Дар’я стояла перед дзеркалом у маминій кімнаті й уже вдесяте поправляла фату.
— Зараз зовсім її зімнеш, — сказала Світлана Георгіївна, підколюючи доньці пасмо невидимкою. — Гарна ти. Не крутися.
— Мамо, а ти не хвилюєшся?
— Ще й як.
— Через весілля?
Мати подивилася на неї в дзеркало.
— Через тебе. Дуже хочу, щоб тобі було добре.
Дар’я всміхнулася, але одразу відвела очі.
Їй було тридцять два. Вона працювала графічною дизайнеркою і вже п’ять років сама виховувала Матвія. Синові нещодавно виповнилося вісім. Він ходив у другий клас, обожнював конструктори й три дні репетирував, як нестиме на весіллі обручки.
З Артемом Дар’я зустрічалася півтора року. Він гарно залицявся, дарував їй квіти й подарунки, ніколи не підвищував голосу. Здавалося, поруч із ним можна нарешті розслабитися.
Лише з Матвієм Артем тримався якось осторонь. Питав про школу, купував хлопчикові конструктори, але провести вихідний утрьох у них ніяк не виходило.
— Поїдьмо в парк? — пропонувала Дар’я. — Матвій давно проситься.
— У мене сьогодні справи. Давай якось потім.
Вона нагадувала собі, що Артем багато працює. А ще — що не можна вимагати від людини миттєвої близькості з дитиною.
Місяць тому вони з Матвієм приїхали оглянути Артемову квартиру й обговорити переїзд. У квартирі було три кімнати: спальня, кабінет і ще одна, майже порожня.
— А тут буде дитяча? — запитала Дар’я.
— Звісно. Тільки спочатку кухню зробимо, потім вітальню. А дитячу трохи згодом, гаразд?
Вона кивнула.
Матвій обійшов кімнату, зупинився біля вікна й запитав:
— Дядьку Артеме, а я тут житиму?
— Так, — легко відповів той.
Дорогою додому хлопчик не вгавав:
— Мам, я стіл поставлю біля вікна. А над ним полицю. Велику, щоб усі конструктори помістилися!
Дар’я слухала й усміхалася. А ввечері, коли син заснув, зателефонувала подрузі.
— Рито, не знаю, чому мене не відпускає тривога. Він наче й добрий до Матвія, але…
— Але?
— Наче тримає його на відстані.
— Може, боїться, що не впорається, — сказала Маргарита. — Дай йому час.
Дар’я хотіла в це вірити.
У день розпису Матвій вийшов зі своєї кімнати в темному костюмі та метелику. В руках тримав малюнок, згорнутий у трубочку.
— Мамо, дивись. Я правильно йду?
Він поважно пройшовся кімнатою, випнувши груди.
— Правильно, сонечку. Тільки не поспішай.
— Я нестиму обручки, як лицар! А малюнок подарую дядькові Артему після розпису.
— Покажеш мені ще раз?
Хлопчик розгорнув аркуш. На ньому був великий будинок із трьома вікнами, а в середньому — маленький чоловічок із конструктором.
— Це я у своїй кімнаті, — пояснив Матвій. — Бачиш? Я навіть полицю намалював.
— Бачу, — сказала Дар’я і поцілувала його в маківку.
У холі РАЦСу вже збиралися гості. Приїхали мамина рідня, Маргарита, кілька друзів. З боку Артема були батьки, друг Павло, тітка з чоловіком і бабуся Зоя Михайлівна.
— Дашенько, яка ж ти гарна, — сказала Людмила Сергіївна, мати Артема.
— Дякую. Ви добре доїхали?
— Добре, не хвилюйся.
Зоя Михайлівна стояла неподалік, спираючись на паличку. Дар’я підійшла до неї:
— Вам зручно? Може, принести стілець?
— Не треба, дитинко. Я ще постою, на наречену подивлюся, — усміхнулася старенька.
Артем з’явився за двадцять хвилин до церемонії. У світло-сірому костюмі, веселий, він обійняв батьків, пожартував із Павлом, а тоді підійшов до Дар’ї.
— Хвилюєшся? — запитав, поцілувавши її в щоку.
— Трохи.
— Не бійся. Ми все добре продумали.
Матвій тим часом показував гостям кишеню:
— Тут обручки. Я перевіряв, вони на місці.
— От відповідальна людина, — похвалила Маргарита. — Ходімо, підберемо тобі квітку на піджак.
