“– Дімо, а ти питав мою думку? – Про що? – Про те, щоб запросити родичів! Чоловік здивовано глянув на дружину: – А що тут питати? Вони ж бабуся та дідусь! Звісно, хочуть онуку побачити

Ганна лежала в палаті лікарні й радісно дивилася на дочку, що спала поруч. Марійка з’явилася на світ три дні тому, і всі ці дні жінка не могла повірити своєму щастю.

Десять років вони з чоловіком Дмитром мріяли про дитину, обстежувалися, лікувалися, і нарешті їхня мрія збулася.

– Завтра додому поїдемо, – шепотіла вона дитині. – Тато за нами приїде, покажемо тобі твою кімнатку.

Діма приїхав забирати їх із ранку. Виглядав щасливим, але трохи схвильованим.

– Як наша принцеса? – схилився він над донькою.

– Добре, спить. Вночі майже не плакала.

– Чудово! Ну що, збираємось додому?

Ганна почала складати речі у сумку. Уявляла, як вони втрьох увійдуть до їхньої затишної квартири, як вона погодує доньку в дитячій, яку вони так довго готували.

– Дім, а ти ліжечко зібрав?

– Звичайно, зібрав. Все готове до прибуття принцеси.

– І візок у передпокій поставив?

– Поставив, поставив. До речі, Аню, у мене є новина.

Щось в інтонації чоловіка напружило жінку:

– Яка новина?

– Гарна новина! До нас батьки приїхали. І Світлана з Максимом.

Ганна завмерла з дитячою кофтиною в руках:

– Які батьки?

– Мої. Мама, тато, сестра з племінником. Вони такі раді внучці! Хочуть на неї подивитись.

– Дімо, коли вони приїхали?

– Вчора ввечері. Я ж казав, що зателефоную їм, коли з’явиться малюк.

– Ти казав, що подзвониш їм, а не те, що вони приїдуть до нас у гості.

– Ань, ну нічого, побудуть трохи в нас.

– Це скільки – “трохи”?

– Ну, кілька днів. Може, тиждень. Вони давно нас не бачили.

Ганна відчула, як ноги підкошуються. Вона уявляла повернення додому зовсім по-іншому. Тихі перші дні з донькою, налагодження режиму, годування, прогулянки.

– Дімо, а чому ти мене не попередив?

– Так ніколи було. Вчора весь день квартиру прибирав, ліжечко збирав, сьогодні одразу за вами поїхав.

– Ти міг зателефонувати!

– Аня, ну що ти нервуєш? Батьки ж! Вони допоможуть, підкажуть щось.

Допоможуть, ага, звісно. Ганна представила свекруху з її звичкою все контролювати, зовицю зі своїм десятирічним сином, який гасає по квартирі, як ураган.

– А де вони мешкають?

– Як де? В нас. Місця вистачить. Батьки в залі на дивані, Світлана з Максимом у дитячій влаштовується.

– У дитячій? А де Марійка спатиме?

– З нами в спальні поки що. Нічого страшного.

– Дімо, а ти питав мою думку?

– Про що?

– Про те, щоб запросити родичів!

Чоловік здивовано глянув на дружину:

– А що тут питати? Вони ж бабуся та дідусь! Звісно, хочуть онуку побачити.

Ганна мовчала всю дорогу додому. Діма намагався розмовляти про доньку, як вона схожа на нього в дитинстві, але жінка відповідала односкладно.

– Анюто, ти чого така сумна? Додому ж їдемо!

– Не додому, а в гості до твоїх батьків!

– Ну що ти кажеш! Це ж наша квартира.

– Наша квартира, у якій чотири сторонні особи.

– Яких сторонніх? Це ж моя сім’я!

Під’їжджаючи до будинку, Діма радісно посигналив, у вікно визирнула свекруха та помахала рукою.

У під’їзді їх зустрічав десятирічний Максим:

– Дядько Діма, а де дитина? А чому вона така маленька? А можна я до неї доторкнуся?

– Потім торкнешся, Максе. Дай тітці Ані пройти, вона втомилася.

