Коли я виходила заміж за свого Діму, то була вже дорослою дівчиною. Мені було двадцять шість, і про стосунки невістки зі свекрухою я чула різне.
Моя старша сестра на той час була одружена вже років сім, і постійно розповідала всякі небилиці з їхнього життя.
А жили вони у квартирі свекрів, бо їхня квартира ще не була добудована, потім вони робили ремонт, потім обставляли – так і тяглося. Моя сестра дуже спокійна, не скандальна, наполягти на переїзд від свекрів не могла, все терпіла…
Але я, як тільки Діма зробив мені пропозицію, насамперед запитала:
– Дімо, а де ми будемо жити після весілля?
– Я думаю, у моїх батьків. У квартирі, яку я купив, ще ремонт треба зробити. Це, сама розумієш, місяців шість-сім. А у твоїх батьків тісно, та й від центру міста далеко.
– Так, у моїх тісно, ти це правильно помітив. І молодший брат ще із батьками живе. Дімо, ти в мене такий розважливий! Кохаю тебе! Але жити з батьками, хоч моїми, хоч із твоїми – я не хочу!
– Нам треба одразу розпочати самостійне окреме сімейне життя. Орендуймо невелику квартирку, доки ремонт буде йти.
Діма спершу не погоджувався, переконував мене, що його варіант – найкращий вихід у нашій ситуації. Тоді я сказала, що, або винаймаємо квартиру, або заміж за нього я не виходжу. Діма здався.
І ви знаєте, я і зараз вважаю, що вчинила тоді правильно. Тому що, ще й весілля не зіграли, а свекруха вже почала потихеньку, поступово мене обробляти.
Незадовго до весілля я звільнилася з компанії, де працювала три роки після університету. Робота з людьми, дуже енерговитратна, виснажлива, навантаження немислиме…
Ми з Дімою обговорили, і вирішили, що я рік відпочину, а потім знову шукатиму роботу. Отож Тетяна Петрівна все частіше й частіше заводила розмови про те, що чоловік і дружина повинні робити все разом.
Дружно працювати на благо своєї сім’ї! На всьому заощаджувати, аби все в дім, у сім’ю! Не рахувати, хто більше отримує, а кожну копієчку до копієчки складати, а за необхідності – підробіток взяти на вихідні.
– Ось чому б тобі, Зоя, не попрацювати, доки ти відпочиваєш, через інтернет. Я думаю, там багато знайшлося б для тебе замовлень.
– Тетяно Петрівно, ви така мудра жінка! Так все правильно говорите. От би й мені бути схожою на вас! – Зазвичай говорила я, і розмова припинялася.
Задоволена похвалою свекруха, мабуть, обмірковувала мої слова, і внутрішньо милувалася собою. Про себе ж я додавала: – Тільки залиште ваші поради при собі: я якось сама розберуся.
Ми зіграли весілля, винайняли однокімнатну квартиру, та живемо, приспівуючи.
Але тут внадилася Тетяна Петрівна до нас заходити. То вона була тут неподалік у стоматолога; то з подругою зустрічалася у сусідньому кафе; то скучила; то просто забігла поговорити…
І все це по два-три рази на тижні. Щось розповідає, а сама гострим поглядом по всій квартирі дивиться.
Як би ненароком, то шторку відверне, та пальчиком по підвіконню проведе. То кухоль уважно розгляне, перш ніж води попити.
Від запропонованих капців відмовляється, в шкарпетках по дому ходить, і кожну свою дію супроводжує репліками:
– Квіточка зовсім засохла.
– Щось фіранки кривувато висять.
– А я ось після кожного чаювання ретельно чищу кухоль, тому вони у мене завжди сяють, і мене ніхто не застане зненацька.
– Рушники у тебе якісь жорсткі. Ти додаєш ополіскувач?
– О, які у мене шкарпетки брудні! Погано підлогу помила, чи що?
– Ніколи не дозволяю собі вдень валятися у ліжку.
– Щодо останньої репліки. От, як навмисне, Тетяна Петрівна, коли б не прийшла, жодного разу не застала мене за прибиранням, або за приготуванням, або за прасуванням білизни, або ще за якоюсь справою.
– Я завжди – або читаю, або фільм дивлюся, або йогою займаюся. Тобто ледарюю. Висновки, як кажуть, робіть самі…
– Мені буквально за два місяці так набридли її візити! Слів немає! Я, сказати вам правду, встаю дуже рано – звичка багаторічна.
