— Дружино, я на ці порожні макарони батрачити не наймався! Ти сама сидиш котлети їсиш!
Сергій з явною відразою відсунув від себе тарілку. Виделка з глухим дзвоном гепнула об лаковану стільницю й розсипала все, що там лежало.
— А де печеня з м’ясом? Де нормальна домашня їжа?
— М’ясо коштує недешево.
Ірина спокійно сполоснула чашку під тонким струменем води.
Вона обережно струснула краплі в раковину й неспішно повісила м’яку рукавичку на маленький гачок біля плити.
— У нашому домі тепер режим максимальної економії.
Сергій невдоволено скривився. Він незграбно відкинувся на спинку звичайного кухонного стільця й міцно склав руки на грудях.
— Знову почалося! Наче в селі літо настало!
Він сердито ляснув долонями, аж повітря свиснуло.
— Ти мені тепер до кінця днів ці копійки пригадуватимеш?
— Які саме копійки?
Ірина навіть не повернулася до нього.
— Ті самі, що ми більше двох років відкладали на капітальний ремонт нашої дачі під Житомиром?
Жінка неквапом витерла вологі руки об сухий кухонний рушник.
За стіною у сусідів приглушено бурмотів телевізор, зрідка перебиваючись вечірніми новинами.
Вечір лише починав входити у свої права, а повітря на цій тісній кухні вже здавалося нестерпно важким від накопичених невисловлених докорів.
Ірина працювала головним бухгалтером на великій оптовій базі й звикла рахувати кожну гривню до копійки.
Сергій же трудився в автомайстерні. Заробляв він начебто непогано, але гроші в його руках мали дивну властивість миттєво зникати в невідомому напрямку.
— Я ж усе нормально пояснив!
Сергій гримнув так голосно, що рудий кіт, який мирно дрімав на підвіконні, невдоволено сіпнув вухом і розплющив одне око.
— У моєї матері стара кухня просто розвалювалася!
Він щосили вдарив відкритою долонею по дерев’яному столу.
— Дверцята там висіли на чесному слові! Завіси зовсім поржавіли! Це ж мати, Ірино! Їй на старість має бути затишно й зручно!
— От нехай їй у новій гарній кухні й буде затишно та зручно.
Ірина нарешті повернулася до чоловіка. Вона сіла на дерев’яний табурет навпроти нього, спокійно поклавши руки на коліна.
— А в нас сімейний бюджет повністю вичерпаний.
Вона говорила дивно рівно, без жодної істерики, але з тим крижаним спокоєм, який Сергій не переносив у своїй дружині.
— Я сьогодні в магазині все ретельно порахувала і звірила. На мою авансову зарплату ми до кінця цього місяця можемо дозволити собі хіба що найдешевші макарони та просту гречку.
Вона ледь помітно кивнула на тарілку чоловіка.
— І без сосисок чи соусів.
— Та що ти верзеш?
Сергій витріщився на дружину так, ніби бачив її вперше в житті.
— У мене минулого тижня була цілком нормальна зарплата! Дванадцять тисяч авансу видали готівкою!
— Була, — охоче погодилася Ірина.
Вона трохи подалася вперед, дивлячись йому прямо в очі.
— Тільки ти її разом із усіма нашими спільними заощадженнями Людмилі Петрівні на картку переказав.
Ірина хитро примружилася.
— На вбудовану індукційну панель трохи не вистачало, так? Чи на красиву фурнітуру із салону?
Сергій похнюпився й насупився. Він терпіти не міг, коли дружина вмикала цей режим прискіпливого рахівника.
П’ять днів тому він і справді переказав своїй матері солідну суму. Майже сто тисяч гривень. Усі їхні накопичення до останньої копійки.
Просто мати зателефонувала пізно ввечері, тихо поплакала в слухавку.
Сказала, що в меблевому магазині саме діють величезні знижки, що вона все життя мріяла про таку сучасну кухню, а інфляція незабаром усе знецінить. От він і перевів гроші без зайвих роздумів.
