Темно-сіра хмара наповзала на білі хмари й сонце, немовби хтось невидимою рукою зафарбовував небо сірою фарбою. На лобове скло впали великі краплі.
Дощ пішов сильніше, краплі повзли по склу, обганяючи одна одну. Піднявся вітер. У салоні машини було сухо і тепло, тихо муркотіло радіо. Але від вигляду за склом Андрію стало незатишно й мерзлякувато.
Невдовзі вулиці спорожніли, лише машини мчали кудись, та й тих ставало дедалі менше.
Скільки він уже кіл накрутив містом? Не сиділося вдома, кудись понесло. Він любив за кермом розмірковувати, розбирати по кісточках своє життя, зважувати вчинки. Андрій звернув на маленьку вуличку, все далі їдучи від центру міста, від свого будинку.
Він тільки заспокоївся, а тут тиждень тому повернулася колишня дружина. Розтривожила, підняла всі нерви. Думала, він розтане перед її принадами, пробачить, забуде зраду. Коли йшла, стільки гидот наговорила. Хіба забудеш таке?
Близько року тому дружина роздмухала сварку на порожньому місці, через якусь дрібницю. Почала галасувати, звинувачуючи його у всіх гріхах: чашку не помив, шкарпетки не там залишив, забув зробити те, що вона втомилася вже просити. Їй набридло прибирати за ним. І взагалі він невдаха, не може заробити на нову машину. Вже три роки вона не їздила за кордон, та й так на відпочинок другий рік ніяк не збереться. Сказала, що втомилася і йде до того, хто може їй це забезпечити.
Андрій здогадувався, що не заради нього вона змінювала зачіски, стала раптом відвідувати басейн і фітнес. Вдома перед ним вона ходила в халаті й без косметики. Тримати її не став. Переживав, звісно. Душу заволокло чорною хмарою, наче тією яка зараз закрила небо. Гульбанив, але в розумних межах. А згодом відпустило…
Жінки на роботі активізувалися, дізнавшись, що він один. Готові були на все, про закордон й не мріяли, айфонів не вимагали, аби поряд був чоловік. А він взагалі-то був цілком пристойний чоловік у повному розквіті сил, з квартирою й машиною, не обтяжений аліментами. Мрія, а не чоловік.
Звичайно, з жінкою в домі затишніше і тепліше, завжди готовий обід, і вона поруч, суцільна ніжність і ласка. Тільки це спочатку так, а потім почне права качати.
Ні, бачили, знаємо…
Андрій не був проти нових стосунків, але видно не ті жінки траплялися, не зачепила жодна, не запала в серце.
Чоловіча компанія також розпалася. Дружини перестали відпускати до нього друзів. Вільний, почне зустрічатися з жінками, і їхнім чоловікам захочеться. Нехай він сам до них приїжджає. Андрій спершу так і робив. Але повертався в порожню квартиру і сумував сильніше. Там родина, діти, а на нього ніхто не чекав, не зустрічав удома.
Дітей у них із дружиною не було. Андрій не переживав, не у всіх одразу виходить. Дружина навіть ходила в лікарню, перевірилася. Все в порядку, потрібен час.
Тільки під час розлучення вона сказала, що він ніякий, навіть дружину вибрав таку, що народити ніколи не зможе.
Отаке зізнання.
І навіть за це, якби вона залишилася, він би пробачив їй. Але вона пішла…
А через рік Андрій прокинувся рано від дзвінка у двері. Він накинув халат і пішов у коридор.
Чоловік відкрив двері й очі вирячив від побаченого.
На порозі стояла колишня. Хотіла так би мовити, застати його тепленьким.
– Я ж невдаха, ніякий. Чи той інший ще гірший за мене виявився?
Вона плакала, мовляв, помилку зробила, усвідомила, пробачення просила, присягалася в коханні і горнулася до нього. Він відповів, що пробачив її, але не зможе забути. Ну а що? Гуляла, спала з кимось, а тепер повернулася, вибач, люба? Це нормально?
– Пустила б мене назад, якби я пішов? Саме так…
Ідучи, він сказав, що колись повернеться, щоб її вдома не було. Нехай забере, що хоче, і зникне з життя назавжди.
– Мені нікуди йти, – сказала дружина, тихим голосом.
– Як? А до мами в її містечко?
Тоді він теж ганяв містом до темряви, як зараз, доки не охолонув і не втомився. Загадав, що коли застане її вдома, то так і бути, спробує почати все спочатку. Було таке. Все-таки він її знає, звик. Невідомо, на які сюрпризи чекати від інших.
Але дружини вдома не було. Андрій не засмутився. Посидів, подумав і зрозумів, що навряд чи в них вийшло б. Повернулася, бо нікуди йти. Пересидить, потім підвернеться ще хтось, знову піде. Як після цього вірити? Саме так.
