– Ти ще в пальті? – невдоволено кинув Богдан, визираючи з кухні в передпокій. – Давай швидше, Оксано! Діло на пів години, а в тебе й кінь не валявся!
Оксана зняла чоботи біля полиці для взуття й притулилася плечем до одвірка. Після п’ятничного прийому мешканців у бухгалтерії районної житлової контори спина так затекла, що хоч на стіну лізь.
Увесь день пенсіонери сварилися через перерахунок за опалення.
– Який ще кінь, Богдане? – з досадою спитала вона. – Уже сьома вечора. Я з восьмої ранку над платіжками й таблицями сиділа.
– А мене це не повинно хвилювати! – різко відказав чоловік і махнув у бік кухні. – Я тобі приніс повний набір.
– Там яловича печінка в пакеті, сітка картоплі та сметана. Щоб до восьмої все шкварчало! Тарас із матір’ю вже виїхали.
Оксана ступила на кухню й глянула на стіл. Просто на дерев’яній поверхні лежала сітка з дрібною картоплею.
Поряд у паперовому згортку відтавав темно-бурий шмат сирої печінки, лишаючи під собою мутну рожеву калюжку. На плиті чорніла брудна пательня зі слідами ранкової яєчні чоловіка.
За чотири роки шлюбу Богдан так і не звик питати, чи має дружина сили на гостей. Коли переїхав у бабусину двокімнатну квартиру Оксани, одразу відчув себе щедрим господарем.
У автоколоні працював абияк, зате перед начальством завжди вислужувався. Щойно йому кортіло пустити людям пилюку в очі, він збирав компанію й починав командувати.
Місяць тому він уже влаштовував таке саме. Тоді Оксана, ледве жива після квартального звіту, чотири години поспіль ліпила пельмені, запікала курку-гриль і пекла пиріжки з капустою для того самого Тараса.
Від завідувача гаражного господарства в автоколоні залежали вигідні рейси. Тоді ж у гості примчала й свекруха, Галина Яківна, зі своєю незмінною господарською сумкою на коліщатках. За вечерею вона без упину прискіпувалася до невістки через пересушену курку.
А перед тим, як піти, спокійно згребла у свій візок і залишки курки, і ціле деко пиріжків — мовляв, щоб у вихідні біля плити не стояти.
Богдан навіть тарілки зі столу не прибрав — завалився на диван і захропів.
Вранці Оксана прямо сказала чоловікові:
– Ще один такий сюрприз без попередження й узгодження — і готувати для своїх гостей ти будеш сам.
Та Богдан, схоже, вирішив, що дружина просто побурчала для годиться й нікуди не дінеться.
– То Тарас і Галина Яківна вже в дорозі? – перепитала Оксана, переводячи погляд із брудної пательні на чоловіка.
– Так! – зрадів Богдан, вирішивши, що буря минула.
– Тарас дорогою від поліклініки маму підхопив, вона там на прогрівання ходила. Це ж потрібна людина, Оксано! Він мені нову газель на маршрут обіцяв вибити!
– І до чого тут моя кухня? – холодно уточнила вона.
– Та ти що! – обурився чоловік. – Я ж йому розписав, яка ти в мене господиня! Сказав, що печінка в сметані в тебе просто тане в роті, що ще й кабачкові оладки будуть і пиріг з яблуками!
– Ось як? – отруйно протягла Оксана. – І все це я маю приготувати за сорок хвилин із мерзлого шматка печінки та картоплі, як горох?
– Та не починай! – відмахнувся Богдан. – Поставила на дві конфорки, увімкнула духовку — і вперед! Руки не відпадуть!
У цей момент на краю столу задзвонив телефон чоловіка. Богдан поспіхом торкнувся екрана, увімкнув гучний зв’язок і розплився в улесливій усмішці:
– Так, мамуль! Уже під’їжджаєте?
– Богданчику, ми застрягли на світлофорі! – пролунав на всю кухню командирський голос Галини Яківни.
– Тарас каже, що в нього з обіду й макової росинки в роті не було, живіт до спини прилип!
– Сподіваюся, твоя вже накрила стіл? Чи знову пів години чекатимемо на гаряче, як минулого разу?
