Ніна Степанівна давно помітила, що діти згадують про неї лише тоді, коли їм щось потрібно. Син Богдан міг не озиватися тижнями, а донька Соломія телефонувала хіба що перед святами, та й то розмова тривала не довше трьох хвилин. Ніна не скаржилася, хоч у серці щоразу щось стискалося, коли вона дивилася на мовчазний телефон.
Найважче стало тоді, коли занедужала її мама, Параска Іванівна. Стара жінка жила в селі за тридцять кілометрів від міста, і доглядати за нею, окрім Ніни, було нікому. Забрати маму до себе вона не могла, бо мешкала в маленькій однокімнатній квартирі на п’ятому поверсі без ліфта. Тому щоранку Ніна сідала в маршрутку, їхала в село, варила суп, прала, перестеляла постіль, а ввечері верталася додому ледве жива від утоми.
Так тривало чотири роки.
Спершу вона просила обережно, ніби між іншим.
– Богдане, може, у суботу заїдеш до баби? Вона про тебе питає.
– Мамо, у мене в суботу об’єкт, ти ж знаєш, як зараз із роботою.
– А в неділю?
– У неділю я відсипаюся. Давай якось потім.
Це «потім» так і не настало. Згодом Ніна перестала просити сина. Вона зверталася до доньки, але й там чула одне й те саме.
– Мамо, ну в мене двоє дітей, школа, гуртки, чоловік вічно у відрядженнях. Я не можу розірватися.
– Я й не прошу розриватися. Я прошу один день.
– Нехай бабусі сусідка допоможе. Заплатиш їй, і всього діла.
– Чим заплачу, Соломіє? Моєю пенсією?
Донька зітхала в слухавку й переводила розмову на інше. Ніна клала телефон на стіл і довго дивилася у вікно.
Найгірший день настав узимку. Ніна звалилася з грипом, температура підскочила майже до сорока, голова розколювалася, а ноги підкошувалися. Вона боялася, що заразить маму, для якої будь-яка застуда могла закінчитися лихом. Тоді вона набрала доньку.
– Соломіє, прошу тебе, поїдь сьогодні до баби. Я ледве стою.
– Мамо, ти що, я не маю коли. У меншого температура теж, я з ним удома.
– Тоді нехай чоловік поїде.
– Він у відрядженні, я ж казала. Невже ти не можеш якось сама.
– Можу, – тихо сказала Ніна. – Як бачиш, завжди можу.
Вона натягнула пальто, замоталася шарфом і поїхала. Усю дорогу її морозило, в селі вона двічі зупинялася відпочити біля чужих парканів. Мама дивилася на неї стривожено й питала, чого це вона така бліда, а Ніна всміхалася і казала, що то від морозу.
Минуло ще трохи часу, і Параски Іванівни не стало. Ніна сама обдзвонила всіх, сама замовила послуги, сама стояла біля могили в чорній хустці. Діти приїхали на похорон, постояли поруч, а після поминального обіду розбіглися, бо в обох були справи. Богдан навіть не допоміг прибрати посуд.
Через пів року Ніна оформила спадщину. Мамин будинок був добротний, просторий, з великим садом і криницею. Спочатку вона думала його продати, а гроші поділити порівну між дітьми, як і личить матері. Вона навіть уявляла, як скаже їм про це, як вони здивуються і, можливо, нарешті зрозуміють, скільки вона для них важить.
Але все змінилося після розмови з подругою Тамарою. Вони сиділи на кухні, пили чай, і Ніна розповіла про свої сумніви.
– Ніно, послухай мене уважно, – сказала Тамара. – Діти тобі допомагали, коли мама хворіла?
– Ні.
– Прийдуть вони до тебе, коли ти занедужаєш?
– Не знаю.
– А я знаю. Якщо вже хочеш продавати, то продавай, але гроші залиш собі. Поїдь кудись, подихай морем, а решту відклади про чорний день. Ти заслужила.
– Це ж їхня бабуся, Тамаро. Це й їхня спадщина, по суті.
– Спадщина належить тому, хто за нею ходив. А ходила ти.
Ніна довго мовчала. Потім провела пальцем по краю чашки й сказала:
– Може, ти й права.