А дружину поставив перед фактом уже перед самим сном. Подумаєш, якась там дача. Дах на дачі може й почекати. Не тече ж просто зараз на голову.
— Я чоловік у цьому домі, і я ухвалив таке рішення!
Сергій витиснув із себе заздалегідь вивчену фразу. Його мати завжди повторювала йому цю мантру, коли треба було добитися свого всупереч невістці.
— Чудове рішення.
Ірина іронічно підморгнула.
— Як справжній добувач. Тільки тепер добувати їжу в цей дім тобі доведеться самому.
Вона підвелася й підійшла до великого білого холодильника.
Відчинила дверцята, щоб дістати свіжий пакет кефіру. Гострий погляд Сергія миттю вп’явся в прозорий пластиковий контейнер на середній полиці.
— А там що таке?
Він трохи підвівся з місця й показав пальцем.
— Соковиті котлети?
— Котлети, — спокійно підтвердила Ірина.
— А казала, що грошей зовсім немає!
Він швидко потягнувся до ручки холодильника, але дружина миттєво зачинила дверцята просто перед його носом.
— Це мої власні котлети.
Вона надійно перегородила собою холодильник.
— Я купила їх на свої оздоровчі кошти. Завтра візьму з собою на зміну. У мене довгі робочі дні, мені треба харчуватися нормально.
Сергій ледь прочинив рота, але потрібні слова ніяк не знаходилися.
Він просто не міг повірити власним вухам. Дев’ятнадцять років у шлюбі! Дев’ятнадцять довгих років! І вона пошкодувала для нього шматок фаршу?
— Ти на старості літ зовсім розуму позбулася?
Він запитав це, дивлячись на неї з-під лоба.
— Будеш тепер кожен шматок за власним чоловіком рахувати?
— Буду.
Вона спокійно пройшла повз нього в коридор.
— Смачного тобі, Сергію. Макарони не розварилися, я стежила за часом.
Вечір минув у густій, дзвінкій напрузі.
Чоловік демонстративно грюкнув дверцятами шафок, посудом гуркотів біля раковини, намагався знайти бодай якусь заначку з печивом чи сухариками на верхніх полицях.
Та жодних запасів там не було. Ірина сиділа на зручному дивані в кімнаті й спокійно гортала стрічку новин у телефоні, навіть не підводячи очей.
Уночі вони спали суворо спинами один до одного, перетягуючи кожен ковдру на свій бік.
Наступного дня після виснажливої роботи ситуація стала ще напруженішою.
Ірина тільки-но встигла переодягнутися в зручні домашні штани й накинути м’яку толстовку, як у двері гучно подзвонили.
На порозі стояла Віра Петрівна.
Свекруха сяяла, як новенька монета. У руках вона тримала невеликий паперовий пакунок із дешевими м’ятними цукерками.
Її волосся було свіжопофарбоване в яскравий каштановий колір, а губи яскраво палахкотіли помадою.
— Іринко, доброго дня!
Вона майже наспівувала ці слова, впевнено заходячи в передпокій.
— А Сергій уже вдома?
— Ще не прийшов, — відсторонено відповіла невістка.
Вона сперлася на одвірок, навіть не пропонуючи гості капці.
— Ой, ну тоді я із задоволенням почекаю!
Свекруха, наче вдома, пройшла в кухню просто у вуличному взутті. Вона сіла на табурет і поклала пакунок на обідній стіл.
— Я вам тут трошки солодкого до чаю принесла.
Вона легко поплескала по пакунку.
— Хотіла особисто своєму синочку подякувати. Таку він мені радість зробив, таку неймовірну радість!
Ірина не зрушила з місця.
— Кухню вже привезли?
— Збирають повним ходом!
Віра Петрівна емоційно сплеснула руками. Каблучка з великим червоним каменем блиснула у яскравому світлі люстри.
