— Пані, покладіть мою парасольку на місце й не махайте нею перед моєю собакою, бо він вихований, а я можу й розсердитися!
Марія стояла посеред чужого передпокою з двома важезними торбами в руках і миготіла очима.
Спина нилила після підйому на четвертий поверх, ноги гуділи, а дихання ніяк не вирівнювалося, бо ліфт у під’їзді знову стояв без руху.
— Але ж яка парасолька?
Який собака?
Вона ж приїхала до рідної дитини!
Перед нею стояв ставний, сивуватий чоловік у домашньому светрі, а біля його ніг сиділа велетенська вівчарка і спокійно розглядала несподівану гостю.
— Яка ще ваша парасолька?! — вигукнула Марія, міцніше перехоплюючи свої сумки, набиті банками з варенням і свіжими пирогами. — Ви хто взагалі такий і що робите в помешканні мого сина?!
— Як це що роблю? — щиро здивувався чоловік, почухавши потилицю. — Живу я тут. Уже цілий тиждень як живу.
— Де живете?! Це житло мого сина, студента! Я особисто два роки тому виклала за ці стіни все, що збирала важкою працею пів життя!
— Шановна, заспокойтеся. Господар має повне право пустити мешканців, здати житло чи поселити когось. Ваш син здав це житло на пів року, гроші взяв наперед за кілька місяців і пішов. А ми з Барсиком тепер тут господарі за договором.
Марія відчула, як під неї підгинаються коліна.
Вона опустила торби просто на килимок і схопилася за щоки.
— Здав? Чужим людям? Без мого відома? Господи, за що мені це покарання? Я везла йому свіжі пиріжки, квашені яблука, мед свіжого викачування, а тут… собака і чужий дядько!
Чоловік подивився на розгублену жінку, і суворість на його обличчі вмить розтанула. Було видно, що перед нього стоїть звичайна, стомлена дорогою мати, яка просто хотіла зробити дитині приємність.
— Мене, до речі, звуть Степан Литвин, — спокійно сказав він. — А пса — Барсик. Він добрий, не бійтеся, просто вигляд у нього грізний. Давайте ви пройдете на кухню, перепочинете, поп’єте води, а там і розберемося.
— Паспорт покажіть, — раптово стрепенулася Марія, з підозрою примруживши очі. — А то ходять тут усякі, розповідають казки.
Степан лише посміхнувся, пішов до кімнати й виніс охайну теку з паперами. Там був і його паспорт, і розписка від її сина Андрія, і договір на проживання, підписаний знайомим розмашистим почерком.
— Собачий документ теж нести чи повірите на слово? — жартівливо запитав Степан.
— Буде треба — і собачий перевіримо, — буркнула Марія, але напруга в плечах трохи спала. — Добре, показуйте вашу кухню. Тільки не думайте, що я просто так піду. Я сина дочекаюся. Він у мене зараз на заняттях в університеті, турбувати дзвінками не хотіла, думала сюрприз зробити. От і зробила, нічого не скажеш…
— А чай будете? Чи, може, борщу? Я якраз опівдні наварив каструлю. Справжнього, густого.
— Борщу? — здивувалася Марія, оглядаючи охайну кухню, де пахло кропом і часником. — Чоловік варив борщ? Цікаво подивитися. Буряк ви варите окремо чи тушкуєте разом із морквою на олії?
— Тушкую, та ще й трохи яблучного квасу додаю для кислинки, як мене бабуся вчила, — гордо відповів Степан, дістаючи глибоку миску.
— Ну, тоді наливайте. Скуштуємо вашу куховарську майстерність, поки син не з’явився.
Вони сіли за стіл. Борщ і справді виявився навдивовижу смачним, а розмова зав’язалася сама собою, ніби вони знали один одного не кілька хвилин, а цілу вічність.
Марія дивилася на господаря і дивувалася власному спокою. Ще чверть години тому вона готова була рознести все довкола, а зараз сиділа, ссобачуючи гарячу страву й відчувала, як важкі спогади самі виринають із глибини пам’яті.
Адже її життя ніколи не було схожим на солодку казку. Усе, що вона мала, діставалося їй через мозолі, сльози й невтомну щоденну працю.
Мати через власну довірливість і чужі махінації потрапила під слідство. Сім’ю позбавили майна, а матір відправили відбувати покарання на довгі роки. Марія залишилася сама з батьком, який дуже швидко здався перед труднощами.
Незабаром у їхній оселі з’явилася інша жінка — гонорова й криклива Світлана. Вона привела з собою свого сина, пещеного й вередливого хлопця, який відразу зненавидів Марію. У рідному домі для дівчинки настали темні часи. Світлана змушувала її виконувати найважчу хатню роботу, а її син постійно кепкував, ховав її зошити й робив капості. Батько ж опускав очі й вдавав, ніби нічого не помічає, аби тільки в хаті був спокій.
