Ми з братом давно знали, що наш дід – міцний горішок. У свої дев’яносто п’ять він з упертістю юнака ходив до лісу по гриби і з непідробним задоволенням косив траву на своїй ділянці. Навколишні хвалили його за здоров’я та енергію, а дід, немов напоказ, завжди сміявся, відмахуючись від компліментів. Але мені і братові Ігорю було не до хвалебних промов. У нас було одне нагальне питання: коли він, нарешті, складе заповіт?
Щоразу, коли ми заговорили про те, що варто було б «подбати про майбутнє», дід нещадно хмурився, а потім починав свою улюблену промову:
— Самі собі на майбутнє заробіть! Я, між іншим, ще живий і здоровий, – говорив він, наливши собі міцного напою для апетиту. – Мені ніякий заповіт не потрібен, а вам і поготів. Наживайте своєю працею, а не моїми добром.
Було неприємно таке чути. Усе дитинство ми з братом знали, що за дідусем наглядати – це майже обов’язкова частина нашого життя. Батьки поїхали працювати в іншу країну, щоб заробити більше і забезпечити нас усім необхідним, а нам залишили дідівську хату, де потрібно було допомагати. Ми й допомагали, як могли. Щоправда, чим більше зростали, тим більше розуміли, що праця наша, по суті, нікому не потрібна – дід сам чудово справлявся з усім, що було потрібно. Навіть коли Ігор пропонував покосити траву на городі, дід відмахувався: «Краще піди на риболовлю, онучку. Риба свіжа нам потрібніша, ніж цей даремний покіс».
Тож ми з братом опинилися в дивній ситуації: нібито дбали про дідуся, але потреби в цьому особливо не було. Зате, коли розмова заходила про його старий будинок, значну ділянку і ту машину, яку він роками тримав у гаражі під навісом, наші думки не могли не зводитися до спадщини. Нам давно здавалося, що з цим питанням слід якось визначитися.
— Ну, не може ж він узяти й просто нічого не залишити? – розмірковував брат, коли ми сиділи на веранді в діда і спостерігали за тим, як він заливається зі своїм улюбленим анекдотом на вулиці, розповідаючи його сусідові. – Ми тут усе життя, допомагали, піклувалися. Це було б просто несправедливо.
— Заповіт він явно писати не хоче, – я потягнула чашку з чаєм, спостерігаючи за дідовим обличчям, коли той заливисто сміявся. – А от як ділити все будемо – поняття не маю.
— Може, запропонуємо йому якось… домовитися? Скажемо, що нам важлива ясність, – припустив Ігор.
Я подивилася на брата, і мені стало навіть трохи шкода його. Він справді вірив, що з дідом можна домовитися, що він просто візьме, перейметься логікою і добровільно підпише всі потрібні папери. Але дідусь був не тією людиною, хто готовий обговорювати такі питання. Особливо коли справа стосувалася майна.
Наступного дня, заручившись підтримкою мами, яка надіслала нам голосове повідомлення з побажанням удачі, ми вирішили завести з дідом відверту розмову. Сіли на кухні, навпроти нього, і брат почав:
— Діду, ми тут подумали, може, ти складеш заповіт? Ми не про гроші, не зрозумій неправильно. Просто, щоб було все по справедливості…
— За якою ще справедливістю? – дід підняв голову від газети і втупився на нас так, що я мало не передумала. – Я ще, внуки мої любі, поживу, і досить мене передчасно в землю класти! Заповіт – це як собі вирок підписати, все кінець. А я вам скажу: ніякого заповіту я залишати не хочу!
Ми з Ігорем переглянулися. Брат глибоко вдихнув, збираючись із духом:
— Ну а раптом, дідусю, що трапиться? Ти ж у віці. Ми просто хочемо бути готові, щоб не сваритися потім…
Дід грюкнув по столу так, що ложки підстрибнули, а ми від несподіванки аж здригнулися.
— Не сваріться зараз! – випалив він. – А все інше вирішиться саме. Нічого я нікому не заповідаю, поки живий. Нехай той, хто буде справжнім господарем, забирає цей будинок. А хто не зможе, той і не гідний.