Будинок продався швидко. Покупці з міста одразу заплатили дванадцять тисяч доларів і ще подякували, що господиня залишила в хаті старі меблі. Ніна поклала гроші на рахунок, а наступного дня пішла в турагенцію й купила путівку на море. Вона не їздила на відпочинок уже понад двадцять років.
Про все це діти нічого не знали, аж доки до Богдана не дійшла чутка від далекої родички.
Він з’явився на порозі без попередження, в розстебнутій куртці, з червоним від злості обличчям. Не привітавшись, пройшов на кухню й сів, навіть не роззувшись.
– Мені тут сказали, що ти бабину хату продала.
– Продала, – спокійно відповіла Ніна.
– І навіть не подумала нам сказати.
– А чому я маю думати про це.
– Тому що ми твої діти. Це наш спільний спадок.
– Спадок оформлений на мене. Я за нього відповідала і чотири роки, і зараз.
Богдан різко підвівся, стілець зарипів по підлозі.
– Ти себе чуєш узагалі. Скільки за хату дали.
– Дванадцять тисяч.
– І де вони.
– Їх немає, – Ніна поставила перед ним чашку й сіла навпроти. – Вважай, що я їх витратила на догляд за бабусею. Усі ці роки це коштувало і сил, і грошей, і здоров’я.
– Ти ж сама казала, що все нормально. Що справляєшся.
– Я казала, що справляюся, бо ніхто не питав, як мені насправді.
– Мамо, ми ж не знали, що тобі так важко.
– Не знали, – повторила вона, і в голосі її не було ні крику, ні сліз. – Я просила вас дев’ятдесят разів. Ти щоразу казав, що в тебе робота. Твоя сестра казала, що в неї діти. А я ніби не людина, а так, домашній прилад, який не ламається.
– Не перекручуй. Ми й справді були зайняті.
– А я нічим не була зайнята, чи не так.
Богдан стиснув губи. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.
– Знаєш, у мене кредит, – нарешті сказав він. – Я збирався взяти ті гроші на першу виплату за квартиру. Ти про це не подумала.
– Подумала, Богдане. Я багато про що подумала за ці роки. Тільки ти мене про це ніколи не питав.
– Ти поводишся як чужа.
– А ви поводилися як рідні.
Він схопив із вішака куртку, що так і лишилася в нього на плечах, і рушив до виходу. Біля дверей зупинився.
– Соломія теж так вважає. Ми поговоримо з нею, і побачиш, що буде.
– Побачу, – кивнула Ніна.
Двері грюкнули, і в квартирі стало тихо. Ніна довго сиділа на кухні, дивлячись на недопитий чай. Потім встала, помила чашки й лягла спати, хоч сон не йшов.
Донька подзвонила ввечері наступного дня. Голос у неї був натягнутий, як струна.
– Мамо, Богдан усе розповів. Ти що, справді продала хату.
– Справді.
– І нам ні слова.
– А що б ти зробила, якби я сказала.
– Принаймні ми б обговорили. Це ж не твоя особиста справа.
– А чия.
– Загальна. Бабуся була й нашою бабусею.
– Бабуся була, – погодилася Ніна. – Тільки я не пам’ятаю, щоб ти з нею бодай раз посиділа довше години.
– Це несправедливо, мамо. У мене тоді був складний час.
– А в мене, виходить, легкий.
– Я не це хотіла сказати.
– А що ти хотіла.
Соломія замовкла, і в слухавці було чути, як десь далеко плаче дитина.
– Я хотіла сказати, що мені дуже боляче, – нарешті проговорила вона. – Ти з нами так вчинила, ніби ми ніхто.
– А як ви вчинили зі мною, Соломіє, коли я лежала з високою температурою й просила тебе про одну поїздку.
– Ти знову про той грип.
– Я знову про те, що я поїхала хвора, а ти залишилась удома. І нічого, як бачиш, обійшлося.
– Це жорстоко.
– Це правда, доню.
У слухавці щось клацнуло, і зв’язок урвався. Ніна ще довго тримала телефон у руці, чекаючи, що донька передзвонить. Та екран лишався темним.