Єдиним захисником для Марії в ті шкільні роки став сусідський юнак Мирослав. Він був на кілька років старший, кремезний, розважливий і добрий. Щойно бачив, як Світланин син чіпляється до дівчинки на вулиці, відразу ставав на захист.
Одного разу, побачивши заплакану Марію біля паркану, Мирослав дістав із кишені м’ятного льодяника, простягнув їй і сказав:
— Не плач, доню. Якщо хтось образить — одразу мені кажи. Я завжди за тебе постою.
Марія ту цукерку не їла кілька місяців, берегла як найбільший скарб. Мирослав став для неї втіленням мужності й надійності, тим світлом, яке тримало її на плаву.
Коли Марії виповнилося тринадцять, несподівано повернулася мати. Вона прийшла додому раніше строку, виснажена, але з незламним поглядом. Зайшовши до хати, вона застала Світлану, яка якраз наливала наваристу юшку своєму сину. Марія ж сиділа на краєчку ослона з порожньою тарілкою, чекаючи, поки на неї звернуть увагу.
Мати мовчки підійшла до доньки, обійняла її худенькі плечі, а потім повернулася до мачухи:
— Збирайся. І сина свого забирай. Це не твоє гніздо.
Зчинилася сварка, але мати стояла непохитно. Зрозумівши, що батько повністю підкорився новій дружині й дивиться в підлогу, мати взяла Марію за руку:
— Ходімо, доню. Не будемо сперечатися. У нас є стара дідова хата в селі поблизу лісу. Бідно житимемо, зате з чистим сумлінням і без чужої зневаги.
Вони поїхали в село. Дідова садиба стояла пусткою вже багато років: бур’яни сягали пояса, стежка заросла споришем, віконниці були забиті дошками. Коли вони втомилися намагатися відчинити іржавий замок, із сусіднього двору вийшла жінка, а за нею — високий плечистий юнак із сокирою та обценьками.
Марія підвела очі й завмерла: перед нею стояв той самий Мирослав.
Виявилося, що його родина жила по сусідству з дідівим обійстям. Мирослав швидко допоміг полагодити двері, розібрав завали, набрав води й розтопив піч. З того дня він знову став для неї надійною опорою.
Мати Марії довго не прожила. Тяжкі роки підірвали її здоров’я, і коли дівчині виповнилося вісімнадцять, неньки не стало. Марія залишилася круглою сиротою. Батько навіть не приїхав на похорон, повністю розчинившись у новій родині.
Залишившись сама в старій хаті, дівчина не знала, як жити далі.
— Перезимую якось, — казала вона сама собі вголос, дивлячись на порожній двір. — Навесні засаджу город, заведу курчат, піду на роботу…
— А давай краще за мене заміж підеш, — почувся раптом спокійний голос біля хвіртки.
Це був Мирослав. Він саме повернувся зі служби, зміцнів, за хворобливими очима ховався неймовірна ніжність. Юнак уже тримав власну пасіку, захоплювався бджільництвом, знав кожну рослину й квітку в окрузі.
Весілля відграну скромно, по-домашньому. Сукню Марії перешила тітка Світлана, яка прийняла сироту як рідну доньку.
Це були найщасливіші десять років у житті Марії. Вони жили душа в душу, народили сина Андрійка. Мирослав розширив пасіку, їхній мед знали в усьому районі. Він вчив дружину не боятися бджіл, розуміти їхній дзвін і бачити в них диво природи.
Але щастя виявилося крихким. Якоїсь ночі на їхню пасіку напали зловмисники, щоб викрасти вулики з цінними бджолиними сім’ями. Мирослав вибіг на шум, намагався зупинити нападників… Сталася сварка, і чоловіка не стало. Йому було лише тридцять чотири роки, а маленькому Андрійку — ледве сім.
Марія думала, що збожеволіє від горя. Але подивилася на сина, на стару свекруху, яка почорніла від сліз, і зрозуміла: опускати руки не можна.
Вона сама одягла захисну сітку, взяла димар і пішла до вуликів. Працювала від світанку до темряви. Згодом навчилася не просто качати мед, а й виготовляти лікувальні мазі, настоянки з прополісу. Жінки в селі дивувалися її силі.
Минули роки. Марія перетворила стару садибу на справжній райський куточок. Вона збудувала дерев’яні будиночки на березі річки, облаштувала спеціальні лежаки на вуликах, де люди дихали цілющим повітрям і лікували втомлені нерви. Справа пішла вгору, з’явилися кошти. Вона змогла дати сину все: освіту, гарний одяг, а нещодавно — допомогла придбати власне помешкання, щоб Андрійко мав міцний ґрунт під ногами.
