Давно це було. Здається забутися повинно, а досі все пам’ятаю і стає соромно. Дитинство моє припало на вісімдесяті роки. На всі літні канікули мене відправляли до бабусі в село. Ох, і добре там було. З ранку до вечора на річці. З настанням темряви, на пустирі, картоплю пекли, та історії розповідали.
Село маленьке було. Дітлахів то всього 15 чоловік. Разом з усією дітворою бігав хлопець убогий. Богом ображений. Іваном його звали. Він навіть говорити не вмів. Тільки мукав і завжди чомусь посміхався. Разом з ним собака завжди була. Ми її зі сміхом Му-Му звали. Дітвора командувала убогим, як хотіла.
На побігеньках був завжди. А коли я приїжджав, то ганяв більше всіх інших. Заради сміху змушував друшляком воду з річки носити. Він щиро дивувався, куди вода дівається, і засмучувався, що не виходить. А ми падали зі сміху. Мене хлопець сильно побоювався і намагався не наближатися.
Приїхав в те літо на канікули і привіз з міста жувальну гумку. Роздаю всім друзям таку дивину, а Іван потихеньку підходить і дивиться на мене. Простягнув йому, заради сміху, порожній фантик. Зрадів хлопчина, що звернули на нього увагу. В долоні зачинив. Схопив фантик, розгорнув, а там порожньо.
Подивився так розгублено, опустив голову і пішов. Му-Му за ним поплелася, як завжди. Ми, посміявшись, побігли купатися.
Того дня Іван до нас не прийшов. Наступного дня, вже забувши про образу, він знову прив’язався до нашої ватаги. Ми побігли всі разом на річку.
Раптом, купаючись у воді, судома скрутила ногу. Став я тонути. Чомусь всі друзі розгублено забігали по берегу і ніхто не поспішав на допомогу. Один тільки Ваня, зіскочив з берега і кинувся у воду. Я вже майже втратив свідомість.
Смутно пам’ятаю, як глухо мукаючи, він тягнув з одного боку. З іншого йому допомагала Му-Му. Отямився на березі. Поряд, сидів Іван. Мукав, тряс за плечі і плакав. А коли я прокинувся, то зачинив в долоні і міцно обійнявши, як маленький уткнувся в коліна.
Одному Богу тільки відомо, як мені стало соромно за свої минулі вчинки. З цієї самої хвилини я став найголовнішим захисником Вані і Му-Му. Нікому не дозволяв сміятися над ними. Він платив мені тією ж монетою. Все літо ходив за мною хвостиком.
Літо скінчилося. Прийшла пора їхати і ніхто з друзів не прийшов на вокзал мене проводжати. Тільки Ваня. Перед самим відходом поїзда.
Я вискочив з вагона, обійняв свого нового друга і тихо попросив пробачення. Ваня стояв і щасливо посміхався, а по щоках текли сльози.
Він ще довго стояв на вокзалі і махав рукою. Потім біг за вагоном. Поруч з ним бігла його вірна Му-Му. Більше я його не бачив.
На наступне літо ми поїхали на море. А потім закінчив школу і закрутилось доросле життя.
І уявляєте, виявилося, що за все життя, відданішого друга більше у мене не було.
