Бабуся Ганна все життя прожила в невеликій хатині з садом. Вишні й яблуні, посаджені ще її покійним чоловіком, були для неї найдорожчим скарбом.
Та одного дня до неї приїхали родичі.
— Бабусю, ти вже стара, — сказала племінниця Олена. — Краще продай дім, ми купимо тобі квартиру в місті.
Ганна лише посміхнулася. Вона добре знала: їм потрібен не її спокій, а її земля.

Родичі почали тиснути. Одні казали: “У місті тобі буде зручніше”, інші — “Сама ти тут пропадеш”.
Але бабуся слухала й мовчала. Вона мала власний план.

Того ж вечора вона покликала свого сусіда, старого юриста. Разом вони склали новий заповіт.
— Хай думають, що я наївна, — тихо сказала Ганна. — Але я ще покажу, хто тут господиня.

У неділю Ганна зібрала всю рідню й сказала:
— Я вирішила скласти заповіт. Але є умова: дім отримає лише той, хто справді про мене дбатиме.

Родичі відразу стали лагідними. Приносили їй продукти, допомагали по господарству, усміхалися так фальшиво, що аж смішно було дивитися.

Ганна дивилася на них і тільки хитала головою.

Минув місяць. Одного вечора Ганна вийшла у двір і сказала:
— Я все вирішила. Дім я запишу тому, хто був чесний зі мною від початку.

Родичі витріщилися один на одного. Всі чекали, що саме їх назвуть.

— Це буде мій сусід Іван, — сказала вона спокійно. — Бо він ніколи не просив у мене хати, але завжди допомагав безкорисливо.

Усі завмерли. Родичі почали кричати, сваритися, але Ганна лиш усміхалася:
— Хотіли забрати мою оселю? Тепер точно не матимете нічого.

Після того родичі перестали з’являтися. Їхня жадібність обернулася проти них.
А бабуся Ганна щодня сиділа на ґанку свого дому, слухала, як шумлять дерева, і усміхалася.

Вона знала: справжній дім належить не тим, хто його хоче забрати, а тим, хто його любить.