Степан Литвин слухав її розповідь не перебиваючи, підперши щоку рукою. У його очах світилося глибоке розуміння й повага.
— Ви дивовижна жінка, Маріє, — тихо мовив він, коли вона закінчила говорити. — Пройти крізь таке й не озлобитися на світ… Це велика рідкість.
— Та що ви, звичайна жінка, — зніяковіла Марія, ховаючи натруджені руки під стіл. — Життя змусило бути сильною. А ви мовчите. Про себе ж нічого не розповіли! Хто ви, звідки, чому опинилися тут?
Степан зітхнув, налив у чашки свіжого чаю з чебрецем і опустив очі.
— Та що про мене розповідати? Життя в мене склалося непросто з самого першого дня. Я й дати свого народження точної не знаю. Записали приблизно, за оцінкою лікарів.
— Як це так? — здивувалася Марія.
— А так. Знайшли мене немовлям у під’їзді, у плетеному кошику біля сміттєпроводу. Загорнутий був у стару ковдру, ледь дихав від холоду.
Марія аж притиснула долоню до грудей:
— Матінко рідна… Хто ж це знайшов?
— Пес знайшов, — усміхнувся Степан. — Старенька лікарка, Анна Василівна, гуляла вранці зі своєю вівчаркою на прізвисько Барсик. Пес почув писк, потягнув її в під’їзд і почав гавкати біля того кошика. Вона мене підняла, відігріла, викликала допомогу. Жінці тоді вже за сімдесят було, власних дітей і чоловіка давно поховала. Всиновити за віком не дозволили, тож віддали мене в дитячий будинок. Але вона мене не покинула.
Степан з теплотою в голосі розповідав, як старенька приходила до нього щотижня, приносила домашні пиріжки, забирала на неділю до себе, вчила читати й любити природу. Він кликав її бабусею і довгі роки навіть гадки не мав, що вона йому не рідна по крові.
— Вона дала мені своє прізвище, — продовжував чоловік. — А коли я підріс, забрала до себе назовсім. Поруч із нею завжди жили собаки. Коли мені було чотирнадцять, я підібрав на вулиці цуценя з перебитою лапою. Бабуся спочатку сварилася, казала, що стара вже за собаками доглядати, а потім сама ж ночами йому лапу бинтувала. Так я й вирішив стати лікарем для тварин. Закінчив навчання, усе життя працюю ветеринаром.
— То ви не кухар? — усміхнулася Марія.
— Куховаріння — то для душі. Люблю, коли в домі пахне свіжою їжею, коли є для кого старатися. З дружиною моєю покійною, Юлією, ми познайомилися просто на зупинці. Вона підвернула ногу, розплакалася від несподіванки, а я підійшов допомогти. Вона теж сиротою росла у великій прийомній родині, важко працювала біля худоби. Ми з першого погляду зрозуміли один одного. Прожили разом понад двадцять років у повній злагоді. Донечку виростили, Катерину.
Голос Степана раптом затремтів, і він замовк, стиснувши пальці в замок.
— А де ж вона зараз, Юлія? — тихо спитала Марія, відчуваючи недобре.
— Немає її вже два роки, — ледь чутно відповів чоловік. — Хвороба підкралася тихо, згоріла за кілька місяців. Ми з донькою робили все, що могли, але не врятували. І от після того Катя моя згасла. Вона так любила матір, що разом із нею ніби втратила частину власної душі. Перестала сміятися, кинула навчання, ночами не спить, майже не їсть. Сидить годинами, дивиться у вікно й мовчить. Я возив її до різних фахівців, але всі тільки руками розводять: кажуть, глибока туга, потрібен час і зміна оточення. От я й привіз її на консультацію, зняв це житло на певний час, щоб бути ближче до лікарів.
— Бідна дівчина… — щиро пожаліла Марія, і в її очах заграли сльози. — А де ж Катя зараз?
— Завтра вранці приїжджає потягом. Її сусідка посадила у вагон, бо я мусив раніше приїхати, знайти притулок, купити продуктів, усе підготувати.
— Знаєте що, Степане Литвин, — рішуче мовила жінка, стукнувши долонею по столу. — Жодні дорогі пігулки не вилікують серце так, як спокій і природа. Завтра зустрінемо дівчинку, а потім ви обидва поїдете до мене в село! У мене ліс за городом, річка хлюпоче, повітря солодке, хоч ложкою їж. А бджолиний гул — це найкращі ліки від смутку. Поспить у моїх дерев’яних будиночках, нап’ється парного молока, поїсть свіжого меду — і побачите, як оживе дитина!
