Батько Ірини був старший мами на п’ятнадцять років. Одягався він строго, навіть старомодно. Завжди носив штани, сорочку, піджак чи джемпер. Ніяких кросівок та футболок. Він зовсім був не схожий на татусів її подруг.

Іра його просто обожнювала. Коли він приходив з роботи, вона бігла йому назустріч, тато підхоплював її на руки і питав, заглядаючи в очі:

– Як пройшов день у моєї принцеси?

Ірі дуже подобалося, коли тато її так називав. Вона обіймала його і вдихала неповторний запах, найкращий запах у світі, запах щастя – суміш одеколону, і ще чогось, чого вона не знала назви.

– А я хіба не принцеска? — питала мама і ображено надувала губи, напрошуючись на свою порцію компліментів. Тато на одній руці тримав Іру, а іншою обіймав маму, цілував її в щоку і казав:

– Ви дві мої найулюбленіші принцеси.

Іра із задоволенням грала у цю гру, яка повторювалася щодня.

Коли Іра стала старшою, гра сама собою припинилася. Іра, як і раніше, виходила зустрічати батька, але вже по іншому, стримано казала:

– Привіт, тату.

– Привіт, – відповів він, вішаючи пальто чи плащ на вішалку і чомусь не дивлячись на неї.

Іра і сама не хотіла, щоб він брав її на руки і підкидав угору, як маленьку, але чому він не дивиться їй у вічі, як раніше? Чи не називає її принцесою?

– Ти знову на paбoті затримався? – Запитала Іра.

– Так. Що робити? Робота у мене така.

– Яка така?

– Я ж начальник, хоч і невеликий. – Він пригладжував рукою волосся і проходив повз неї до кімнати.

Іра відчувала, що він бреше. На жодній роботі він не затримувався. Подумаєш, начальник майстерні з ремонту побутової техніки. Бувало, звичайно, клієнт просив терміново відремонтувати холодильник чи пилосос, але клієнти, які готові платити за подвійним тарифом за швидкість ремонту, траплялися нечасто.

Люди погоджувалися почекати, аби не переплачувати. Але останнім часом батько часто затримувався, а додому приходив без квітів. Він і у вихідні йшов “на роботу” години на дві-три. Повертався задумливий і мовчазний. У всьому цьому Іра відчувала таємницю та брехню.

Ось і на цей раз він затримався на роботі.

– Привіт. Як справи у школі? Мама вдома?

Батько спитав, а сам дивився поверх Ірини. Вона знала, що тато ставить чергові питання за звичкою, і не чекає на них відповіді. Вона не відповіла.

Говорять, жіноча інтуїція є навіть у дівчаток. І цією своєю дитячою інтуїцією Іра розуміла, що батько змінився, що у їхній родині щось відбувається. Не просто так у мами останнім часом почервонілі очі. При Ірині вони намагалися не лаятися, але й не жартували, як раніше, розмовляли немов через силу.

І запах від батька був не такий, як раніше, і саме в ті дні, коли він затримувався на роботі. Батько виглядав винним та засмученим. Атмосфера у квартирі стояла напружена, наелектризована. Іра якось поділилася своїми переживаннями з мамою.

– Між людьми бувають періоди напруження та втоми. Але вони проходять, якщо люди кохають одне одного, — неохоче відповіла мама.

– А як не кохають? – Запитала Іра.

– Якщо не кохають, то розходяться. І намагаються збудувати щастя з іншими. Але не завжди це виходить.

– А ви ще з татом кохаєте один одного?

– Ти ставиш надто складні запитання. Не на всі питання є однозначні відповіді, – дратувалася мама. І Іра замовкла, зачинялася у своїй кімнаті.

Виходить, що батьки втомилися один від одного? Але вона тут до чого? Від неї втомилися також? Вони більше не кохають один одного, а отже, і її? І що, вони розлучаться? Справді, стільки запитань, що немає відповідей.