Ми пішли, нічого не добившись, тільки від діда відмахувалися його звичними фразами про те, що заповіт не для живих, а для тих, хто вже вирішив відправитися на той світ. Брат дорогою додому тихо бубонів собі під ніс, що це абсолютно несправедливо, що ніхто не може залишитися без свого шматка, адже кожен із нас «вклав свій вклад».
Але я вже знала, що дідусь не змінить своєї думки. Він жив за своїми правилами, не зважаючи на чужі очікування, і вже точно не поспішав комусь щось залишити чи полегшити спадкові справи. І хоч нам хотілося ясності і, можливо, навіть частини його майна, у глибині душі я знала: дід хоче, щоб ми самі стали справжніми господарями свого життя, без очікувань спадщини. Такий ось був він – норовливий і суворий. А з цим сперечатися було марно.
Минуло кілька місяців. Дід так само бадьоро виходив на свою ділянку, косив траву, ходив по гриби, іноді навіть збирався до сусіда грати в шахи. У селі всі його поважали, а деякі навіть побоювалися – був у нього важкий характер, і сперечатися з ним ніхто не наважувався. Та й навіщо, якщо старий досі міг дати фору багатьом молодим.
Ми з братом уже майже змирилися з тим, що ніякого заповіту не буде, і ділити дідівське майно доведеться вже після його відходу – можливо, навіть через суд. Однак, одного вечора, до нас підійшла наша двоюрідна сестра Аня. Вона, до речі, була молодшою за нас обох, і завжди трималася осібно. З дідом вона бачилася рідко, більше віддаючи перевагу міському життю перед сільським побутом. Але тут, мабуть, щось їй спало на думку.
— Родичі, – почала вона, змовницьки опустивши голос. – А що дід, заповіт залишати збирається?
— Ні, не збирається, – похмуро відповів Ігор. – Ти ж знаєш, який він упертий. Усе твердить, що сам ще поживе, а ми нехай своїми руками заробляємо.
Аня присіла на лавочку поруч із нами і, помовчавши, сказала:
— А ви що, не намагалися його якось умовити? Ну, може, не прямо в лоб, а з хитрістю якоюсь? Я ось думаю, можна ж якось м’яко, через його старі спогади, вивести його на цю тему.
Я здивовано подивилася на Аню. Вона завжди здавалася мені відстороненою від усієї цієї сімейної драми, і раптом такий інтерес до дідусевої спадщини. Немов прочитавши мої думки, Аня продовжила:
— Мені, звісно, нічого від діда не треба, але просто шкода буде, якщо через це не буде миру в родині. Ви ж знаєте, як усі можуть перегризтися через майно.
Я покосилася на Ігоря. Він сидів мовчки, явно обмірковуючи її слова. Зрештою він усе ж таки кивнув.
— Гаразд, Ань, що ти пропонуєш? – запитав він.
— Є ідея, – вона перейшла на шепіт, і ми присунулися ближче. – Дід у нас людина суворих принципів. Але він дуже любить порядок. Усе має бути чітко, за розкладом, щоб жодного зайвого цвяха не стирчало. Так от, якщо ми зможемо переконати його, що складання заповіту – це просто ще одна частина цього порядку, ще одна річ, яку потрібно привести в норму, він може і погодитися.
Я посміхнулася – ідея, треба визнати, звучала непогано. Дід справді був людиною дисципліни і суворого розпорядку. Можливо, саме такий підхід змусить його по-іншому поглянути на заповіт. Ми з братом вирішили спробувати.
Наступного дня, дощового ранку, коли ми знову були в діда, я ненав’язливо почала розмову про порядок у домі та на ділянці. Ми обговорювали стару комору, яку він нещодавно привів до ладу, і я обережно перевела тему на те, що порядок потрібен не тільки в речах, а й у справах.
— Дідусю, ти ж у нас завжди був найакуратнішим і найзібранішим, – почала я з легкою посмішкою. – А як же порядок у справах? Не хотів би ти, ну, щоб усе як годиться – документи, заповіт… Усе чітко і ясно.
Дід подивився на мене, потім перевів погляд на Ігоря, який у цей момент підтакував, і насупився.
— Знову ви про заповіт? – втомлено сказав він. – Скільки можна про це говорити? Я ж ясно висловився.
— Діду, справа ж не в грошах, – вставив Ігор. – Просто ми хочемо, щоб було по-твоєму. Щоб усе, що ти вважаєш важливим, залишилося так, як ти цього хочеш. Це ж і є порядок, хіба ні?
