— Жінко, ви взагалі реагувати збираєтеся? — уже суворіше мовила я. — Дитина замазала мені всі штани й постійно штовхається. Ви можете зробити так, щоб він сидів спокійно? — Ой, <оже мій, ну що ви робите з мухи слона? — невдоволено буркнула мати, навіть не підводячи очей. — Це ж дитина! Він просто бавиться, йому нудно. Ви що, дитиною не були? Чи вам складно штани випрати?
Їду вранці на роботу в тролейбусі, коли нагородилася пара: мати й хлопчик років п’яти. Дитина сідає навпроти й починає щосили буцати мене брудним взуттям прямо по нозі, а мати лише хіхікає й каже: “Синочку, не чіпай тьотю”! Жодних вибачень, нуль реакції на зауваження!
Той вівторок починався абсолютно стандартно для вересня. Осінь уже повноцінно вступила у свої права, ранки стали свіжими й вогкими, а міські вулиці розквітали яскравими барвами жовтогарячого листя. Я працюю в центрі міста у невеликій редакції, і мій щоденний маршрут прогалягає через пів міста на тролейбусі №5.
Я увійшла до салонa на своїй зупинці, провалилася в глибокі роздуми про майбутні робочі завдання й зручно вмостилася на вільному сидінні біля вікна. В руках у мене була улюблена книжка, а в навушниках тиха, спокійна музика.
На наступній зупинці до тролейбуса зайшла жінка з хлопчиком років п’яти. Хлопчик був одягнений у яскраву синю куртку й кепку, а на ногах у нього були масивні кросівки, добряче вимазані осіннім брудом після ранкової прогулянки сквером.
Оскільки вільних місць у салоні залишалося небагато, вони попрямували до мого ряду. Жінка сіла поруч, а хлопчика всадила просто навпроти мене.
Я дружньо посміхнулася дитині й знову заглибилася в читання. Проте вже за хвилину відчула відчутний поштовх. Хлопчик бовтав ногами й з розмаху буцнув мене носаком кросівка прямо по світлих штанах.
Я опустила очі, обтрусила штанину від пилу й бруду та просто спокійно подивилася на хлопчика, сподіваючись, що це була випадковість. З ким не буває — дитина просто крутиться на місці.
Однак через хвилину це повторилося. І цього разу поштовх був значно сильнішим — прямо в коліно.
Від несподіванки й неприємного відчуття я підняла очі на його матір. Жінка в цей час спокійно гортала стрічку в своєму телефоні, повністю ігноруючи поведінку дитини.
— Вибачте, будь ласка, — м’яко мовила я до неї. — Прослідкуйте, будь ласка, щоб ваш син не мазав мені одяг.
Мати повільно відвела очі від екрана, подивилася на мене без жодного жалю чи вибачення, а потім повернула голову до дитини й м’яко посміхнулася:
— Хі-хі, синочку, не чіпай тьотю…
Жодних щирих вибачень, жодної спроби реально зупинити дитину чи зробити йому зауваження. Вона просто знову уткнулася у свій смартфон, вважаючи ситуацію вичерпаною.
Минула ще одна хвилина. Хлопчик, відчувши повну безкарність і сприйнявши сміх матері як заохочення, знову з розмаху буцнув мене в ногу, але цього разу вже голосно сміючись і дивлячись мені просто в очі!
Я знову глянула на матір — нуль емоцій. Вона навіть не відірвалася від смартфона, роблячи вигляд, що нічого не відбувається.
— Жінко, ви взагалі реагувати збираєтеся? — уже суворіше мовила я. — Дитина замазала мені всі штани й постійно штовхається. Ви можете зробити так, щоб він сидів спокійно?
— Ой, боже мій, ну що ви робите з мухи слона? — невдоволено буркнула мати, навіть не підводячи очей. — Це ж дитина! Він просто бавиться, йому нудно. Ви що, дитиною не були? Чи вам складно штани випрати?
Пасажири довкола почали перезиратися, але ніхто не поспішав втручатися в розмову.
— Бути дитиною — не означає псувати майно інших людей і поводитися нехоче, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій. — Якщо вам нудно, займіть дитину малюванням чи грою, а не дозволяйте йому буцати чужих людей.
— Ой, які ми розумні! — пирхнула жінка. — Всі такі грамотні стали, тільки вчити й уміють! Сиди вже спокійно, Артемчику, а то бачиш — тьотя яка сердита.
Хлопчик нахмурився, але на якусь мить припинив свої «вправи». Проте неприємний осад від цієї ситуації залишився на весь день.
Минуло кілька днів. У нашій редакції оголосили про початок роботи над великим медійним проектом, присвяченим сучасним освітнім закладам та дитячим центрам розвитку. Для цього на посаду провідного координатора напрямку шукали нового фахівця. Керівник доручив мені взяти участь у проведенні співбесід із кандидатами, адже саме мені належить працювати з цією людиною в одній команді.
