в рушник, з мокрим волоссям, і зупинилася на порозі кухні.
– Про що ви тут шепочетеся, – спитала вона спокійно, але очі її вже прижмурилися.
– Ми не шепочемося, – відповів Олексій.
– Я чула своє ім’я.
Галина Петрівна випросталася на стільці.
– Так, чула правильно. Я питала сина, чому ти ніколи нічого не купуєш додому.
Марічка повільно підійшла до столу й сіла навпроти.
– Ось воно що. Тобто ви стежите за моїми витратами.
– Я не стежу. Я просто живу в цій квартирі й дивлюся.
– Дивитися можна по-різному, Галино Петрівно.
– Не вчи мене, як дивитися, – голос свекрухи здригнувся. – Тут твій чоловік щомісяця тягне на собі всю родину, а ти лише ходиш поруч і береш пакети.
– Я беру пакети, бо мене просить про це Олексій, – відрізала Марічка. – Ніхто його не змушував.
– Так, ніхто не змушував, – втрутився Олексій. – Мамо, досить. Марічко, і ти заспокойся.
– Я спокійна, – Марічка склала руки на столі. – Просто цікаво, чому в моїй власній родині мене обговорюють за спиною.
– За спиною нічого не обговорювали, – сказала Галина Петрівна. – Я спитала напряму, коли ти була в ванній, бо ти ніколи не відповідаєш на такі розмови.
– А яка розмова. Ви ніколи не питали мене, скільки я заробляю, куди я витрачаю й чи не потрібна мені допомога.
– Мені не потрібно питати. Усе й так зрозуміло.
– Що саме зрозуміло.
– Що ти живеш за рахунок мого сина.
Настала тиша. Марічка дивилася на свекруху так, ніби вперше її бачила.
– За рахунок вашого сина, – повторила вона повільно. – Три роки я прибираю цю квартиру, перу ваші речі й чищу ванну, і це, виходить, нічого не коштує.
– Це твій обов’язок, ми так домовилися.
– Домовилися про розподіл справ, а не про те, що мої гроші ніхто не має права рахувати. Чому ви рахуєте мої гроші, а свої ніколи.
– Бо я живу тут тридцять років і нікому нічого не винна.
– А я живу тут три роки й маю платити за кожен пакет, який ви ж самі просите купити.
– Я не просила.
– Просили. У суботу ви сказали, що закінчується олія, і дивилися на мене.
– Я просто сказала, що закінчується олія.
– Саме так, – гірко усміхнулася Марічка. – Просто сказали.
Олексій встав і підійшов до вікна. Було чути, як за склом шумить вечірнє місто.
– Досить, – сказав він, не обертаючись. – Обидві. Марічко, поясни мені чесно, куди ти діваєш свої гроші. Я не докоряю, мені просто треба знати.
Вона довго мовчала. Потім тихо зітхнула.
– Добре. Скажу. Тільки не тут, не при ній.
– Чому не тут, – різко спитала Галина Петрівна. – Я теж частина цієї родини.
– Бо ви першою зробили з цього суд, – відповіла Марічка. – Але гаразд. Нехай буде при вас.
Вона вийшла з кухні й за хвилину повернулася із телефоном. Вона розблокувала екран і поклала його перед чоловіком.
– Дивись.
Олексій узяв телефон, подивився на екран і насупився.
– Що це.
– Депозит. Мій. Відкритий два роки тому.
– Скільки там.
– Читай.
Він прочитав суму й підняв брови. Галина Петрівна нахилилася, щоб побачити, але Олексій відсунув екран.
– Це що, перший внесок на квартиру, – тихо спитав він.
– Так. Кожного місяця я відкладаю майже всю зарплату. Залишаю собі тільки на проїзд і обіди. Тобі я нічого не казала, бо хотіла зробити сюрприз, коли набереться достатня сума.
– Сюрприз, – повторила Галина Петрівна. – А чому ж тоді ти ходиш з ним по магазинах і дозволяєш йому платити.
– Бо його зарплата йде на життя, а моя на майбутнє, – відрізала Марічка. – Так склалося само собою, ми ніколи цього не обговорювали. І, чесно кажучи, я думала, що вас це влаштовує.
– Мене нічого не влаштовувало, бо я не знала, – сказав Олексій. Голос у нього був тихий, і від цього прозвучав гірше, ніж якби він крикнув. – Ти три роки жила зі мною й ні разу не сказала, що збираєш гроші.
– А ти ні разу не спитав.
– Я думав, що це зайве.
– Он як. А я думала, що для тебе важливіше не питати.
– Це неправда.
– Тоді чому ти жодного разу не поцікавився, чи не важко мені, чи вистачає мені, чи не хочу я чогось.
Олексій розгублено потер чоло.
– Я не думав, що тобі чогось бракує.
– Мені бракувало того, щоб ти бачив у мені не лише людину, яка готує тобі вечерю, коли ти отримуєш гроші.
Галина Петрівна здивовано підняла голову.
– Що ти сказала.
