– Тоню, ти б прилягла, чого так сидіти. Очі вже злипаються.
Олена кивнула й пішла в дальню кімнату. Прилягти так прилягти. Та вона не лягла на ліжко, а вмостилася в старе шкіряне крісло. Зняла окуляри, поклала їх на коліна. Спати зовсім не хотілося.
У передпокої щось зашуршало. Прийшла Марина. І знову не з порожніми руками — на весь вечір із гостинцями.
Марина дружила з ними вже років зо два. Наче з’явилася колись — і відразу стала своєю. Щосереди приносила пиріг, на вихідні — настоянку. Олексій її радо зустрічав. Олена терпіла: все ж наче не чужа людина.
Двері до дальньої кімнати ніколи не зачинялися щільно. Ще за матері перекосило одвірок. Олена давно до цього звикла. Але тепер раптом збагнула, що через ту щілину чути абсолютно все. До останнього слова.
На кухні дзенькнули чашки.
– Льошо, та сідай уже, не ходи туди-сюди. Розмова ж серйозна.
– Маринко, тихше. Олена ж там.
– Та спить твоя Олена. Я ж бачила, що її вже до дев’ятої хилить.
Олена не поворухнулася. На серванті, просто навпроти, стояла фотографія матері. У простій рамці. Мати дивилася кудись повз неї.
– Отже, треба по-розумному, Льошо. Квартира на ній самій записана?
– На ній. Від матері дісталася.
– Ну от. А ти тут дев’ять років живеш. Ремонт робив? Робив. Вікна міняв? Міняв.
– Ну… міняв.
– А прав у тебе — нуль. Якби що сталося, тебе ж і на вулицю виставлять, золотце. До дочки своєї поїдеш, у Полтаву?
Олексій важко засопів. Олена добре знала цей звук. Так він сопів, коли не знаходив, що сказати.
– Олена не вижене.
– Сьогодні не вижене. А завтра? Жінки — вони знаєш які. Я ж тобі по-родинному кажу.
Перстень Марини глухо стукнув по столу раз, потім удруге. Ніби відбивав якийсь такт.
– І що ти пропонуєш? — видавив Олексій.
– Частку. Нехай половину перепише на тебе. Потихеньку, по-сімейному. Скажеш, що для надійності, мовляв, мало що. Вона й не второпає.
Олена повільно наділа окуляри. Навіщо — й сама не знала. Просто так фотографія матері стала ще чіткішою.
– А якщо не погодиться? — Олексій зовсім знітився.
– Та ти не став так прямо. Підведи її до цього. «Олено, давай усе оформимо як слід, щоб потім діти не гризлися». Вона й розтане.
– Щось це підозріло звучить.
– Не підозріло, а розумно! Льошо, тобі вже п’ятдесят вісім. Подумай хоч раз про себе.
Олена сиділа нерухомо. У грудях було порожньо й холодно, наче в кімнаті, яку давно не гріли.
Дев’ять років. Вікна він, значить, міняв. Вікна. І вона згадала, як сама бігала по крамницях, як торгувалася з бригадиром, як потім ще й борщ йому варила, поки він «керував».
– Маринко, а тобі з цього що? — раптом спитав Олексій.
На кухні повисла тиша. Олена трохи подалася вперед. Оце вже питання. Молодець, Льошо. Хоч раз.
– Мені? — Марина реготнула. — Мені нічого. Я ж за тебе радію. Не чужі ж.
– Угу, — тихо буркнула Олена.
– Просто, — Марина понизила голос, — ви б це все переоформили, а там, може, й мені куточок знайдеться. У мене ж з орендою біда, ти знаєш. А ви тут удвох у трьох кімнатах бовтаєтесь.
Ось воно як. Олена відкинулася назад у крісло. Тепер усе стало на свої місця. І пироги щосереди. І настоянка. І оце «золотце».
– Ні, Маринко, ти це кидай, — занервував Олексій. — Я про тебе просити не буду.
– Та не зараз же! Спочатку частку добийся. А тоді видно буде. Я ж не кваплю.
– Олена мене розкусить.
– Не розкусить, як не дурна. Підходь лагідно. Із квітами там. З розмовами про майбутнє.
Олена ледь усміхнулася в темряві. З квітами. Олексій за дев’ять років дарував квіти двічі: один раз на весілля, другий — коли забув про річницю та схаменувся вже біля метро.
На кухні зашурхотіло. Схоже, Марина збиралася.
– Гаразд, золотце, я пішла. Ти думай, думай. Тільки не затягуй. Час іде.
– Угу, — відповів Олексій.
– І Оленці привіт. Спить, бідолашна. Втомилася.
Двері стукнули. Олексій зашаркав у передпокої. Потім обережно, навшпиньки, зазирнув у дальню кімнату.
Олена встигла заплющити очі. Дихала рівно й глибоко. Наче й справді спить.
– Олено? — прошепотів він.
Вона не озвалася.
Олексій постояв ще мить і пішов. Невдовзі зі спальні долинуло його хропіння. А Олена сиділа до ранку — не плакала, не металася. Сиділа й думала про матір.