Це було тиждень тому.
…Андрій їхав і вів німу розмову сам із собою. А дощ посилювався. Двірники прибирали струмені дощу, як сльози з очей. Зараз він ще раз крутнеться містом, заїде на заправку і додому.
Перед світлофором чоловік зупинився. Погляд побачив жіночу постать під деревом. Весняне листя ще дрібне, не рятує від дощу. Промокла вся, дивиться перед собою невидющим поглядом. Дивно, червоний ось-ось засвітиться, а вона все стоїть під деревом. Чекає на когось? А він не квапиться до неї. Чи теж пішла з дому? Чи не знає, куди йти?
Світлофор перемкнувся, й Андрій проїхав далі. А жінка під деревом лишилася. Він здав назад. Опустив скло з боку пасажирського сидіння, посигналив. Вона не звернула уваги.
– Сідайте, – гукнув Андрій. – Куди вас відвезти?
Жінка повернула голову, подивилась на нього. Плаче чи це краплі дощу на обличчі?
– Я не можу тут довго стояти, – поквапив він її.
Вона ледь піднімаючи ноги від асфальту, повільно підійшла до машини, не звертаючи уваги на дощ. Відчинила дверцята й сіла на пасажирське сидіння. Куточки губ ледь здригнулися, але посмішки не вийшло.
«Оббивка намокне», – подумав Андрій й увімкнув обігрів під сидінням.
Жінка провела рукою по мокрому волоссю, потім спробувала натягнути поділ спідниці на округлі коліна. Не вийшло, тканина прилипла.
– У бардачку упаковка паперових хустинок, – сказав Андрій і поїхав.
Жінка дістала хустку й витерла обличчя.
Якийсь час вони їхали мовчки.
– Вас куди відвезти? – не витримав він.
– Мені нікуди їхати. – Голос у неї виявився приємним.
«Отакої! Вляпався, ти, хлопче», – промайнула думка.
– Я згадала. Відвезіть мене на вокзал.
– Добре. Що, від чоловіка втекли? До мами їдете? Речей у вас із собою немає, – сказав Андрій, помітивши її здивований погляд.
– Чоловік пішов сам два роки тому. Мами через пів року не стало, серце не витримало, – сказала раптом жінка.
– Так зятя любила? – невдало пожартував Андрій.
– Чоловік пішов, коли у моєї дочки виявили важку недугу. Знаєте таке? Лікарні, сльози… Не витримав. Я його не звинувачую…
Андрій ніяково замовк.
– Потім пішла мама, серце. Подруги… Коли почала просити допомогти грошима, теж усі зникли. Дзвонять іноді, але швидко закінчують розмову, переживають, що грошей знову попрошу. Тільки гроші більше не потрібні…
– Донька одужала?
– Ні. Я продала квартиру, сплатила її лікування у Німеччині. Тільки все марно. Доньки не стало. Я нічого не могла вдіяти…
Андрій глянув на неї. Очі сухі, у них застигла туга.
– Послухайте… – почав він.
– Дочка мріяла поїхати на море. Перед від’їздом у Німеччину я купила два квитки. Для неї. Щоб вона хотіла жити.
– У вас є квитки?
– Так. На завтра на ранок.
Він мовчав. А що тут скажеш? У нього є квартира, машина, робота, немає дитини, не слабий, буде жити. Він ніколи не зазнає того, що випробувала ця жінка. Та він просто щасливчик!
– Скільки їй було?
– Завтра було б дванадцять. Я спеціально брала квитки на день народження, – вона говорила спокійно про такі страшні речі.
«Дванадцять! Та що ж це таке?! Як ти змогла пережити? Як взагалі ще жива?» – хотілося вигукнути йому.
– У мене немає дітей. Дружина вагітна у десятому класі була від однокласника. Зробила процедури, дитину не лишила. Я не знав. Чекав, сподівався. Розповіла, коли розлучалися, щоб дошкулити мені сильніше. Мовляв, невдаха, тобі навіть із дружиною не пощастило.
– Ви тому від неї пішли?
– Чому пішов? Ні, це вона від мене пішла, до іншого, багатшого. Невдахою мене називала, ніяким. Може, кави гарячої поп’ємо? – попереду з’явилася заправка. – Я зранку нічого не їв. Та й вам добре було б зігрітися.
Жінка знизала плечима.
Вони сиділи за столиком маленької кав’ярні на заправці. Дві склянки з кавою, тарілка з пиріжками. За сусіднім столиком чоловік не зводив очей із жінки. Андрій пересів так, щоб закрити її від нього.
