Дружина волосся прибирала в хвіст, так щоб не лізло в очі, в тарілки, в обличчя дітям. Вдома вона носила м’які тренувальні штани і простору футболку. В яких зручно біля плити стояти, випрати дрібнички та підлогу протерти. Тільки в свята — одягалася в ошатну блузку, спідницю, на вуха чіпляла великі сережки, браслети на зап’ястя, брала дітей і йшла на якісь фестивалі.
Без мене. Я не любив подібних заходів і втомлювався за робочий тиждень. Ну, може, не так втомлювався, як це служило відмовкою для сім’ї.
Провівши їх, я все ж знаходив сили і вирушав до неї…
До своєї коханки. Так, я зраджував дружині!
Коханка розпускала волосся по плечах. Воно їй не заважало і нікому не заважало. Дітей у неї не було, господарства особливого теж. Дома вона ходила в ошатному розхристаному халаті, а частіше просто в мереживній білизні (коли живеш один, то легко можеш собі це дозволити). І ще, вона ніколи і нікуди не поспішала. Її ніхто і ніщо не відволікало (ні сім’я, ні діти, ні старики-батьки, ні прання-готування) від мене.
Дружина була з тих, хто закочує огірки і помідори в банки. По сто банок за літо. Тому що без них я не сідаю за стіл. Вона з тих, хто вправно ліпить пельмені, вареники з вишнями, за зиму сотнями, тому що я їх люблю; так і сім’ю годувати чимось треба.
З коханкою, в обідню перерву, ми часто відвідуємо яку-небудь «Сушію». Вона любить всю цю «екзотику». І я, поруч з нею, навчився орудувати паличками. Іноді можна.
З чого все почалося
Коли я зустрівся з коханкою і вперше зрадив дружині, сім’я вже стала мені тягарем.
- Дружину, здавалося мені, хвилювало лише одне питання: коли буде зарплата.
- Дітям вічно щось треба: то взуття замале, то на щось знову скидаються в школі…
Коханка робила мені подарунки (дрібниці всякі, але приємні), які я ховав від дружини в коморі з інструментами. Або що-небудь з крутих канцтоварів, завжди можна сказати, в разі чого, що всьому офісу закупили. Я теж робив їй подарунки. Вона любила вибирати їх сама.
Дружина трохи розповніла після пологів, фігура вже, звичайно, не та. Стала і речі підбирати собі менш облягаючі, комплексує. Коханка, хоч і не мучила себе тренажерами, але відсутність пологів і гарне харчування, дозволяли їй залишатися такою ж стрункою, як і в двадцять п’ять. Таку не соромно було привести до друзів.
Друзі звикли до мого подвійного життя…
Приймали мене у себе з коханкою, але з великим задоволенням, напрошувалися до мене в сім’ю на пельмені, шубу, олів’є… Мало кому з них пощастило з хорошими господинями. І покидаючи наш дім, завжди цілували руки моєї дружини і здивовано знизували на мене плечима (і чого ще мужику треба?). У такі моменти, я дуже пишався перед ними своєю сім’єю, затишним, чистим будинком і кмітливими (по яким тільки гурткам дружина не тягала їх), красивими (всі в дружину білявенькі, здорові) дітьми та своєю дружиною (такою гостинною і чарівною).
Час летить швидко. Якість життя мого особливо не змінювалося. Тільки, мабуть, коханка стала такою ж близькою, як дружина. Якісь незручності переросли у звички.
І я зрозумів, що…
Я вже боюся втратити її. Я ніколи не зізнавався їй у коханні і не обіцяв піти до неї (відразу попередив, що сім’ю не кину), але тепер став говорити їй про нібито почуття, тому що з’явилися ревнощі…
Думки ж про те, що я можу втратити дружину, ніколи не відвідували мене. Вона здавалася мені частиною мене самого, моєї ногою, рукою, ниркою… та й вона не давала ніколи приводу думати про це.
Одного разу
Дружина довідалася про існування коханки. Переді мною встав вибір. Насправді, якщо зовсім чесно, у мене не було вибору. Я просто міг ще спробувати боротися за когось з них. Але саме в цей момент я зрозумів, який був самотній весь цей час.
У мене їх було дві: дружина і коханка!
- Дружина з якою було зручно і тепло, як з мамою.
- Коханка, яка тішила моє самолюбство (я чоловік «хоч куди»).
Я зраджував і тій і іншій…
Всі ці роки, поряд зі мною не було жінки, яку мені хотілося б дивувати щодня якимись неймовірними вчинками, рухами душі. Заради якої хотілося б стати ще краще, досягти ще більшого. Тільки щоб пишалася і захоплювалася мною. За всі ці роки жодна з жінок не обняла мене ніжно зі спини, не припала до моєї потилиці, коли мені було погано, не прошепотіла, що я кращий, що все налагодиться… Ніхто не відчув мій страх, не помітив моєї втоми, моєї неприкаяності… Хто винен у цьому? Хто?
У мене їх було дві, але у мене не було єдиної — коханої і… люблячої.