Того літа батьки так і не зібралися у відпустку на море.

Батько працював, а мама з Ірою поїхали на дачу до бабусі. Батько у вихідний до них не приїхав, як раніше. Іра підслухала, як бабуся лаяла маму, що залишила батька одного у місті.

– І так сім’я на одному чесному слові тримається, а ти дала йому повну волю. Добре він накоїв справ, ти що твориш?

– Мамо, не рви мені серце. Не прив’язувати його до себе тепер. Будь що буде. Я готова до всього. – Втомлено відповідала мама.

– Ну і дурна. Такими чоловіками не розкидаються. А я вважаю, заради Ірки могла б потерпіти. З якого дива віддавати його за просто так якійсь…?

– Ба, ви про що? Тато йде від нас? – Ірі набридло підслуховувати, і вона увійшла на кухню, де бабуся з мамою шепотілися.

– Підслуховуєш? Не лізь у дорослі розмови. Ніхто нікуди не йде. Це ми обговорюємо серіал.

– Ага. Серіал Що я, маленька, чи що? – обурилася Іра.

– Іди, говорю, не заважай, — відмахнулася бабуся.

– Я не маленька. І все розумію.

– А як не маленька, то не лізь, розберуться без тебе.

Батько таки приїхав за два тижні забрати їх до міста. Іра зраділа, мама теж одяглася, по-іншому зачіску зробила.

Але між батьками все одно іскрили оголені проводи. Мама питала про щось незначне, батько однозначно відповідав чи мовчав. І з кожним днем ​​атмосфера в сім’ї розпалювалася.

Іра любила грудень. По-перше, у середині місяця в неї день народження. А за два тижні після нього Новий рік. Грудень – час найулюбленіших свят.

Після школи Іра із подружками ходили у кіно на комедію. Вони вийшли із кінотеатру задоволені. Згадували моменти, що сподобалися, і дзвінко сміялися. Іра навчалася вже у дев’ятому класі.

Надворі йшов сніг, було по-новорічному красиво. На центральній площі вже встановили високу та гарну ялинку. Усі вітрини бутіків та магазинів прикрашені різнокольоровими гірляндами, і навіть дерева.

– Додому не хочеться. Може, купимо морозиво? – Запитала Олена.

– Куди тобі? Зляжеш з ангіною, а Ромка на новорічному вечорі танцюватиме із Сипягіною. — І дівчата знову засміялися. Вони жартували з закоханої в Ромку подруги. Хоч і заздрили їй. Вони поки не зустрічалися з хлопцями.

Олена образилася і хотіла піти, але в цей момент Іра побачила батька. Вона хотіла окликнути його, а потім побачила поряд із ним незнайому дівчинку, приблизно її віку.

– Сховай мене, — сказала вона і встала за Оленою спиною, а та нічого не розуміючи, закрутила головою, намагаючись побачити, від кого сховалася Іра.

– Та стій ти, не крутись, — попросила Іра.

Батько з дівчинкою пройшов повз, не помітивши її.

– Це ж твій батько! – зашепотіла Рая. – А з ким це він?

Іра якийсь час дивилася їм услід, потім квапливо попрощалася з подругами і пішла слідом.

А може, вона помилилася? Та ні, це його пальто. В цей момент батько нахилився до дівчинки і щось сказав. Вона побачила його профіль. Помилки не може бути. Це батько.

Вони з дівчинкою теж були у кіно? Хто це? А мама знає? Чомусь Іра була впевнена, що знає. Батько з дівчинкою сіли до трамвая і поїхали. А Іра не встигла заскочити до нього. Вона йшла додому, роздиралася сумнівами, питаннями та поганими передчуттями. Ось уже на ці запитання мають бути відповіді.