– Те, що сказала. Я бачу, як ви всі на мене дивитеся. Коли в Олексія зарплата, я нібито лагідна. А в звичайні дні мовчу. Але ж я мовчу, бо втомилася, а не тому, що мені від нього щось потрібно.
– Тобто ти поводишся добре не через гроші, – обережно спитала свекруха.
– Через гроші, – несподівано сказала Марічка. – Через те, що в цей день він найвільніший і нарешті може піти зі мною разом, а не сидіти допізна на роботі. Ось і все. Просто в дні зарплати в нього є час для мене.
Олексій повільно сів за стіл.
– Мені здавалося, що ти радієш грошам, – зізнався він.
– А мені здавалося, що ти радієш, коли я поруч.
– Я радію, – сказав він. – Просто ніколи цього не говорив.
– Ну ось, – Марічка стомлено посміхнулася. – Тепер ми обоє це чуємо.
Галина Петрівна мовчки дивилася на свої руки, що лежали на скатертині. Їй раптом стало важко дихати.
– Марічко, – почала вона нарешті. – Я, мабуть, помилилася.
– Мабуть, – погодилася невістка.
– Я справді думала, що ти користуєшся моїм сином.
– Знаю. Я бачила це давно. Ви дивилися так, ніби я щось відбираю.
– Бо я боялася за нього. Він у мене один.
– А я боялася за нас, – тихо відповіла Марічка. – Бо тут, у вашій квартирі, я ніколи не почувалася вдома до кінця. Ви завжди були господинею, а я тільки гостею, яка прибирає.
– Тобі так здавалося.
– Ні, Галино Петрівно. Так і було. Ви дуже добра й ніколи не ображали мене словами, але в цій квартирі кожна річ стоїть так, як ви поставили. Я боялася навіть переставити чашку.
Свекруха підвела очі. У них стояли сльози, але вона швидко змахнула їх краєм хустки.
– Я не знала, що так виглядає з твого боку, – прошепотіла вона.
– Тому я й збираю на власне житло, – сказала Марічка. – Не тому, що не вдячна. Просто хочу мати місце, де зможу розставити все по-своєму.
Олексій простягнув руку й накрив долонею її пальці.
– Чому ти не сказала мені раніше.
– Бо боялася, що ти встанеш на бік мами.
– А я б і став, – чесно відповів він. – Не тому, що вона права, а тому, що ніколи не бачив між вами жодної суперечки. Мені здавалося, що все гаразд.
– Нам усім так здавалося, – сказала Галина Петрівна.
Деякий час вони сиділи мовчки. На плиті тихо остигав чайник, у коридорі цокав годинник, який Олексій колись подарував матері на ювілей.
– Гаразд, – нарешті мовив син. – Давайте зробимо так. Ми складемо спільний бюджет. Я кладу свою частину, Марічка свою, і з цього купуємо продукти й усе потрібне для дому. Решту кожен тримає, як вважає за потрібне.
– А мама, – запитала Марічка.
– І мама, якщо захоче, – відповів Олексій. – Хоча вона й так нас годує.
– Я не візьму з вас грошей на їжу, – спокійно сказала Галина Петрівна. – Але я хочу, щоб ви більше не мовчали. Якщо щось не так, кажіть мені прямо. Я стара людина й не завжди помічаю, коли когось тисну.
– Тоді й ви кажіть нам, – усміхнулася Марічка. – Коли ми щось робимо не так.
– Домовилися.
Свекруха підвелася й поставила на стіл три чашки.
– Давайте вип’ємо чаю. Я ще пирога напередодні спекла, ніхто не доїв.
– З вишнями, – спитав Олексій.
– З вишнями.
Марічка раптом засміялася, вперше за весь вечір легко, без напруги.
– Знаєте, що найсмішніше. Я цілий місяць думала, як вам про депозит сказати. Рахувала, що то буде якась велика розмова з драмою.
– Розмова й вийшла велика, – зауважила Галина Петрівна.
– Але без драми, – додав Олексій. – Майже.
– Майже, – погодилася мати.
Вони пили чай, їли пиріг, і за вікном повільно гасли вогні сусіднього будинку. Галина Петрівна дивилася на дітей і думала, що, можливо, колись у цьому коридорі справді з’являться маленькі черевички. Тільки вже не в її квартирі, а в тій, яку Марічка з Олексієм купують разом.
І чомусь ця думка більше не засмучувала.
– Мамо, – сказав Олексій, коли пиріг закінчився. – Ти не ображаєшся, що ми виїдемо.
– Ображаюся, – чесно відповіла вона. – Але більше ображалася б, якби ви лишилися й мовчки мене терпіли.
– Ми не терпіли, – заперечила Марічка.
– Терпіли, – усміхнулася свекруха. – Усі ми терпіли, просто кожен про своє.
– Тоді нехай це закінчиться, – сказав Олексій.
– Нехай, – кивнули обидві жінки одночасно.
І вперше за довгий час кухня сповнилася спільним тихим сміхом.
Віра Лісова