— Майстри працюють від самого ранку! Фасади — ніжна емаль, колір слонової кістки! Духову шафу поставили на рівні серця, щоб мені не доводилося нахилятися через мою хвору поперек! Справжня краса!
Вона навіть заплющила очі від задоволення.
— Страшенно дорога, звісно. Але Сергій сказав, що для рідної матері нічого не шкода! Родина ж!
— Еге ж, він у нас надзвичайно щедрий.
Ірина саркастично протягнула це, дивлячись свекрусі прямо в очі.
— Останню сорочку віддасть. Разом із чужими заощадженнями на ремонт даху.
Свекруха миттю стиснула губи, одразу вловивши тон.
— Ой, ну що ти знову починаєш, дитино?
Вона покровительськи зітхнула.
— Ви ж молоді, ще заробите собі. Руки й ноги маєте! А мені скільки жити лишилося? Хочеться хоч на старість готувати як людина. У чистоті та сучасному затишку.
— У чистоті за чужий рахунок готувати найприємніше, — ніби між іншим кинула Ірина.
Віра Петрівна аж почервоніла від обурення, але відповісти не встигла. У передпокої повернувся ключ у замку.
Сергій зайшов до квартири, скинув черевики, кинувши їх як попало, і одразу попрямував на голоси.
Побачивши матір, він розплився в широкій усмішці. Втома після важкої зміни в майстерні ніби випарувалася.
— Мамо, привіт!
Він підійшов і тепло поцілував її в щоку.
— Як там майстри, дають собі раду? Не лінуються?
— Ой, синочку!
Свекруха підскочила й кинулася його обіймати.
— Усе просто чудово! Хлопці дуже тямущі. Я тобі цукерок принесла, твоїх улюблених.
Сергій скоса глянув на паперовий кульок, а потім перевів погляд на кухонну плиту. Плита була абсолютно чиста. Жодної пательні, жодної каструлі зі свіжим борщем. Навіть чайник стояв холодний.
— Ірино, а вечері знову немає?
Він гнівно підвівся, переводячи погляд на дружину.
— Є.
Вона кивнула в бік холодильника.
— Там на тарілці залишилися вчорашні макарони. Можеш розігріти.
Віра Петрівна сплеснула руками.
— Як це макарони? Учорашні? Та ще й зовсім порожні?
Вона обурено глянула на невістку.
— Сергій же щойно з роботи! Він паше як проклятий у своєму гаражі! Йому потрібне м’ясо, котлети, щоб сили відновити! Ти що, зовсім чоловіка занедбала? Так він і піти може!
Ірина відірвалася від одвірка й повільно підійшла до столу. Вона сперлася обома руками на стільницю, нависаючи над свекрухою.
— Віро Петрівно.
Голос невістки звучав удавано м’яко.
— Ваш син віддав вам гроші, на які ми планували повністю перекрити дах на нашій дачі.
Вона чітко вимовляла кожне слово.
— Це були наші спільні заощадження. Моя частка там теж була. Я понад два роки собі в усьому відмовляла, навіть нове зимове взуття не купувала, у старій куртці ходила.
— Ви ж родина!
Свекруха забідкалася, відчуваючи явну загрозу.
— У вас бюджет має бути спільний! Що означає твоя частка? Дружина має йти за чоловіком!
— От саме. Був спільний.
Ірина повернулася до чоловіка. Той стояв червоний, насуплений, переминаючись із ноги на ногу. Він абсолютно не знав, як зупинити цю сцену перед матір’ю.
— Значить так, Сергію.
Дружина промовила це з натиском, дивлячись йому просто в очі.
— Домовимося одразу.
Вона підійшла до холодильника й широко відчинила дверцята.
— У холодильнику верхня полиця — моя.
Вона вказала на контейнери, твердий сир, свіжі овочі та пляшку молока.
— Нижня полиця — твоя.
Вона показала на самотню банку дешевої кабачкової ікри та шматочок засохлого лимона.
— Пральний порошок я свій забрала. Рушники розділила.
