Моя мати релігійна та набожна жінка. Вона народила та виховала 11 дітей.

В нашій сім’ї завжди було повно дітей. Я ніколи не почувалася самотньою. В родині я сьома. Моє дитинство сповнене спогадами про релігійне виховання. Йому матір присвятила окрему частину свого життя. Ми багато читали релігійної літератури. Я знала на пам’ять цілі уривки зі Святого Писання. Коли мама освоїла ютуб, то стала показувати різні фільми, засновані на біблійних сюжетах.

Навіщо я це розповідаю? Так от. Моя матір жила праведним життям. Основою її життя стало виховання дітей. Вона з вісімнадцяти років когось виховувала. Тому, коли всі її діти роз’їхалися, мама відчула душевну порожнечу. Їй конче не вистачало дитячого сміху в домі. Здавалося, що життя проходить даремно. Хоч якось ті часи набували барв завдяки тату. Він усіляко «розважав» мою маму. Пікніки, поїзди, подорожі. Все, що тільки спаде на думку, він робив, аби тільки мама не сумувала. На жаль, це не допомагало.

В праведних батьків, не завжди виростають такі самі діти. Основи маминого виховання перейняли далеко не всі. Мій старший брат наробив багато дурниць за життя. Земля йому пухом. По собі він залишив спадок, про який ми нічого не знали до цього липня.

До мами прийшла дівчинка. На вигляд вона мала років шістнадцять. Зовсім юна. Худенька, маленька. Обличчя бліде, але рум’яні щічки. Волосся довге і густе. Під очима синяки. Гарна дівчина, але жахливо стомлена. Вона ледь говорила. Попросила в мами води.

  • Дякую. — Прошепотіла дівчина, коли напилася.
  • Доню, а ти звідки? Ти ж не з нашого села.
  • Я… — Дівчина опустила очі до землі. — Тут шукаю…
  • Що ти шукаєш, дитино?
  • Жінку…

Мама мала якусь магічну здібність викликати до себе безмежну довіру.

  • Може зайдеш до нас на чай?

Дівчина прийняла пропозицію. Вона швидко розслабилася. З її розповіді мама дізналася дещо цікаве.

  • То ти жила з тим Федором. Так
  • Ага.
  • І тепер вагітна від нього. Правильно?

Дівчина кивнула.

  • А ви одружені?

Дівчина заплакала. Ні. Не одружені. Взагалі, Федор зник, як тільки дізнався про її вагітність. П’ять місяців від нього жодної вісточки. Вона тільки знає назву села, де він виріс, а ще — їм’я його матері. От дівчина і приїхала шукати Олену Калинівну. Може моя мама знає її?

— Вона перед тобою. — Посміхнулася моя мама.

Дівчина оторопіла. Вона дивилася на мою маму зляканими очима. Може вона подумала, що мама прожене її. Напевне, хтось інший так би і зробив. Прийшла якась дівчина. Насварила рідного сина. Поплакала на плечу, а тепер що?

— Все буде добре. — Повільно сказала мама. — Ми любимо Федора, але він припустився багатьох помилок.

— І я… — Жалібно пропищала дівчина.

— Так. Ти теж припустилася помилки, але то не страшно.

— Ні! — Дівчина знову заплакала.

— Доню, заспокойся. Ми всі маємо право на помилки і…

— Ні! — Знову крикнула дівчина. — Я… я!..

Трішки заспокоївшись, дівчина нарешті закінчила фразу.

— Я хочу зробити страшне… Не можу… Не можу я їх виховувати. Нічого не маю…

Мама знайшла вихід одразу.

— Ми можемо. Ми всі можемо виховувати наших дітей.

Мамі була велика радість. Її духовне бажання дарувати своє тепло та науку знайшло продовження. Вона знову тішилася дітьми, які жили в будинку. Братова дівчина допомагала, як могла. Мої сестрички-близнючки виростуть і будуть називати мою маму — бабусею, а Надію — мамою. Все так, як годиться. Всі на своїх місцях. Тільки от Надія не знає, що Федора немає, але, як то кажуть, це зовсім інша історія.

Я рада, що все так склалося. Мама на онуках не зупиниться. Ось планує в грудні взяти ще дітей під свою опіку. В такі часи, знедолених дітей стало більше і всім їм потрібна любляча та турботлива мама.