Оксана притулилася до комода й слухала не кліпаючи.
– Усе під контролем, мамо, Оксанка вже біля плити крутиться! – без тіні сумніву збрехав Богдан і сердито погрозив дружині кулаком.
– Дивись у мене! – повчально сказала Галина Яківна. – І скажи їй, щоб перцю в підливу не сипала, бо в мене від її готування печія! А ще нехай більше смажить і пирогів не шкодує.
– Я свою сумку на коліщатках взяла, мені на суботу й неділю їжу набрати треба, не стояти ж мені самій біля плити!
– Зробимо в кращому вигляді, мамо! – випалив Богдан і натиснув відбій.
Він повернувся до дружини, чекаючи побачити її біля мийки з ножем у руках. Але Оксана навіть не зрушила з місця.
– Ти чого стоїш, як чужа? – розлютився Богдан. – Чула, люди майже біля порога! Чисть картоплю, швидко!
– Я після роботи батрачити не наймалася, – чітко сказала Оксана. – Місяць тому я тебе по-людськи попереджала. Хто гостей кличе, той їм і частує. Пательня на плиті, прихватка на гачку. Розважайся!
– Ти в своєму розумі?! – витріщився на неї чоловік. – Яка мені плита, я печінки зроду не смажив! Ти мене перед Тарасом хочеш зганьбити?! Перед матір’ю?
– Це твої гості й твої обіцянки, Богдане, – відрізала вона. – Хочеш догодити потрібній людині — замовляй їй шашлик за власний кошт або сам ставай до плити. А я пішла в душ і спати.
– Та хто тобі спати дасть о восьмій вечора?! – підскочив Богдан. – Ти в мене зараз, як мила, чистити картоплю побіжиш!
За вікном у дворі засигналила машина. Богдан підскочив до підвіконня, розсунув фіранки й заметушився.
– Приїхали! Тарас у дворі паркується, зараз мені з багажника каністру тосолу віддасть, і ми одразу нагору! Оксано, я тебе попередив!
– Щоб за десять хвилин вода в каструлі кипіла, а на столі лежала чиста скатертина! При людях ти все одно хвіст підтиснеш!
Він вискочив у передпокій, сунув босі ноги в старі гумові шльопанці й накинув демісезонне пальто.
– Ключ не беру, замок не чіпай, у нас руки будуть зайняті! – крикнув Богдан із порога й зашльопав униз сходами.
Оксана залишилася сама. Вона повернулася на кухню, сіла на табурет біля столу й з хвилину дивилася в одну точку — на мутну рожеву калюжку від сирої печінки.
Втомлено потерла скроні. У голові ще дзвенів його нахабний голос: «Я свою сумку на коліщатках взяла, мені на суботу й неділю їжі набрати треба!»
Образи вже не було. Лишилася тільки холодна, навіть весела злість. Оксана рішуче підвелася з табурета.
Вона взяла зі столу паперовий згорток із печінкою, сунула його просто поверх брудної картоплі в сітку, туди ж поклала пакет сметани й пучок кропу.
Потім вийшла до передпокою. З полиці біля порога підхопила осінні черевики Богдана, зняла з вішалки його дублянку, а в зовнішню кишеню поклала його ключ із потертою гаражною брелокою.
Далі вона вийшла на сходовий майданчик, поставила біля порога сітку з продуктами, поруч поставила черевики й повісила дублянку просто на ручку зовні.
Повернувшись у передпокій, Оксана прикрила двері та до упору засунула масивний верхній нічний засув, який зовні не відчинявся жодним ключем.
Підійшла до стіни й клацнула маленьким чорним тумблером унизу трубки домофона. Червоний вогник згас.
Рівно за п’ять хвилин на сходах загув ліфт. Далі пролунав гучний бас Тараса:
– Ну, Богдане, за каністру тосолу ти зі мною не розрахуєшся, зате печіночку в сметані зараз скуштуємо! У мене з обіду в животі бурчить!
– Авжеж, Тарасе, Оксана в нас шовкова, коли її в їжакових рукавицях тримаєш! – заторохтіла слідом Галина Яківна й раптом осіклася.
– А це що за натюрморт біля порога?!