У п’ятницю зранку в нас було заплановано три співбесіди. Перші два кандидати виявилися непоганими фахівцями, але їм трохи бракувало досвіду в організації масштабних заходів.
— Залишилася остання кандидатка, — мовила наша HR-менеджерка Олена, гортаючи резюме. — Ірина. У неї чудовий досвід у PR та комунікаціях, рекомендації з попереднього місця роботи просто відмінні. Зараз я її запрошу.
Двері кабінету відчинилися, і до кімнати зайшла жінка. Вона була в охайному діловому костюмі, із акуратною зачіскою та впевненою посмішкою.
Вона ступила два кроки всередину, подивилася на мене — і її посмішка миттєво згасла.
Це була та сама мати з тролейбуса.
Я теж одразу її впізнала. Ірина застигла на місці, а в її очах спалахнула ціла гама почуттів — від легкого збентеження до виразного розуміння того, хто саме зараз сидить перед нею в комісії.
— Доброго дня, проходьте, сідайте, — спокійно мовила я, роблячи вигляд, що ми бачимося вперше, аби дати їй можливість зберегти професійний вигляд.
Ірина сіла на стілець, але її колишня впевненість кудись зникла. Вона трохи нервово поправляла манжети блузки й намагалася зібратися з думками.
— Ірино, ми уважно вивчили ваше резюме, — розпочала співбесіду Олена. — Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід вирішення конфліктних ситуацій та роботу з людьми. Наш проект вимагає високого рівня самоконтролю, стресостійкості та вміння знаходити спільну мову в найрізноманітніших обставинах.
Ірина зробила глибокий вдих, кинула на мене швидкий погляд і почала розповідати про свій досвід. Вона говорила грамотно, чітко й переконливо. Вона дійсно була гарним фахівцем у своїй сфері.
Проте коли черга ставити запитання дійшла до мене, я посміхнулася й поставила одне дуже просте запитання:
— Ірино, уявіть ситуацію. Ви їдете в громадському транспорті чи перебуваєте на публічному заході. Ваша дитина або дитина вашого клієнта поводиться неналежно, завдає незручностей оточуючим — наприклад, псує одяг чи майно. Якою буде ваша реакція як координатора проекту та як відповідальної особи?
Ірина на мить паузувала. Вона чудово зрозуміла підтекст цього запитання. Колір її обличчя трохи змінився, вона опустила очі, а потім підняла їх і подивилася на мене вже зовсім по-іншому — без тієї пихи та зверхності, яка була в тролейбусі.
— Знаєте… — тихо й щиро мовила вона. — Раніше я могла б відповісти на це запитання стандартними книжковими фразами. Але останнім часом я багато про це думала. Якщо така ситуація трапляється, перше, що має зробити відповідальна людина — це визнати помилку, щиро вибачитися перед людиною, якій завдали незручностей, і негайно вжити заходів, щоб це припинилося. Повага до чужих кордонів — це основа будь-якої комунікації, як у роботі, так і в повсякденному житті.
У кабінеті панувала тиша. Олена здивовано подивилася на нас двох, відчувши, що між нами є якийсь прихований контекст, але не поставила жодних зайвих запитань.
— Дякую за відверту відповідь, Ірино, — мовила я. — Це саме те, що ми хотіли почути.
Коли співбесіда завершилася й Ірина підвелася, щоб піти, вона трохи затрималася біля дверей, дочекалася, поки Олена вийде з кабінету, і звернулася до мене:
— Насте… Вибачте мені, будь ласка. За той ранок у тролейбусі. Мені справді дуже соромно за свою поведінку й за те, як я тоді відповіла. Я була неправа.
— Дякую, Ірино. Я ціную ваші слова, — спокійно відповіла я.
Невдовзі ми затвердили її кандидатуру. Ірина виявилася справді чудовим, відповідальним працівником, а той випадок у тролейбусі став для неї гарним уроком, який навчив її поважати оточуючих.
З того дня ми з Іриною стали колегами. Перші два тижні між нами відчувалася легка стриманість, проте професіоналізм обох брав своє. Ірина виявилася дійсно висококласним фахівцем: вона вміла швидко вирішувати складні організаційні питання, знаходила спільну мову з партнерами й завжди виконувала обіцяне вчасно.
Наш новий проект — відкриття медійного центру дитячої творчості — вимагав колосальних зусиль. Ми проводили разом по десять годин на добу, розробляючи концепції, узгоджуючи деталі з підрядниками та готуючи рекламну кампанію.
Одного вечора, коли всі вже розійшлися, ми з Іриною залишилися в офісі, щоб доробити презентацію для засновників проекту. На стінах висіли ескізи, а на столі стояли дві чашки гарячого чаю.