Двері квартири відчинила свекруха, Людмила Петрівна. На ній був фартух Ганни, руки в муці.

– Ганнусю, доню! Як справи? Як донька?

– Дякую, все добре.

– Проходьте, проходьте! Ми тут стіл накриваємо, свято влаштовуємо!

У квартирі пахло смаженим м’ясом та чимось солодким. На столі стояли тарілки, келихи, салати. Свекор, Віктор Іванович і зовиця Світлана метушилися на кухні.

– Ганно, вітаємо! – обійняв її свекор. – Нарешті дочекалися спадкоємиці!

– Показуйте швидше дитину! – Зажадала Світлана.

Ганна розгублено стояла у передпокої з дитиною на руках. Її будинок став чужим.

– Людмило Петрівно, а що ви готуєте? – Запитала Ганна.

– Святкову вечерю! М’ясо жарю, салатик зробила, торт купила. Таку подію відзначити треба!

– А можна тихіше? Дитина спить.

– Звісно, звісно! Максе, не кричи так!

Але хлопчик уже гасав по квартирі, вивчаючи кожен кут.

– Світлано, може, вгамуєш сина? – попросила Ганна.

– Аня, він же дитина! Йому цікаво все подивитися.

Максим увірвався до дитячої:

– Ой яка крута кімната! А це все для малої? А можна я тут пограю?

У дитячій стояли дві розкладачки, всюди валялися чужі речі.

– Дім, а де дитяче ліжечко?

– У нашій спальні поставили. Поки гості тут поживуть.

Ганна пройшла до спальні. Справді, в кутку стояло ліжечко, а їхнє двоспальне ліжко було заставлено сумками свекрухи.

– Аню, йди їсти! – покликала свекруха. – Я твоє улюблене м’ясо приготувала!

За столом всі навперебій захоплювалися немовлям, обговорювали її.

– Вона на Діму схожа, – стверджувала Людмила Петрівна.

– Ні, на Аню, – сперечався свекор.

– А ніс точно Дмитра! – Втручалася Світлана.

Максим вимагав уваги й постійно щось упускав. Тарілка з дзвоном упала на підлогу.

– Ой, вибачте! – заметушився хлопчик.

– Максиме, будь обережніше! – обсмикнула його мати.

Донька заплакала. Ганна взяла її на руки, спробувала заспокоїти. Але вона плакала все голосніше.

– Вона голодна, – визначила свекруха. – Сідай сюди й погодуй її, – жінка вказала на стілець.

– При всіх? – здивувалася Ганна.

– А що таке? Ми ж сім’я!

– Я піду у спальню.

– Та навіщо? Ми ж не дивитимемося.

Але Ганна все-таки пішла годувати доньку у спальню. Сіла на край ліжка між чужими сумками й спробувала зосередитись на дитині. З вітальні долинав галас, сміх, дзвін посуду. Максим грав у якусь галасливу гру.

Коли вона повернулася, свекруха мила посуд.

– Людмило Петрівно, не треба, я сама помию.

– Та що ти! Тобі відпочивати треба. Я все зроблю.

Свекруха командувала на кухні, як повноправна господиня. Переставляла посуд, розкладала продукти на власний розсуд.

– А де мої йогурти? – Запитала Ганна.

– Йогурти? А ці кисленькі? Макс з’їв. Каже, дуже смачні.

Макс з’їв йогурти, які Ганна спеціально купувала собі ще до поїздки в лікарню.

Надвечір терпець Ганни урвався. Донька плакала, вимагаючи чергового годування, Максим носився по квартирі з криками, дорослі голосно обговорювали плани на завтра.

– Дімо, нам треба поговорити, – сказала вона чоловікові.

– Звісно, давай.

– Наодинці.

Вони вийшли на балкон.

– Дімо, я хочу, щоб твої родичі поїхали.

– Як поїхали? Вони тільки приїхали!

– Саме тому. Я так не можу.

– Аню, ну що ти! Вони допомагають, беруть участь.