Як же набридли ці таємниці. Занадто їх останнім часом стало багато. Якщо ніхто не хоче говорити правду, відповідати на запитання, вона з’ясує сама. Ось запитає у батька, і нехай він спробує їй не відповісти

Але поставити запитання вона не встигла. Надвечір в Іри піднялася висока температура, захворіло горло, і їй стало не до запитань.

А коли вона одужала, батько пішов від них. Мама відмовилася пояснити Ірі те, що сталося. Сказала, що не хоче і не може поки що говорити про це. Потім якось.

Тоді Іра вирушила до батька на роботу. Чекала на нього біля входу до будівлі. Побачивши, що він виходить, підійшла.

– Доброго дня, тату.

– Іро? Ти як тут? Що сталося? – Він виглядав розгубленим і здивованим. – Що з мамою?

– З нею все гаразд, — відповіла Іра.

Вона бачила, як батько змінився, посивів, плечі зникли, пальто бовталося на ньому. Весь він став якийсь чужий, пом’ятий. Але й зрадів їй.

– Я до тебе прийшла.

– Ну гаразд, підемо, посидимо в кафе. Вони сіли за стіл біля вікна. Батько замовив улюблене тістечко Іри та чай.

– Як справи у школі? Ти виросла, подорослішала, – сказав батько.

– Якщо доросла, то дай мені відповідь, чому ти пішов від нас? — На чергове запитання про школу вона, як завжди, не відповіла.

Батько одразу похмурнів, почав розглядати невидиму пляму на скатертині перед собою.

– Розумієш… — почав він.

– Досить, просто скажи. Я маю право знати. Чому ти пішов від нас? У тебе інша жінка?

– Ти справді стала дорослою. Я не пішов. Це мама попросила мене піти. Сказала, що так буде краще для всіх. Розумієш, у мене була жінка до мами. Так, нічого серйозного, зустрічалися якийсь час. А коли я зустрів твою маму, про все забув, про неї. Я дуже закохався. А потім вона нагадала про себе. — Він крутив ложечку в руках, боячись підняти на Іру очі.

– Вона прийшла на роботу, як ти зараз. Теж чекала на мене. Я не одразу її впізнав. Схудла, виглядала хворою. Сказала, що дуже хвора. Що вона має дочку. Мою дочку. Що вона хоче, щоб я подбав про неї.

– То це була твоя дочка? Я бачила вас із нею. Ви йшли з кіно перед Новим роком.

– Бачила? Так, пам’ятаю, ми ходили з Наталкою у кіно. Мама її вже була погана. Хотів відволікти.

– А може, це не твоя дочка? Може, вона так просто сказала? Та жінка?

– Ні. Перед віходом у засвіти люди не брешуть. Коли мати Наташі пішла з життя, я розповів твоїй мамі. Повинився. Що робити? Сказав про дочку, що в неї крім мене нікого немає, що вона житиме з нами, якщо мати дозволить.

Але мама сказала, що не дозволить. Про тебе турбувалася, що не зрозумієш, ревнуватимеш. Загалом сказала, щоб я пішов до дочки, що ви впораєтеся без мене.

– А чому ти не поговорив зі мною? – Запитала Іра.

– Соромився, мабуть. А ти б вибачила мене?

– Не знаю, — щиро зізналася Іра.

– Але маму я досі кохаю. Вона не розмовляє зі мною, не відповідає на дзвінки. Я хочу, щоб ти знала, мамі я не зраджував, це було до неї. Жінка дізналася, що я хочу одружитися і не почала мені заважати, не сказала, що в нас буде дитина.

– Ти маєш рацію. Не вибачу, що не сказав мені. Не вибачу, що дізналася випадково. Невже та дівчинка для тебе дорожча за мене?

– Ні, звичайно. Але вона також моя дочка. Що мені робити?

– Не знаю. Вибач, мені треба подумати. — Іра підвелася і вийшла з кафе.

Батько не гукнув, не кинувся за нею. Вона так і не доторкнулася до чаю та тістечка, яке любила. Образа захльостувала її. Самі все вирішили, а її думка нікого не хвилювала.