– Готую чоловікові сніданок і роблю заготівлі на вечерю, щоб потім швиденько все з’єднати – й вечеря готова.
– Тому до дев’ятої години ранку у мене вже з їжею питання вирішені, квартира прибрана, прання сушиться – все гаразд. А вдень я можу й поспати годинку.
– І ось одного разу я відключила домофон, звук на телефоні, і заснула. Прокидаюся від різкого стукоту вхідних дверей. Я дуже злякалася. По-перше, спросоння, по-друге, я зрозуміла, що хтось прийшов?
– Але хто? Злодій? Я сіла на дивані, й боюся ворухнутися. І тут бачу: обережно, навшпиньки йде свекруха, стріляючи очима на всі боки. «Ах ти ж, … йоперний театр! Знову приперлася! І ключі вже роздобула! Ну ні, час ці пригоди закінчувати», – думаю.
-Ох! – Схопилася за серце свекруха, побачивши мене. – Зоя, як ти мене налякала!
– Тетяно Петрівно, а чи не краще вам сидіти вдома, якщо ви така полохлива, і не шурхати по чужих квартирах?! Без дозволу господарів! Звідки у вас ключі? – з переляку і зі злості налетіла я на непрохану гостю.
– То це… Діма мені дав. Каже, візьми, мамо, ключі. Чи мало, що може статися, а в тебе будуть запасні, – все ще злякано говорила мати чоловіка.
– І що? У нас уже щось трапилося, що ви прийшли? Я, наприклад, нічого не помітила.
– Ні, Зоя, ні! Не дай Боже! Це я приготувала деруни, які Діма любить, і принесла вам на вечерю. І сметанка ось, його улюблена. Бо я, коли приходжу, не бачу, щоб ти готувала вечерю. Харчуєтесь, мабуть, всухом’ятку.
– А Діма вам скаржиться, що я не готую?
– Ні, жодного разу не скаржився. Він не так вихований, щоб скаржитися. Терпітиме до останнього, а нічого не скаже, – свекруха вперто натякала, що я морю голодом її сина.
– Ясно. Поставте ваші деруни на плиту, і йдіть додому – я хочу спати. І нічого більше не несіть, ми нормально харчуємось!
Свекруха пішла. Я була дуже сердита. І на свекруху, яка вже набридла, і на чоловіка – ключі він, бачите, мамі дав! Якого дідька, спитати б!
Тетяна Петрівна наче й не чула моїх слів про «не ходіть» та «не носіть». Вона з подвоєним завзяттям почала тягати нам надвечір то млинці, то тушковану картоплю, то макарони по-флотськи, то сосиски в тісті… Все це я викидала, і чоловікові нічого не говорила.
Одного разу свекруха прийшла до нас під саму вечерю, і принесла печеню по домашньому. Сіли вечеряти, й Діма нумо нахвалювати м’ясо, лестити мамі. Мама задоволена. І раптом каже:
– Синку, а чому ти жодного разу не подякував мені за ті страви, які я приносила раніше? Адже я дуже намагалася для тебе.
– А ти й раніше щось приносила? – Діма був вкрай здивований маминою претензією.
Обидва глянули на мене. Я спокійно відповіла їм люблячим поглядом, і продовжила їсти.
– Так, Дімо, приносила. Багато разів. Тобі Зоя, мабуть, забувала сказати, й подавала, як своє, – ласкаво відповіла Тетяна Петрівна на запитання сина, скоса поглядаючи на мене.
– Зоя? – звернувся чоловік до мене.
– Ти знаєш, ті сосиски у тісті, що мама принесла минулого разу, були неїстівними. Я, як відкрила пакет, так мені одразу пахнуло тухлою ковбасою, – тут я обернулася до свекрухи:
– Напевно, вам продали залежалі сосиски. Мені довелося все викинути.
– Та про що ти говориш, Зоя? – обурилася свекруха. – Я хіба не відрізню свіже від зіпсованого?
– Не знаю, Тетяно Петрівно. А ви що хотіли, щоб Діма отруївся? Я вважала, що краще перестрахуватися. Дімо, а ти як вважаєш?
– Та краще перестрахуватися, ніж лежати в лікарні, – посміхнувся чоловік.