На майданчику миттєво стихли кроки, а тоді зашурхотів паперовий пакунок.
– Богдане, це твоя дублянка, чи що?! – завищала свекруха. – І картопля сира! Вся в грудках землі!
Зовнішня ручка шалено смикалася вгору-вниз. У замку заскреготів метал — Богдан намацав свій ключ у кишені дублянки, — але верхній нічний засув тримав міцно.
– Оксано! Відчини зараз же! – загупав кулаком Богдан. – Ти що витворяєш, беладони об’їлася?! Тут Тарас стоїть! Мати стоїть!
Оксана вийшла в передпокій у махровому халаті, взяла з полиці біля дзеркала коробочку з восковими берушами й дзвінко крикнула:
– Сітка з сирою картоплею біля порога, ось на маминій кухні своїх гостей і пригощайте!
– Що-о-о?! – заверещала на майданчику Галина Яківна. – Ах ти нахабна невдячниця! Ми до неї всією душею, я сумку на коліщатках через пів міста тягла, а вона рідну матір чоловіка на сходах із брудною картоплею виставила!
– Богдане, вибивай засув, ти чоловік чи хто?!
– Богдане, я не зрозумів! – басовито й із явним роздратуванням протягнув Тарас. – Ти ж мені пів дня вуха прожужжав, що в тебе вдома скатертина накрита й пироги з яблуками холонуть! Яка ще сира картопля в сітці?! Я що, сюди як хлопчисько на порозі тупцювати приїхав?!
– Тарасе, зачекай, тут якесь непорозуміння! – плутався Богдан, далі безглуздо смикаючи ручку. – У неї, мабуть, мігрень, дах поїхав! Оксано! Я кому сказав, відмикай зараз же, поки я не розізлився!
– Злись собі скільки хочеш, Богдане, – ліниво відповіла Оксана. – У Галини Яківни чудова кухня, а сумка на коліщатках у неї вже з собою, навіть у руках нести не доведеться.
– Тільки черевики взуй, а то в гумових шльопанцях на босу ногу до машини бігти прохолодно. На добраніч!
– Ах ти зміюка підколодна! – заголосила свекруха. – Та як у тебе язик повернувся! У мене вдома й так пусто, я сама на гаряче розраховувала!
– У сенсі пусто?! – обурився Тарас. – Ви чого мені тут виставу влаштували?! Богдане, ти мені зуби не заговорюй! Я голодний, як вовк!
– Або ви мене зараз годуєте обіцяною вечерею, або я каністру тосолу назад у багажник заберу, а про нову газель можеш взагалі забути! Будеш на своєму старому пазіку до пенсії гайки крутити!
– Тарасе, не гарячкуй, усе зараз буде! – благав Богдан, майже плачучи від приниження. – Поїхали до мами, тут машиною десять хвилин!
– Я сам цю кляту картоплю почищу, а мама печінку в найкращому вигляді посмажить! Мамо, відкривай свій візок, вантаж продукти!
– Богдане, та в мене ж тиск! – спробувала викрутитися Галина Яківна. – Яка мені плита пізно ввечері?!
– Мамо, не добивай мене хоч ти! – зірвався на крик Богдан. – Ти ж сама Тараса в гості напросилася підвезти! Давай сюди сумку!
На майданчику забрякали коліщатка візка, почулися лайка Тараса й сердите сопіння свекрухи. За хвилину ліфт поїхав униз. Оксана слухати подальші суперечки у дворі не стала.
Вона щільно вставила у вуха воскові беруші, одягла м’яку маску для сну, накрилася в спальні в’язаним пледом ручної роботи й проспала без задніх ніг до десятої ранку суботи.
Опівдні, коли вона поснідала гарячими тостами з сиром і прибрала на кухні, зі сходового майданчика долинув наполегливий стукіт кулаком. Домофон, як і раніше, був вимкнений.
Оксана підійшла до порога й відсунула нічну засувку. На майданчику стояли похмурий, мов хмара, Богдан і скуйовджена Галина Яківна в кофті на великих ґудзиках та з губами, підфарбованими бузковою помадою.
У руці свекруха стискала ручку своєї порожньої сумки на коліщатках. Обоє виглядали так, ніби всю ніч розвантажували вагони.