Мати сама тягнула цю квартиру. Сорок років пропрацювала на заводі. У чергу на житло стала, коли Олена ще до школи ходила. Коли отримала — розплакалася на весь під’їзд. А потім переписала все на дочку. Усе, що нажила.
«Щоб у тебе був свій кут, Оленко. Свій. Щоб ніхто не докоряв».
Зранку за вікном посіріло. Олена підвелася, розім’яла спину, що заклякла від сидіння. Спина нила, плечі були кам’яні. Та й нехай.
Олексій прокинувся, човгаючи, прийшов на кухню.
– Доброго ранку, Олено. Як спалося?
– Чудово, — відповіла вона. — Як неживій.
Він відразу пожвавішав.
– От і добре. Слухай, я тут подумав… — він зам’явся. — Може, нам це… по-розумному все оформити? Документи там. Щоб надійно.
– Угу, — вона поставила перед ним тарілку. — Які документи, Льошенько?
– Ну… на квартиру. Щоб по-сімейному.
– А-а, — вона сіла навпроти. — Сімейна справа. Подумаємо.
Олексій аж розцвів. Мабуть, спрацювало. Сидів, їв кашу, лагідно поглядав на неї. Навіть руку через стіл потяг.
– Ти в мене молодець, Олено. Розумна.
– Намагаюся, — сказала Олена.
У середу Марина з’явилася знову. З пирогом, з настоянкою, з усмішкою.
– Олено, золотце, яка ти бліда! Зовсім себе не бережеш.
– Бережу, Маринко, бережу, — Олена взяла пиріг. — Дякую, що не забуваєш.
– Та як же забути! Ми ж майже рідні. — Марина сіла, перстень звично стукнув по столу. — Я все думаю про вас. Льоша ж не молодіє. Вам би вже сімейні справи впорядкувати.
– Які саме справи?
– Ну, паперові. Щоб усе було чесно. Бо живете — а нічого не оформлено.
Олена поставила перед нею чашку.
– А ти звідки знаєш про наші папери, Маринко?
Марина на мить осіклася. Перстень завмер.
– Та… Льоша обмовився. По-дружньому.
– Обмовився, — Олена сіла. — Зрозуміло.
– Ти не подумай нічого! — поспішила Марина. — Я ж щиро. Хочеш, я й хорошого нотаріуса знаю? Свій чоловік, по-божому візьме.
– Свого нотаріуса, значить, — Олена ледь усміхнулася. — Турботлива ти в нас.
– Аякже! — Марина випросталась, нахабство знову взяло верх. — Я все для людей. Мене попроси — я й з того світу дістану.
– Вірю, — сказала Олена. — З того світу це ти справді можеш.
Марина не вловила натяку. Закивала, задоволена.
За два дні Олена з’їздила в місто. Сказала Льоші, що до лікаря — тиск. Олексій покивав: тиск так тиск. Дав їй грошей на маршрутку, не пошкодував.
Повернулася до обіду. Спокійна. Поставила варити борщ.
А ввечері, коли Олексій знову заговорив про те, що все треба «оформити по-розумному», Олена витерла руки об фартух і дістала з шафи складений аркуш.
– Ось, Льошо. Оформила.
Олексій схопив папір і розгорнув. Читав довго. Губи ворушилися.
– Це… заповіт?
– Угу. На онуку. На Аню. Щоб у дівчинки був свій кут. Щоб ніхто не дорікав.
Олексій підвів очі. Обличчя стало сірим.
– А я?
– А ти живи, — Олена знизала плечима. — Хто тебе виганяє. Поки що живеш.
– Олено, ти що… ти що собі…
– Нічого, Льошо. Їж, а то холоне.
Він поклав папір. Каша застрягла в горлі. Так і сидів, не знаючи, куди подіти руки.
– А Маринчиного нотаріуса ти ж пропонувала, — додала Олена, помішуючи в каструлі. — Свого. По-божому.
Олексій сіпнувся.
– Якого нотаріуса? Я… я їй нічого такого не казав.
– Ну як же. Вона ж про наші папери все знає. По-дружньому.
Олексій відкрив рота. Та слів не знайшлося.
– Їж, — сказала Олена, — а то холоне.
До кінця місяця Марина перестала приходити. Ні в середу, ні у вихідні. Ні пирога, ні настоянки.
Олексій якось обережно спитав:
– А чого Маринка не заходить?
– Не знаю, — Олена знизала плечем. — Мабуть, кут собі знайшла. Десь подалі.
І додала, розливаючи борщ по тарілках:
– Не в нас же.
Олексій промовчав. Шаркнув капцями й пішов до себе.
А Олена помила посуд і пішла прилягти в дальню кімнату. У крісло. Ліжко вона тепер якось розлюбила.
Сиділа, перебирала спиці — давно хотіла онучці шкарпетки зв’язати, та все руки не доходили. Двері, як завжди, не зачинялися щільно. І через щілину було чути, як на кухні крапає кран.
Гарний звук. Спокійний. Свій…