Вона гучно зачинила холодильник.
— Ти з глузду з’їхала?
Сергій прошипів крізь зуби, роблячи крок до неї.
— Ти при моїй матері мені ультиматуми ставиш?
— Я лише констатую очевидне.
Ірина навіть не здригнулася.
— Ти ухвалив рішення як чоловік. Одноосібно розпорядився нашими спільними заощадженнями. Чудово!
Вона іронічно поплескала в долоні.
— А я прийняла рішення як жінка, яка після виснажливої роботи безплатно батрачити біля плити не збиралася.
Вона відступила до вікна.
— Хочеш м’яса — купуй продукти на власні гроші. Прийдеш додому, відбий, запечи із сиром.
Вона всміхнулася.
— Або хай мати приготує. У неї тепер чудова духова шафа на рівні грудей. Дуже зручно, не треба нахилятися.
Віра Петрівна почервоніла так, що її обличчя майже зрівнялося кольором із яскравою помадою. Вона швидко схопила свій пакунок із цукерками зі столу й кулею вилетіла в передпокій.
— Мене в цьому домі більше не буде!
Пролунав її голос від вхідних дверей.
— Синочку, ходи зі мною! Я тобі яєчню з салом зроблю! Нема чого тут із цією людиною сидіти!
Сергій сіпнувся було за матір’ю, але зупинився в коридорі. Гучно ляснули вхідні двері. Він так і лишився стояти посеред передпокою, важко дихаючи.
Він подивився на дружину. Ірина взяла з полиці чайник, набрала свіжої води й спокійно поставила його грітися. Її руки не тремтіли. Вона не плакала. Вона просто готувала собі чай.
— Ти взагалі розумієш, що ти зараз накоїла?
Глухо спитав Сергій.
— Ти матір мою образила. Ти руйнуєш родину через якісь будматеріали!
— Я родину бережу, Сергію.
Вона дістала свою улюблену чашку.
— Просто родина в нас тепер складається з однієї людини. Кожен сам за себе.
Сергій розлючено сплюнув, розвернувся, взувся й вискочив із квартири. Він був свято переконаний, що дружина побіжить за ним і проситиме вибачення.
Проте на сходовому майданчику стояла повна тиша.
Минуло три тижні.
У холодильнику чітко тримався встановлений кордон. На верхній полиці Ірини стояли свіжі йогурти, якісний сир, контейнери з домашніми салатами та запечена у фользі риба.
На нижній полиці Сергія тулилася банка шпротів, паличка дешевої ковбаси та пельмені з акційною цінницею.
Дах на дачі цього року перекривати справді не стали.
Зате Ірина вперше за останні п’ять років купила собі річний абонемент до басейну, про який давно мріяла.
Сергієві довелося самотужки опановувати пральну машину.
Виявилося, що якщо кинути улюблену білу сорочку разом із чорними робочими шкарпетками, вона стає неприємно сірою.
А пельмені, якщо варити їх довше ніж десять хвилин, перетворюються на дивну суцільну кашу.
Одного вечора Ірина повернулася з роботи. На кухні виразно пахло горілим маслом.
Сергій стояв біля плити й похмуро колупав виделкою пригорілу яєчню на пательні.
Він скоса глянув на дружину.
— У тебе там, бува, супу не лишилося?
Запитав він ніби між іншим, дивлячись убік.
— Шлунок болить від цієї сухої їжі.
Ірина почепила ключі на гачок. Зняла легку куртку.
— Лишився.
Вона пройшла на кухню.
— П’ятдесят гривень порція. Тарілку сам помиєш.
Сергій зціпив зуби, але мовчки поліз у кишеню домашніх штанів по гаманець. Ірину від серця остаточно відпустило. Вона зрозуміла, що життєві уроки інколи справді бувають дуже дієвими.
Шкодувала лише про одне — що давно так не провчила чоловіка, аби він не носив усі гроші матері. Жити їм тепер могло б бути значно легше.