Дочка мене розчарувала. Я думала, що вона вміє бути вдячною та взагалі зіставляти факти. До своїх двадцяти п’яти років час вже навчитися. Але її дії показують протилежне.

Вона не покликала на своє весілля вітчима, мого чоловіка, який вирощував її з дев’яти років. Натомість запросила біологічного батька, якому було все одно на неї усі ці роки. Мені на цьому весіллі робити нічого.

Наше з чоловіком розлучення було справою часу. Останні чотири роки нашого шлюбу все трималося на моєму терпінні та вмовляннях свекрухи ще трохи потерпіти. Але всьому приходить кінець, і моє терпіння теж. Я вирішила піти від чоловіка, коли доньці було сім років.

Її батько сім’ю завжди ставив на останнє місце. Дитиною займався лише під настрій – коли вже трохи тепленький, але ще не в дрова. Десь між п’ятою та десятою чаркою. Міг зникнути на кілька днів, а потім ще спробувати кулаками довести свою правоту.

Не витримала я, коли дізналася, що він завів собі на боці іншу жінку. Чомусь думка, що знайшлася ще одна дурепа, яка клюнула на такий “подарунок” мене протверезила остаточно і я пішла подавати на розлучення. Чоловік навіть не намагався якось зберегти сім’ю. Зібрав валізу, розбив наприкінець дзеркало у ванній, назвав мене **** і гордо пішов.

Свекруха з бабусі, що вічно плаче над долею сина, перетворилася на справжню фурію, яка проклинала мене останніми словами та постійно намагалася вкласти в голову моєї дочки, що це я татка вигнала, а він її так любить.

Дочка справді більше тягнулася до батька. Я й лаяти можу, і уроки робити змушую, і гуляти не пускаю, а тато у нас був рідкісним птахом, який поблажливо ставився до дитини тільки в стані максимальної благодушності. Коли чоловік був злий, я робила все, щоб захистити від нього дочку. Тому вона його й запам’ятала мало не казковим героєм.

Спілкуватися з дитиною було складно. Свекруха її налаштовувала проти мене, сама дочка сумувала за добрим і веселим татком, який плювати на неї хотів. А я зціпивши зуби продовжувала боротися. Через рік не стало свекрухи, тиск на мозок дитини ослаб, але все одно вона продовжувала бачити батька в якомусь героїчному світлі, а мене звинувачувати в тому, що він не звертає на неї жодної уваги.

Коли доньці було дев’ять років, у мене з’явився чоловік. Він мені дуже подобався, і це було взаємно, але як би мені не було страшно його втратити, я одразу розповіла, які складнощі у мене в сім’ї є. Що дочка навряд чи сприйме його появу прихильно і доведеться прикласти чимало сил, щоб з нею ужитися.

На моє щастя, чоловік мені попався наполегливий, його труднощі не злякали і він покликав мене заміж. Реакція дочки була очікувано погана. Істерики, провокаційна поведінка, конфлікти з вітчимом – від усього цього в мене вже опускалися руки і я чекала, що чоловікові це набридне, і він просто піде. Нікому не захочеться, щоб тебе постійно ображали, виводили на конфлікт та звинувачували у всіх гріхах.

Чоловік не пішов, мало того, він на дочку лише двічі за всі шістнадцять років підвищив голос. При цьому він без проблем возив її на змагання, забирав з дискотеки, взував, одягав, ні в чому не дорікав. Навіть у школу ходив розбиратися, коли вчителька почала через щось занижувати дочці оцінки. І навчання в університеті сплатив їй він, а не біологічний батько.

У старших класах дочка почала поводитися з вітчимом нейтрально. Вже не чіпляла його, але і якоїсь особливої ​​подяки не мала. Я розраховувала, що вона з роками все переосмислить і зрозуміє, що не всі батьки ставляться з таким терпінням і розумінням до своїх дітей, як мій чоловік ставився до неї.

Я знала, що дочка періодично зустрічається зі своїм біологічним батьком. Про що вони говорять я ніколи не питала, але в мене стискалося серце кожен її день народження, коли вона до останнього чекала дзвінка від тата. Він не подзвонив жодного разу, а вона щороку чекала. Не знаю, може й зараз чекає.

Після школи дочка поїхала вчитися в інше місто, а після повернення одразу ж переїхала до свого хлопця. Вони зустрічалися ще з третього курсу і вже говорили про весілля. Ми із чоловіком періодично підкидали молодим грошей, запрошували у гості. Все було гаразд.

Зрештою молоді оголосили про весілля. Мені й на думку не могло спасти, що серед запрошених не знайдеться місця для людини, яка її виростила, не шкодуючи сил, часу та грошей. Чоловік хоч і намагався приховати, але я бачила, як сильно його це зачепило.

– На весіллі буде тато. І як ти собі це уявляєш – мій батько та твій чоловік в одному залі. Комусь потрібні скандали?

– Значить, батька, який тебе з днем ​​народження жодного разу не привітав і ні копійки в тебе не вклав, ти покликала. А людину, яка тебе виростила і вивчила, між іншим, ти вирішила не кликати? І в кого ти така дурепа невдячна? – не стрималася я. – Значить, і для мене на твоєму весіллі місця немає. А з усіма проблемами, питаннями та за життєвими порадами тепер звертайся до батька.

Дочка поривалася щось мені відповісти,і судячи з її виразу обличчя щось неприємне, але я вже йшла.

Вдома чоловік намагався мене переконати, що я маю піти на весілля, таки єдина дочка, і в неї така подія. Але я категорично не хочу йти туди. Вона показала, які вона має пріоритети. Я і мій чоловік стільки років билися заради її блага, а вона все чіпляється за свого пропитого біологічного батька. Ну, значить буде так. Я вмиваю руки. Чи я не права?