Може, поговори він тоді і з нею, вона б зрозуміла його, змирилася з наявністю сестри. Навіть потоваришувала б з нею. Хоча, звісно, ​​ревнувала б. Інша дочка. Це сестра виходить?

Ще одна принцеса? Чи не надто багато принцес? Ось про що шепотілися бабуся та мама, ось яку таємницю приховували від неї.

Прийшовши додому, Іра з порога розповіла мамі, що зустрічалася з батьком, що в неї є сестра, як виявилося.

– Я знала, що рано чи пізно ти про все дізнаєшся. Як він?

Іра одразу зрозуміла, що мама спитала про батька.

– Якщо тобі буде легше, то виглядає він не дуже, постарів і схуд. Він сказав, що завжди кохав лише тебе. Що про доньку та жінка йому не сказала.

– Погано? – Видихнула мама, дивлячись у вікно.

– Чого ти його вигнала? Я його також кохаю. Він мій батько, а ти віддала його іншій дівчинці. Хіба вона краща за мене? Тепер усім погано, батьку, тобі, мені. Добре тільки тій, іншій його дочці, адже вона має батька. Ненавиджу тебе! – Іра не знала, як вирвалися ці слова. Ні про що подібне вона не думала, тим більше, не хотіла їх вимовляти вголос.

Але слова сказані, їх не повернеш. Мама здригнулася, сльози, що тремтіли на її віях, впали, покотилися по щоках, залишаючи вологі доріжки…

– Мамочко, вибач. Я не хотіла… Я люблю тебе… — Іра кинулася до матері, обійняла її і теж заплакала. Крізь ридання Іра розчула, як мама сказала, що після його відходу не жила.

– То ходімо до нього, скажемо …

– Прямо зараз? – Запитала мама.

– Ну, так.

– А ходімо, — мама схопилася, заметушилась по квартирі, почала брати речі і вішати їх назад у шафу. А потім знову сіла і замислилась.

– Що я скажу? А раптом він не захоче мене бачити?

– Ну, ви просто як діти. Вам потрібно поговорити. Ходімо. Я хоч на сестру подивлюсь.

Батько відчинив їм двері і розгублено заморгав. Його дочка виявилася на рік старша за Іру. Вона закінчила дев’ятий і вступила до технікуму, навчалася як її мати на бухгалтера.

Батьки нарешті змогли без звинувачень і образ поговорити. Але поки що вирішили залишити все як є.

За три роки батько пішов з життя. Дві сестри зблизилися лише після цієї події. Більше їм нема чого ділити, горе об’єднало двох принцес, двох дочок одного батька.

А невдовзі Наталя вийшла заміж і поїхала до іншого міста. Але вони час від часу передзвонювалися, вітали одна одну з днем ​​народження та Новим роком.

– У мене з’явився на світ син ! Я назвала його як батька- Віктором. Ти не проти?

– Ні, звичайно. Прикро, батько не знає, — збрехала Іра.

Це вона хотіла назвати свого сина Віктором. Вічно ця Наташа поспішає, вперед її лізе.

А потім Іра заспокоїлася, передзвонила та нормально привітала. Хто їй заборонить назвати сина на честь діда? Та й сина поки що ніякого немає. А може, в неї взагалі народиться дівчинка. Вона й заміж поки що не збирається, — Іра засміялася.

Життя складне, непередбачуване і занадто коротке, щоб витрачати його на образи, помсту та нерозуміння. Потрібно встигнути пробачити, сказати головне. Не все у житті залежить від нас. Але що залежить, то ми маємо робити. Адже так важливо, щоб була родина, а якщо пощастить, то щаслива.

Люди втомлюються один від одного, але це минає, якщо вони кохають і розуміють, що один без одного жити не можуть, щасливі лише разом, навіть якщо наперекір усьому намагаються довести протилежне