Священник відчитав, відпустив гріхи, закрив псалтир і… подивившись на відходячу у вічність добрим, сповненим любові поглядом, знехотя повернувся до неї спиною і тихо вийшов із кімнати.

Старий, що сидів на лавці в передпокої, крекчучи, піднявся, провів його і поплив у кімнату, де лежала дружина. Лікарі сказали, що більше двох діб хвора не проживе, тому він і батюшку запросив, щоб здійснив обряд, все як заведено щоб. Зайшов, сів на стілець біля ліжка. Подивився на стару, все життя перед очима промайнуло. Набігла сльоза. Підніс хустку, витерся, висякався, подивився на неї докірливо і, жалібно проскрипів: “Що, покидаєш мене? Як я без тебе тут?”

Дружина подивилася на нього втомленим поглядом, розімкнула пересохлі губи, попросила попити. Він підскочив, на зігнутих ногах: “На, пий, рибонька моя!”

Раніше він її так ніколи не називав, і викотилася сльоза в неї з краю ока. Перевела подих, заговорила, немов суха трава зашелестіла: “Прикро мені, прожила з тобою все життя, а ласкавого слова не чула. Щодня докоряв мені, на чому світ стоїть, а, до іншої, не пішов! Чому так бездарно життя з тобою прожила: без радості? Чому ти мене не любив? Може, хоч зараз скажеш, а то піду з цього світу і не дізнаюся”.

Старий покрехтав, помовчав, а потім, махнувши рукою, видавив із себе, знехотя:

— Втратити тебе боявся. Ти совісна, ось я на твою совість і тиснув. Вже ти пробач мене, нещасного! Тобі що, тебе завтра вже може не буде, а я тут один залишуся, навіть посваритися нема з ким!

Наступного ранку стара попросила супчику. Старий побіг на ставок, наловив карасів, зварив супу, сам із ложечки погодував і дуже пишався цим. Пригощав і примовляв: “Їж, моя люба, їж, голубонько!”

Поївши супця, старенька впала в забуття. Старий, прибравши тарілку, вийшов на ґанок, поплакав, поскаржився сусідові: “Покидає мене, сердешна!” А сусідка, докірливо хитаючи головою, вставила – таки, виразка: “Що маємо, не бережемо, втративши, плачемо!”

Сонце перед тим, як скотитися за обрій, раптом яскраво засяяло, і старий, згадавши, що бабця там одна, поспішив до хати. У хаті було тепле, заспокійливе світло, і старий, дивлячись на свою дружину, подумав: “От, якби ще пожила, ніколи б із нею більше не лаявся! Старенька відкрила очі, запитала: “Котра година?”

— Восьма!

— Качок треба б у хлів загнати.

—  Так я вже загнав, ти не турбуйся, ластівка моя, і коза з козенятами на місці.

Він сів біля ліжка дружини, і почав їй розповідати: яка велика картопля нині вродила, і слив багато в саду, і груш, а восени, може, гриби будуть…

Сидів старий біля баби за північ, усе боявся, що попрощатися не встигне, і – заснув.

Прокинувся, дивись, а дружини в ліжку немає. Злякався, що без нього поховали, (хіба мало, скільки часу він тут проспав!), вийшов до передпокою, а там діти приїхали: матір у крісло посадили, подушками обклали, щоб м’яко і не тяжко сидіти було, а вона сидить, слабенька, звісно, але посміхається, радіє, що дітей своїх усіх бачить.

З того дня на поправку пішла і ще років п’ятнадцять зі старим прожили, кажуть, душа в душу…

Як же важливо вчасно почути лагідні та добрі слова.