– Ну, а млинці зі сметаною? Чи теж були тухлими? – підколола мене свекруха.
– Млинці, скажу вам відверто, були якісь дивні. Я вирішила, що ви їх купили у кулінарії. А в цих кулінаріях самі знаєте, як готують: суцільна хімія, консерванти, та тисячу разів пересмажена олія.
– Навіщо б я почала підсовувати чоловікові свідомо неякісну їжу? Теж все пішло в сміття. Але ви не хвилюйтеся, Тетяно Петрівно, – я поклала свою руку на руку свекрухи, і злегка її потиснула на знак заспокоєння.
– Я не в загальне сміття викинула, а в окремому пакетику поставила – безхатьки, я думаю, забрали. Не пропали млинці.
– Діма, та хіба я колись купувала їжу в кулінарії? Та ніколи! – обурено глянула мати на сина, смикнувши при цьому рукою, щоб звільнитися від моєї втіхи.
У Діми, я помітила, затанцювали веселі іскорки в очах. Він уже зрозумів, що це боротьба двох жінок за одного чоловіка; не варто їм заважати – хай знаються самі. Далі він просто спостерігав, підтакуючи то одній, то іншій.
– Не чекала я, Зоя, від тебе такого, – ображено обернулася до мене свекруха. – А скажи мені, що не так було з макаронами по-флотськи? Чим вони тобі не догодили?
– Ось макарони, Тетяно Петрівно, були чудові! Слово честі! Не злиплися, фаршу достатньо …
– І? – Нетерпляче перебила мене жінка. – Чому мій син їх не скуштував?
– Мені дуже незручно говорити це вам… Боюсь, що ви сильно засмутитеся… Але ви, Тетяно Петрівно, – я знову обережно поклала свою руку на руку свекрухи, і зробила бридку гримасу, – швидше за все, переплутали сіль із содою. Там була жива сода! Мені дуже шкода!
– Це просто якесь знущання! – свекруха різко встала з-за столу. – Діма, це все брехня! Все брехня, від першого слова, до останнього! Твоя дружина – підступна інтриганка. Ти не мусиш їй дозволяти…
Чоловік підвівся з-за столу, підійшов до матері, та обійняв її:
– Ну, все, все. Не хвилюйся, мамо. Все буде гаразд. Може, Зоя що й переплутала. Але вона не спеціально, запевняю тебе. Вона ще молода, недосвідчена. Мало що буває.
Та Тетяна Петрівна заспокоїтись не могла:
– Переплутала вона! Добре, гаразд, допускаю… Ну а з капустою моєю, приготовленою за фірмовим рецептом, де вивірено кожен грам інгредієнтів, що?!!
– Тут, Тетяно Петрівно, я винна! Я дуже винна! І немає мені вибачення! – я в благанні склала руки, подивилася мало не плачучи на чоловіка, потім на свекруху і продовжила, опустивши голову: – Не знаю навіть, як і зізнатися …
– Та кажи, чого там… – дозволила свекруха.
– Я випадково штовхнула каструльку ліктем, і все висипалося на підлогу. Довелося викидати… – я стояла, опустивши голову, сподіваючись, що винну голову меч не січе.
Свекруха стомлено опустилася на стілець.
– Господи, стільки праці, стільки старань! Щоб і свіжіша, і смачніша, і корисніша… І все це коту під хвіст. Як же це? Ай-я-яй…
– А я б у той час, що витратила на приготування та поїздку до вас і від вас, могла б відпочити, погуляти в парку, почитати книгу, – сумно в голос міркувала Тетяна Петрівна.
– Бачу, не потрібна вам моя допомога. Не цінуєте її. Не нав’язуватимуся.
Я підійшла до засмученої свекрухи, обійняла її і сказала:
– От і правильно, Тетяно Петрівно! Відпочивайте, гуляйте, проводьте час з насолодою і з користю для себе. А ми вже не маленькі діти – розберемося.
Свекруха пішла якась тиха і заглиблена в себе. Минув рік.
Без запрошення Тетяна Петрівна не прийшла до нас жодного разу. Але ми самі кличемо її в гості. Або ходимо до неї. Винятково по запрошенню.
Ну що я вам хочу сказати – відносини у нас дуже добрі! Можливо я і перегинала палицю з цими стравами, але свого досягла – в своєму будинку – я господиня!