Хлопчик залишив малюнок на підвіконні біля дверей у зал і пішов із нею.
Світлана Георгіївна підійшла до Артема:
— А ви після весілля як влаштуєтеся? Матвію ж від вас до школи далеченько.
Дар’я розмовляла поруч із Людмилою Сергіївною. Вона теж прислухалася: про дорогу до школи вони з Артемом ще не домовилися.
Він засміявся:
— Та нехай Матвій поки що поживе у вас. Хоча б до кінця навчального року. Нам із Дашею потрібен час для себе. А потім побачимо.
Павло хмикнув. Галина Андріївна перезирнулася з чоловіком.
— Молодим, звісно, треба пожити для себе… — непевно промовила Людмила Сергіївна.
Зоя Михайлівна насупилася й міцніше стиснула паличку.
Дар’я дивилася на Артема. Він поправляв манжету, ніби щойно сказав щось цілком звичайне.
— Артеме, що ти зараз сказав?
— Даш, ну ми ж про це говорили.
— Ні. Ми про таке не говорили.
— Як не говорили? Я казав, що нам потрібен час для себе. Ти кивала.
— Ти говорив про поїздку на тиждень! Причому тут Матвій?
— Не треба так одразу. Твоя мама поряд, у нього школа…
— Ти вирішив, що мій син залишиться тут? Без мене?
Артем озирнувся на гостей.
— Ми зараз влаштуємо обговорення?
— А коли ти збирався мені сказати?
У цю мить повернулися Матвій із Маргаритою. У хлопчика на піджаку була маленька квітка. Він зупинився біля матері.
— Мамо, а чому я житиму у бабусі?
Маргарита зблідла. Світлана Георгіївна ступила до онука, але він дивився тільки на Дар’ю.
— Матвію, це ненадовго, — швидко сказав Артем. — Ми з мамою просто хочемо трохи відпочити. Дорослі так іноді роблять.
— Але я не хочу.
— Ти ж любиш бабусю?
— Люблю. Але ми ж разом житимемо. Ти сам казав.
Артем відкрив рота, та нічого не відповів.
Дар’я зняла фату й простягла її Маргариті. Та мовчки взяла.
— Дякую, що показав себе до весілля, — сказала Дар’я.
— Дашо, почекай. Ти неправильно мене зрозуміла…
— Я зрозуміла.
Вона нахилилася до сина, дістала з його кишені коробочку з обручками й віддала подрузі.
— Рито, передай, будь ласка.
Потім узяла з підвіконня Матвіїв малюнок.
— Ходімо, любий.
— Мамо, а як же весілля?
Дар’я присіла перед ним навпочіпки.
— Весілля не буде. Я тобі все поясню, добре?
Хлопчик кивнув і взяв її за руку.
Із зали вийшла реєстраторка з текою. Побачивши гостей, що мовчали, вона розгублено зупинилася.
— Вибачте, — сказала Дар’я. — Розпис не відбудеться.
— Розумію, — тихо відповіла жінка. — Може, вам води принести?
— Дякую, не треба. Ми вже йдемо.
Світлана Георгіївна підхопила сумку й пішла за ними. Біля виходу їх наздогнали Маргарита та двоюрідна сестра Софія з чоловіком.
— Дашо, ми з тобою, — сказала Софія. — Треба щось скасувати? Комусь подзвонити?
— Дякую, Соню. Поки що нічого не треба.
На ґанок, тримаючись за поручні, вийшла Зоя Михайлівна.
— Дитино, не шкодуй, — сказала вона Дар’ї. — Я люблю онука, але чула, що він сказав. Ти правильно зробила.
— Вибачте, що так сталося.
— Це не ти маєш вибачатися.
Двері позаду них різко відчинилися. На ґанок вийшов Артем.
— Даш, ну ти що? Я пожартував! Давай поговоримо нормально. Не при всіх же.
— При всіх ти сам почав.
— Я просто хотів… — Він затнувся. — Ти взагалі розумієш, що робиш? Люди приїхали!
— Люди розберуться. А ти подумай, чому мій син питає, де йому жити.
Дар’я відвернулася й повела Матвія до машини.
Він довго мовчав, притулившись до матері. А потім запитав:
— Мамо, я щось зробив не так?
— Ні, сонечку. Ти нічого поганого не зробив.
— А чому тоді дядько Артем не хоче, щоб я з вами жив?
Дар’я міцніше обняла його.