— Насте, ти не проти, якщо ми зробимо перерву на п’ять хвилин? — запитала Ірина, масажуючи скроні. — Очі вже трохи втомилися від монітора.
— Звісно, Ірино, давай перепочинемо, — посміхнулася я, відкинувшись на спинку крісла.
Вона зробила ковток чаю, трохи вагалася, а потім тихо мовила:
— Насте, я часто згадую той випадок у тролейбусі… І мені досі ніяково. Знаєш, того ранку я була просто на межі виснаження. Артемчик перед цим сильно вередував, у мене були проблеми на попередній роботі, і я просто закрилася від усього світу в тому телефоні. Але це, звісно, мене зовсім не виправдовує. Я тоді вчинила жахливо неправильно й безповідально.
— Ірино, ми всі люди, — спокійно відповіла я. — Головне — це вміти визнати свої помилки й зробити висновки. Ти тоді знайшла в собі сили вибачитися, і для мене цього цілком достатньо. Давай залишимо той ранок у минулому.
Ірина щиро посміхнулася, і в її очах з’явилося глибоке полегшення. Відтоді наші робочі стосунки стали значно теплішими й більш довірливими.
Настав день урочистого відкриття дитячого медіацентру. Усі зали були прикрашені, обладнання працювало бездоганно, у холі грала приємна музика, а серед гостей зібралися провідні освітяни, представники міської ради, журналісти та батьки з дітьми.
Ми з Іриною хвилювалися, адже відповідати за такий масштабний захід — це велика відповідальність.
За пів години до початку офіційної частини, коли гості вже активно збиралися в головному холі, до мене підбігла одна з адміністраторів:
— Насте, у нас проблема в зоні інтерактивних виставок! Там якийсь хлопчик випадково зачепив стійку з новими планшетами й трохи розсипав інформаційні буклети!
Я швидко попрямувала туди. Біля розсипаних буклетів стояв малий Артемчик — син Ірини. Він виглядав розгубленим і трохи переляканим. Поруч із ним уже була Ірина.
Я зупинилася на безпечній відстані, щоб спостерігати за ситуацією.
Ірина не стала кричати чи виправдовувати сина перед присутніми. Вона спокійно присіла поруч із ним на рівень його очей, м’яко взяла його за руки й спокійно мовила:
— Артемчику, подивися на мене. Нічого страшного не сталося, але ти зробив неакуратно. Перепроси у дівчини-адміністратора й допоможи їй зібрати всі буклети назад на стійку. Коли ми помиляємося чи робимо щось не так, ми завжди маємо виправити це й вибачитися. Зрозуміло?
Хлопчик уважно послухав матір, ствердно кивнув головою, підійшов до адміністратора, тихесенько мовив: «Вибачте, будь ласка», і разом із нею за хвилину акуратно склав усе стопками.
Я дивилася на цю картину й відчувала справжню гордість за свою колегу. Це була вже зовсім інша жінка — мудра, відповідальна матір, яка навчає свою дитину повазі до чужої праці та чужих кордонів.
Презентація минула на найвищому рівні. Керівництво було в захваті від нашої роботи, гості дякували за чудову організацію, а діти з радістю випробовували нові інтерактивні зони.
Після завершення заходу, коли гості вже розійшлися, а ми з командою збирали матеріали, до мене підійшов Артемчик. У руках він тримав невеличкий кольоровий малюнок, виконаний олівцями.
— Це вам… — ніяково мовив хлопчик, протягуючи мені аркуш. — Мама казала, що ви дуже гарний художник і робите гарні свята. Вибачте, що я тоді в тролейбусі вас буцав.
Я присіла біля нього, взяла малюнок, на якому був зображений яскравий тролейбус із великим сонечком угорі, і щиро посміхнулася:
— Дякую тобі велике, Артемчику! Це просто чудовий малюнок! Я обов’язково повішу його біля свого робочого столу.
Поруч стояла Ірина, з посмішкою та ніжністю спостерігаючи за нами.
Ця історія, яка розпочалася з прикрого моменту у вогкому ранковому тролейбусі, стала для нас усіх дуже важливим життєвим уроком. Вона показала, що люди здатні змінюватися, рости й усвідомлювати свої помилки. Головне — мати мужність визнати свою правоту чи неправоту, проявити трохи терпіння й дати людині шанс розкрити свої найкращі якості.
Тепер ми з Іриною не лише успішні колеги, а й добрі приятельки. А той малюнок із тролейбусом і сонечком дійсно висить на стіні в моєму кабінеті — як щоденне нагадування про те, що навіть найнеприємніші життєві ситуації завжди можуть стати початком чогось дуже світлого, гарного й справжнього.