Наступної неділі діти з’явилися разом. Богдан стояв насупившись, Соломія нервово крутила в руках ремінець сумки. Ніна саме збирала валізу, бо наступного ранку вирушала на море.
– Ти кудись їдеш, – різко сказав Богдан.
– На десять днів. До моря.
– За бабині гроші.
– За гроші з проданого будинку, який дістався мені, – рівно відповіла Ніна.
– Тобто ти їх проїздиш, поки ми з сім’ями ледве зводимо кінці з кінцями.
– Богдане, ти їздиш на новій машині.
– Вона в кредит.
– А мені, виходить, не можна навіть на відпочинок.
Соломія зробила крок уперед.
– Мамо, ми прийшли не сваритися. Ми хочемо порозумітися.
– Тоді сідайте, поговоримо.
– Нема про що розмовляти, – обірвав Богдан. – Ти вже все вирішила за нас.
– Я вирішила за себе. Вперше за багато років.
– Ну то й живи сама, – кинув він, а Соломія стрепенулася.
– Богдане, не треба.
– Чому не треба. Нехай знає. Нехай сидить на своїх грошах і чекає, поки хтось до неї прийде.
Ніна подивилася на сина довгим поглядом.
– Я чекала чотири роки, – сказала вона. – Тож навчилась.
– То не чекай більше, – буркнув він. – Бо не дочекаєшся.
Соломія розплакалася, закрила обличчя долонями, але й вона не зробила жодного кроку до матері. Вона лише прошепотіла, що це якесь непорозуміння, що так не можна, що вони ж родина. Потім Богдан узяв її за лікоть, і обоє вийшли на сходи.
Ніна опустилась на стілець біля валізи. Руки в неї тремтіли. Вона не плакала, хоч усередині все гуділо, наче після довгої поїздки в переповненому автобусі.
Море було тепле й спокійне. Ніна ходила вранці по березі, сиділа у шезлонгу з книжкою, їла фрукти й уперше за багато років спала до самого ранку. Жінка по сусідству, весела вчителька на пенсії, якось запитала, чому вона їде сама.
– Діти зайняті, – відповіла Ніна, і самій стало гірко від цих слів.
– Так завжди буває, – махнула рукою вчителька. – Вони виростають і думають, що ми вічні.
Ніна кивнула, але нічого не сказала.
Повернувшись додому, вона знайшла у скриньці кілька рахунків і жодного листа. Телефон мовчав тиждень, потім другий. Тамара приходила майже щодня, приносила пироги й повторювала, що вона все зробила правильно.
– Бачиш, вони навіть не подзвонили. Значить, їм потрібні були тільки гроші.
– Може, вони просто образилися.
– А ти не образилася.
– Образилася.
– То чому ти маєш просити в них вибачення.
Ніна не відповіла. Вона дивилася на мамину фотографію на стіні, де Параска Іванівна, ще молода, усміхалася на тлі яблуневого цвіту. Їй раптом здалося, що мама дивиться на неї з тихим докором, а може, зі співчуттям, і вона не могла розібрати, з чим саме.
Минуло ще кілька тижнів. Одного вечора, прибираючи в шафі, вона натрапила на старий дитячий малюнок. На ньому була намальована хата, а біля неї стояли чотири людські постаті, одна з яких тримала іншу за руку. Унизу кривими літерами Соломія написала: «Мама, я і бабуся».
Ніна довго тримала цей аркуш у руках. Потім обережно поклала його на стіл, налила собі чаю й сіла біля телефону. Вона кілька разів брала його в руки й щоразу відкладала.
Вона не знала, чи правильно вчинила. Не знала, чи повернуться діти й чи захоче вона сама їх прийняти. Знала лише, що чотири роки мовчала, а тепер уперше сказала вголос те, що носила в собі так довго.
За вікном повільно згасав вечір, а на екрані телефону так і не з’явилося жодного пропущеного дзвінка.
Наступного ранку у двері подзвонили. Ніна подумала, що то Тамара з черговими пирогами, і відчинила, не питаючи. На порозі стояла Соломія, сама, з важкою сумкою на плечі й червоними від безсоння очима.
– Можна зайти.