Біля лави в передпокої їх уже чекали дві картонні коробки й велика спортивна сумка, наповнена сорочками, трико та светрами Богдана.
– Ну, задоволена, безсоромна? – з порога накинулася на невістку Галина Яківна, грізно трясучи ручкою свого візка.
– Через твої фокуси той Тарас подався до мене додому! Та ще й командував, як у себе в гаражі! Я, літня жінка з тиском, до першої години ночі йому цю трикляту печінку в сметані тушкувала, поки Богдан повне відро дрібної картоплі скріб!
– А чого ж Богдан сам печінку не посмажив? – невинно спитала Оксана, спираючись плечима на одвірок. – Він же вчора кричав, що там справ на пів години й руки не відпадуть.
– Та він половину спалив на моїй чавунній пательні! – у серцях вигукнула свекруха, навіть забувши, що лаяти збиралася невістку.
– Усю кухню мені чадом закоптив! А цей твій Тарас, Богдане, зовсім совісті не має!
– Мамо, годі вже! – скривився Богдан, червоніючи від сорому.
– Ні, ти слухай! – не вгамовувалася Галина Яківна. – Мало того, що печінку всю з’їв, так ще й заліз до мене в комору та втоптав тижневий запас домашніх котлет.
– Випив усю мою вишневу настоянку від суглобів і завалився спати на мій диван просто в штанах! Ледве о дев’ятій ранку випровадили!
– Зате потрібну людину вшанували, – з легкою усмішкою зауважила Оксана. – Каністру тосолу хоч лишив?
– Анітрохи він не лишив! – знову вибухнула свекруха. – Сказав, що за спалену печінку без пирогів Богдан ще винен залишиться! Жодної каністри не дав і поїхав!
Богдан похмуро мовчав, дивлячись у підлогу, а потім покосився на картонні коробки й спортивну сумку біля лави в передпокої.
– А це що за барахло біля порога? – насторожено спитав він.
– Твій посаг, Богдане, – приязно пояснила Оксана. – Куртки, зимові светри й бритва у верхній коробці. Ключ від моєї двушки клади на комод, а запасний я вже забрала з твого ящика.
– Якщо у вас із мамою такий чудовий кулінарний тандем склався, отак удвох і живіть. І Тараса свого хоч щоп’ятниці за власний кошт годуйте!
– Ти мене через якусь печінку виганяєш?! – вражено сказав Богдан. – Та я просто хотів як краще, щоб мені нормальний маршрут дали!
– Стривайте! – раптом злякалася Галина Яківна, миттєво зрозумівши, до чого хилить невістка. – Як це — удвох жити зі мною?! У мене режим і тиск, мені в квартирі зайвий рот і нічне хропіння не потрібні!
– Оксано, ти що надумала? Чоловік оступився раз, прочитала для порядку — і досить!
– Ні, Галико Яківно, за що боролися, на те й напоролися, – розвела руками Оксана. – Ви ж учора самі казали, що Богданчика образити не дасте.
– Ось і вантажте його коробки прямо у свою сумку на коліщатках. Не дарма ж ви з нею другий день через усе місто катаєтесь!
Богдан хотів було крикнути щось грізне, але зустрівся з веселим, зовсім непохитним поглядом дружини й одразу затнувся.
Він неохоче витяг із кишені ключ, поклав його на край комода, поставив картонні коробки на мамин візок, підхопив спортивну сумку й поплентався до ліфта.
Галина Яківна, обурено голослячи про невдячних змій і про свій зіпсований диван, пішла слідом за сином.
…Минуло два місяці. Богдан так і осів у квартирі у Галини Яківни, зайнявши диван у вітальні. З чуток від спільних знайомих, нову газель Тарас йому в автопарку так і не виділив, зате став заглядати до них із матір’ю щоп’ятниці по старій пам’яті — перевірити, чим сьогодні пригощають.
Кажуть, Галина Яківна тепер ховає палку сервелату та каструлю з котлетами на заскленій лоджії під навісним замком, а почувши ввечері сигнал машини у дворі, першою біжить до передпокою вимикати тумблер домофона.
Он як воно буває, коли самим доводиться готувати й частувати…