Дід мовчав. Видно було, що думка його зачепила. Він, нарешті, глибоко зітхнув і, втомлено махнувши рукою, сказав:
— Гаразд. Давайте так. Заповіт я вам складу. Але тільки одна умова: ніякого суду, ніяких суперечок потім не повинно бути. Хто буде справжнім господарем, той і отримає будинок. А хто не впорається – нехай сам відмовиться.
Ми з Ігорем переглянулися, не вірячи своїм вухам. Це був прорив. Справжній. Нехай і з застереженнями, але дід погодився. Аня мала рацію, дідові важливий був порядок, і якщо уявити заповіт як ще один пункт у його нескінченному списку справ, він готовий був погодитися.
Через кілька тижнів дід викликав нотаріуса, і ми зібралися всі разом у нього вдома. Це була незвичайна подія, навіть трохи урочиста. Дід сидів за столом, дивився на нас усіх суворим поглядом, а ми – його онуки та Аня – слухали кожне слово. Нотаріус читав заповіт вголос, і ми розуміли, що це не просто папірець, це – фінальна крапка в одному великому етапі життя.
Дід розділив своє майно між нами, але з умовою, що кожен із нас має довести свою здатність бути справжнім господарем. Це був не просто юридичний документ, це був своєрідний виклик, який дід кинув нам усім. І я, слухаючи ці слова, розуміла, що справа не в хаті, не в ділянці, а в тому, щоб кожен із нас навчився бути відповідальним і самостійним.
Після підписання заповіту дід попросив нас залишитися на обід. Ми розсілися навколо столу, і в повітрі витала дивна суміш напруження і полегшення. Дідусь, підливаючи собі суп, глянув на нас і посміхнувся тією самою хитруватою посмішкою, яку ми знали з дитинства.
— Ну що, тепер ви розумієте, про що я тлумачив увесь цей час? – запитав він, відставляючи черпак і беручись за їжу.
Ми кивнули. Уперше я відчувала, що справді зрозуміла діда. Для нього заповіт був не стільки про передачу майна, скільки про передачу відповідальності. Це був його спосіб показати нам, що справжніми господарями ми можемо стати тільки тоді, коли повністю усвідомлюємо свої обов’язки й готові брати на себе труднощі.
Ігор подивився на мене й усміхнувся. Він зрозумів те саме. Ми нарешті зрозуміли дідуся, його небажання писати заповіт, його страх, що ми просто чекатимемо спадщини, нічого не роблячи для себе. Цей документ – не що інше, як перевірка, випробування, яке ми маємо пройти.
Після обіду дід повів нас у свій сад, показуючи грядки, які він щойно привів до ладу. Він розповідав про те, як правильно доглядати за деревами, як зрізати бур’яни, як зберігати землю родючою. І все це було не просто уроком садівництва. Це було напуттям. Ми з братом уважно слухали, Аня навіть записувала щось на листочку. Ми розуміли, що цей момент – частина його спадщини. Ці слова і знання – те, що ми мали успадкувати, не менше, ніж будинок і ділянку.
Минуло кілька днів, і дід продовжував своє звичайне життя. Він так само бадьоро вставав на світанку, ходив по гриби, зустрічався із сусідами. Але щось змінилося – тепер його погляд був спокійнішим, він більше не хмурився, коли бачив нас, говорив м’якше, немов скинув тягар із плечей.
Якось уранці, коли я прийшла до нього з кошиком свіжих овочів із ринку, дід сидів на лавочці під яблунею й усміхався. Я підійшла ближче, сіла поруч, і він, глянувши на мене, сказав:
— Знаєш, онучко, я завжди вірив, що ви впораєтеся. Просто хотів переконатися, що ви готові.
Я посміхнулася і кивнула.
— Ми постараємося, дідусю.
Він тихо розсміявся, а потім, дивлячись на дерева, додав:
— Головне – любіть землю. Все інше додасться.
Ці слова залишилися зі мною назавжди. Тепер, коли я дивилася на дідусеву хату, на сад і город, я бачила в цьому не просто майно. Це була наша спадщина, наша відповідальність. І я знала, що дід завжди буде з нами, у кожному паростку, у кожному дереві, у кожному шматочку цієї землі.