– Яка допомога? Вони зайняли дитячу, твій племінник з’їв мої йогурти!

– Ну, подумаєш, йогурти! Купимо ще.

– Справа не в йогуртах! Річ у тім, що я хочу спокійно обживатися з дитиною, а не дивитись на цей цирк!

– Аня, вони родичі! Не можна їх виганяти!

– Можна й треба! Я тільки з лікарні, дитина новонароджена, а тут натовп народу!

Діма спробував обійняти дружину:

– Ну, потерпи пару днів. Вони ж такі раді!

– А я не рада!

Розмова ні до чого не привела. Діма не розумів претензій дружини, вважав її примхливою. А Ганна почувала себе чужою у власному домі.

Ніч пройшла жахливо. Донька прокидалася кожні дві години, Ані доводилося вставати, йти на кухню за сумішшю, гріти її. А вранці свекруха встала раніше за всіх і почала голосно готувати сніданок.

– Аню, я кашку зварила, м’ясо підсмажила! Сідай снідати.

– Людмило Петрівно, можна тихіше? Донька лише заснула.

– Ой, вибач! А я думала, всі вже прокинулись.

За сніданком знову почалися поради:

– Аню, ти її мало годуєш, треба, щоб вагу набирала.

– Мамо, у неї нормальна вага, – заступився Діма.

– Яка нормальна? Шкіра та кістки! Раніше діти пухкі були.

– А може, до лікаря сходити? – Запропонувала Світлана. – Перевірити, чи все гаразд.

– Все гаразд! – різко відповіла Ганна. – Ми вчора тільки з лікарні виписалися!

– Ну, не хвилюйся так, – образилася зовиця. – Я з найкращих спонукань.

Максим перекинув кухоль з молоком. Воно потекло по столу, почало капати на підлогу.

– Максиме! – гаркнула мати.

Косметичні засоби

Хлопчик злякався і заплакав. Маша теж прокинулася від крику і додала свій голос до спільного хору.

– Все, годі! – Вибухнула Ганна. – Я більше так не можу!

– Людмило Петрівно, Віктор Іванович, Світлана – я прошу вас збиратися і їхати. Сьогодні ж.

Усі оторопіли від такої заяви.

– Як їхати? – не зрозуміла свекруха.

– Дуже просто. Берете речі, та їдете додому.

– Ганно, ти що кажеш! – обурився свекор. – Ми ж лише приїхали!

– Саме тому я і прошу вас поїхати, доки ситуація не стала зовсім поганою.

– Дімо, скажи що-небудь дружині! – зажадала Людмила Петрівна.

Чоловік розгублено мовчав.

– Аня, може, не варто так різко? – Спробував він примирити сторони.

– Варто! Я хочу нормально жити зі своєю дитиною!

– А ми що, заважаємо? – Образилася Світлана.

– Дуже заважаєте! Ви зайняли дитячу, твій син все перевертає догори дном!

– Максим просто дитина!

– І моя дочка теж дитина! Тільки їй потрібний спокій, а не цирк!

Розгорівся серйозний скандал. Родичі звинувачували Ганну в невдячності та черствості. Діма метався між дружиною та батьками.

У результаті гості зібралися і поїхали, грюкнувши дверима. Свекруха на прощання сказала:

– Не чекайте, що ми ще приїдемо!

Ганна залишилася наодинці з чоловіком та донькою. Квартира нарешті стала тихою. Але Діма дивився на дружину з докором:

– Навіщо ти їх вигнала? Вони ж хотіли допомогти!

– Ніхто не хотів допомагати! Усі хотіли свята!

– Аня, це моя родина! Ти їх образила!

Відносини із родичами чоловіка були зіпсовані. А сімейне щастя затьмарилося взаємними образами та нерозумінням. Натомість молода мама отримала необхідну їй тишу та спокій і ні про що не шкодувала.

Косметичні засоби

Якщо рідні люди не розуміють, що новоспеченій мамі та малечі потрібне відновлення, адаптація, та спокій, то навіщо такі родичі.

Як ви вважаєте, слушно вчинила Ганна? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”