– Де можна помити руки? – запитала вона.
Андрій озирнувся, помітив вказівник на стіні.
– Там, – махнув він рукою.
Коли вона повернулася, він помітив, що жінка причесалася, волосся висохло і розпушилося. Андрій раптом зрозумів, що їй трохи більше тридцяти. Там, під сірою хмарою й дощем, вона здалася йому набагато старшою. Висока, струнка, з правильними рисами обличчя. Таких люблять режисери й модельєри – можна намалювати, зліпити будь-яке обличчя.
– Дочка дуже любила картоплю фрі. Я іноді купувала їй. Коли Ліза відмовилася їсти, я зрозуміла, що це все…
– Як ви пережили це? У мене б серце не витримало, – зізнався Андрій.
– У мене його немає, там порожньо, – сказала вона, приклавши до грудей долоню.
Вона відпила кави, до пиріжків не торкнулася.
Вони їхали далі. Андрій не поспішав, часу повно ще до ранку. Від неї пахло дощем і липою. А від дружини пахло парфумами. Вона користувалася нудотно-солодкими, від яких у нього починала крутитися голова. І весь час говорила, музику не давала слухати. А ця мовчить, ніби її немає в машині.
– Священник сказав, що до сорокового дня людина перебуває між небом і землею, десь поряд. Я відчуваю дочку, її подих ночами. Іноді вона кличе мене. Прокидаюся, а її немає. Як ви вважаєте, вона може поїхати зі мною на поїзді? Сидітиме поруч? Ліза так мріяла про море.
Андрій уявив, як вона сидить у поїзді, а поряд з нею худенька дівчинка.
– А як ви там? У вас немає з собою речей.
– Куплю щось. Це не важливо.
– Тільки повертатися сюди все одно доведеться. Там краще не стане. Ви свій біль із собою везете. А гроші у вас є? Я можу дати просто так.
– Дякую не потрібно, – вона обернулася і вперше затримала на ньому погляд.
Попереду з’явилася будівля вокзалу.
– Мене Андрій звуть. А вас?
– Людмила. Мама називала мене Мілою.
Андрій припаркувався біля вокзалу, вийшов з машини.
– Тут не можна довго стояти. Ви точно вирішили їхати? – про всяк випадок уточнив він. – Там десь має бути зона відпочинку, щось на кшталт готелю з погодинною оплатою. Краще йдіть туди. Вам треба відпочити. Це дорого, але спати сидячи незручно. Ось гроші, – він простягнув їй кілька купюр.
– Не треба. У мене є, – Людмила відступила на крок назад.
– На відпочинку теж треба на щось жити. Беріть. Потім повернетеся, віддасте. А в мене буде причина на вас чекати, – він вклав купюри їй у руку.
– Спасибі вам велике, – Людмила на мить застигла, наче хотіла сказати ще щось, але передумала й зайшла у будівлю вокзалу.
Андрій сів у машину. Дощ припинився, хмари розійшлися. Довгий день добігав кінця, на місто спускалися сутінки. Раптом найшла втома. Скільки годин він за кермом? П’ять? Шість?
Андрій відкинув голову на спинку сидіння і заплющив очі. Перед ним одразу виник образ Людмили. Ось вона насупилась під деревом, дивиться невидющим поглядом перед собою. А ось сидить поряд і намагається прикрити коліна краєм спідниці… Ось уперше посміхнулася в кафе… Її погляд перед тим, як зникнути у будівлі вокзалу… Йому здалося, що він пробув із нею не кілька годин, а прожив ціле життя. Він смикнувся, ніби хтось підштовхнув його. Виявляється, заснув. Розплющив очі і побачив перед собою Людмилу. Вона не снилася, стояла перед машиною і дивилася на нього. Потім сіла на пасажирське сидіння.
– Ви передумали їхати? – запитав він.
– Ви забули дати мені номер вашого телефону. Як би я віддала вам гроші? – вона посміхнулася легко і невимушено.
Від її посмішки серце в грудях стрепенулося.
– Ви маєте рацію. Від себе не втечеш. Куди б я поїхала, зі мною скрізь буде моє горе. Я не зможу насолоджуватись морем без Лізи.
Андрій повернув ключ і поїхав з місця. Коли він глянув на Людмилу, вона спала, схиливши голову до плеча. Проїхавши ще трохи, він зупинив машину біля заправки.
Повз проїжджали автобуси й автомобілі, які везли додому мандрівників, які приїхали, з подарунками, знімками і яскравими враженнями. Хтось поспішав на свій поїзд.
А на узбіччі перед заправкою спали в машині чоловік і жінка.
Їм не було куди поспішати, їх ніхто не чекав.
Двоє людей, дві самотності, і одна надія на двох…