– Заходь, – Ніна відступила вбік. – Богдан знає, що ти тут.
– Ні. Він би не пустив. Каже, що першими не телефонуємо.
– А ти все ж прийшла.
– Я не витримала, мамо.
Вони сіли на кухні, одна навпроти одної, як двоє людей, що вперше зустрілися на переговорах. Соломія довго длубала нігтем край скатертини.
– Я хочу сказати, що ти могла прямо попросити. Без натяків. Сказати, що тобі зовсім зле.
– Я казала, Соломіє.
– Ти казала так, ніби між іншим. Я думала, що ти справляєшся.
– Я просила про один день на тиждень. Куди прямішим мало бути прохання.
– Ти не розумієш, як це, коли тобі кожен день дзвонять зі школи, з роботи, з садочка.
– А ти не розумієш, як це, коли нікому дзвонити.
Соломія підвела очі, і в них спалахнуло те саме роздратування, що колись у підлітковому віці.
– Знову ти так. Усе в тебе зводиться до докору.
– Я не докоряю. Я розповідаю, як було.
– Але ж ти розповідаєш так, ніби ми тебе зрадили.
– А як це назвати.
– Байдужістю. Неуважністю. Але не зрадою.
– Мені від назви легше не стає, доню.
Соломія різко відсунула чашку, яку Ніна їй щойно налила.
– Гаразд. Але хата. Навіщо було продавати її тихо, за нашою спиною. Ми б не вимагали всіх грошей. Ми б просто хотіли знати.
– Щоб потім сказати, що я маю поділитися.
– Може, й так. Але ж це було б по-людськи.
– По-людськи було б приїхати до бабусі, коли вона ще дихала.
– Мамо, ну скільки можна.
– Стільки, скільки болить.
Зависла довга пауза. Десь за стіною сусід увімкнув дриль, і різкий звук ще дужче підкреслив тишу між ними. Соломія першою відвела погляд.
– Богдан казав, що тобі подруга наговорила. Тамара ця.
– Тамара нічого мені не наговорювала. Вона лише сказала вголос те, що я вже думала.
– Вона тебе налаштувала проти нас.
– Мене налаштували чотири роки, Соломіє. Тамара тут ні до чого.
– Ти завжди її захищаєш.
– Бо вона єдина, хто приходив, коли я поверталася з села й падала з ніг.
Соломія замовкла. Її губи затремтіли, вона схопила серветку й притисла до обличчя. Ніна дивилася на неї й відчувала, як щось усередині одночасно твердне й м’якне, ніби два протилежні відчуття ніяк не могли розминутися.
– Я не хотіла так, – видихнула донька. – Я просто не знала, що ти настільки сама.
– Тепер знаєш.
– І що мені тепер робити.
– Не знаю, – чесно сказала Ніна. – Я не вмію казати, що робити. Я вмію тільки казати, як було.
– Ти нам нічого не залишиш.
Ніна уважно подивилася на доньку.
– Ти прийшла поговорити про мене чи про гроші.
– Про тебе, – Соломія навіть здригнулася. – Мамо, ти справді так про мене думаєш.
– Я думаю, що ти хочеш, аби все було як раніше. Щоб ти собі жила, а я була десь поруч, зручна й мовчазна.
– Це несправедливо.
– Може, й несправедливо. Але чесно.
Соломія встала, взяла сумку, постояла біля порога. Ніна не рушила з місця.
– Я не знаю, що ми скажемо Богданові, – тихо промовила донька.
– Нічого не кажіть. Скажіть тільки, що в суботу я їду на цвинтар до бабусі. Автобус о восьмій.
– А як ми.
– Хочете, приїжджайте. Не хочете, поїду сама. Я вже звикла.
Соломія кивнула, не вимовивши ані слова, і тихо причинила за собою двері.
Ніна залишилася сидіти, слухаючи, як на сходах затихають кроки. Чай у чашках охолов, але вона не вставала. Вона не знала, чи прийде донька в суботу, і вперше за довгий час вирішила не гадати наперед.
Просто поставила будильник на сьому й пішла збирати квіти, що ще залишилися в горщиках на підвіконні.
Галина Червона