— Я не знаю, чому він так вирішив. Але ти житимеш зі мною. Чуєш?
— Чую.
Удома Світлана Георгіївна поставила чайник і дістала печиво. Дар’я все ще була у весільній сукні, тільки без фати. Матвій переодягнувся у футболку й сів поруч із малюнком у руках.
— Мам, а ми до дядька Артема більше не поїдемо?
— Ні.
Хлопчик помовчав, розгладжуючи край аркуша.
— А можна тоді у вихідні в парк? Утрьох. Із бабусею.
— Можна, — сказала Дар’я. Очі в неї защипало. — Обов’язково сходимо.
У вівторок увечері зателефонувала Людмила Сергіївна. Дар’я довго дивилася на екран, але відповіла.
— Дашенько, я хочу, щоб ви знали: я не підтримую того, що сказав Артем. Мені дуже ніяково.
— Дякую, Людмило Сергіївно.
— Я розгубилася тоді. А потім весь час думала про Матвія… Я ростила Артема інакше.
— Ви не винні.
— Я поговорю з ним. Хоча боюся, він не одразу зрозуміє.
Того ж дня Артем написав Дар’ї довге повідомлення: казав, що погарячкував, не хотів образити Матвія і готовий обговорити будь-які умови.
Вона прочитала й відклала телефон. Відповідати не стала.
У середу подзвонив Павло.
— Даріє, можна я скажу те, що мав сказати раніше?
— Слухаю.
— Артем давно нам говорив… — Павло замовк. — Казав, що дитина для нього — умова, яку доведеться перетерпіти.
Дар’я міцніше притиснула телефон до вуха.
— Що саме він казав?
— Що Матвій поживе у вашої мами пару років. Поки у вас не з’явиться спільна дитина. Я думав, він жартує. А в суботу зрозумів, що ні.
— Він говорив про це не раз?
— Не раз. Був упевнений, що ви погодитеся. Пробачте, що я мовчав. Мені соромно.
Дар’я сіла на край дивана.
— Дякую, що сказали зараз.
У п’ятницю ввечері задзвонили у двері. На порозі стояв Артем із букетом.
— Даш, п’ять хвилин. Я все зрозумів.
Вона не запросила його зайти.
— Що ти зрозумів?
— Нехай Матвій живе з нами. Дитячу зробимо в першу чергу. Я навіть ремонтників знайшов.
— Артеме, справа не в дитячій.
— А в чому? Я ж кажу: я згоден.
— Ти розумієш, як це звучить? Ти згоден, щоб мій син жив зі мною.
— Я погарячкував тоді.
— Ні. Ти сказав уголос те, що давно казав друзям. Що Матвія треба перетерпіти.
Артем завмер.
— Павло тобі розповів?
— Це правда?
Він відвів погляд.
— Даш, я не так висловився.
— Досить. Мій син не житиме там, де його терплять.
Артем постояв мовчки, потім поклав букет на тумбочку.
— Значить, усе?
— Усе.
Він пішов, а з кімнати визирнув Матвій.
— Мамо, це дядько Артем приходив?
— Так, любий. Попрощатися.
— Добре, — кивнув хлопчик. — Тоді я малюнок над ліжком повішу.
Наступної суботи Маргарита приїхала до Дар’ї й допомогла скласти в коробку Артемові подарунки: браслет, дорогі парфуми, шарф.
— Передай Павлу, будь ласка. Він йому поверне, — сказала Дар’я.
— А якщо запитають чому?
— Не треба нічого пояснювати.
Маргарита закрила коробку й подивилася на подругу:
— Не шкода?
— Шкода, що я стільки часу не помічала очевидного. А подарунків не шкода.
У неділю вони втрьох пішли в парк. Матвій біг попереду й кликав бабусю:
— Дивись, яка гірка! Я з неї вже сам з’їжджав!
— То покажи, — засміялася Світлана Георгіївна.
Дар’я сіла на лавку й дивилася, як син видирається нагору. Незабаром мати сіла поруч.
— Ти вчинила правильно, — сказала вона.
— Я знаю, мамо. Просто шкода, що все сталося саме так.
— Краще вже так, ніж довгі роки поряд із людиною, яка не вважає твого сина сім’єю.
Матвій зупинився на вершині гірки й замахав їм.
— Мамо! Бабусю! Ви дивитеся?
— Дивимося! — гукнула Дар’я і помахала у відповідь.