Степан здивовано й зворушено поглянув на Марію:
— Ви це серйозно? Запрошуєте до себе зовсім незнайомих людей?
— А чому б і ні? Ми з вами за ці дві години більше про життя поговорили, ніж деякі сусіди за двадцять років. Я людей відчуваю серцем. Ви порядний чоловік, і дитині вашій треба допомогти.
У цей момент у кишені Марії голосно закалатав телефон.
На екрані світилося: «Син».
Жінка миттю споважніла, змахнула сльозу й натиснула на зелону позначку:
— Алло, Андрійку. Ти де?
— Привіт, мамо! Та я от щойно з пар повернувся, додому зайшов, — весело відповів молодий голос у слухавці.
— Додому? — Марія перезирнулася з Степаном і м’яко посміхнулася. — Це в яку ж таку домівку ти зайшов?
— Ну як у яку? У нашу, яку ти купила!
— Ану виглянь у вікно, синку. Бо я от сиджу у твоїй кухні, п’ю чай із паном Степаном і гладжу його вівчарку, а тебе чомусь ніде не бачу. Може, ти десь у шафі заховався?
У слухавці запала мертва тиша. Чути було тільки, як хлопець важко перевів подих.
— Мамо… Ти що, приїхала?
— Приїхала, Андрійку! Зранку тут сиджу, пироги везла, а тут люди добрі квартирантами живуть. Ану швидко біжи сюди, поговорити треба!
Хвилин за сорок у дверях клацнув замок, і в передпокій буквально залетів захеканий Андрій. Окуляри в нього з’їхали набік, куртка розстебнута, а на обличчі змішалися сором, страх і розгубленість.
— Мамо… Степане Литвиновичу… Ви вже познайомилися? — винувато пролепетав хлопець, оглядаючи спокійну матір і серйозного квартиранта.
— Сідай, синку, — суворо сказала Марія, вказуючи на tabурет. — І розповідай по порядку: чому житло здане, де ти сам вештаєшся і на що тобі терміново знадобилися чужі гроші? Ти ж наче працюєш у гарній фірмі, зарплатню маєш непогану, сам вихвалявся!
Андрій опустив голову, зняв окуляри й почав нервово терти їх краєм светра:
— Мамо… Я одружитися хотів.
Марія ледь не впустила горнятко:
— Що?! Одружитися? Ти мені навіть словом не прохопився, що маєш дівчину!
— Та я хотів зробити сюрприз… Зустрічався з Іриною. Вона з такої родини, де звикли до розкошів. Водила мене по дорогих закладах, вимагала коштовних подарунків. Я намагався тримати марку, гроші вилітали як із труби. А потім вона натякнула: якщо освідчуватися, то тільки з величезним коштовним перснем, щоб камінь сяяв на весь палець. У мене таких заощаджень не було. От я й здав житло на кілька місяців, узяв усю суму наперед, щоб купити ту прикрасу. Сам перебрався тимчасово до гуртожитку до знайомих хлопців, спав на розкладачці…
— І де ж той перстень? — примружилася Марія. — Де наречена?
Андрій гірко всміхнувся й махнув рукою:
— Немає ні нареченої, ні весілля. Учора побачив її в центрі біля машини з іншим хлопцем, набагато старшим і багатшим. Підійшов з тим пакунком, а вона лише розсміялася мені в очі. Сказала, що я наївний хлопчисько, мамин синок, і що серйозні стосунки їй зі мною не світять, бо я не того польоту птах. Перстень я здав назад до крамниці, але повернули менше, ніж витратив. Одне слово — залишився без копійки, без нареченої й без власного даху над головою.
У кухні запанувала тиша. Степан Литвин лише похитав головою, а Марія раптом… усміхнулася й полегшено зітхнула:
— Ну й слава Богу, синку!
Андрій аж підскочив на місці:
— Мамо, ти що? Я ж усе втратив, розбитий повністю, а ти радієш?
— Дурний ти, хоч і з вищою освітою! — лагідно сказала мати, підійшовши й погладивши його по кучерявому волоссю. — Радій, що воно зараз вивалилося, а не тоді, коли б ви розписалися, народили дитину, а вона б із вас усі жили витягла! Гроші — то пусте, заробиш іще, руки й голова на місці. Зате очі тобі відкрилися на те, що справжні почуття за блискучі камінці не купуються.
— Правильно мати каже, хлопче, — підкинув Степан. — Ти заплатив за життєву науку. Тепер знатимеш, що дивитися треба на душу людини, на її вчинки, а не на забаганки. А з житлом не переймайся: кімнат тут дві, місця вистачить усім. Я невибагливий: диван у вітальні займу, а ви з матір’ю розташовуйтеся в іншій. Не виганяти ж мене вас на ніч.
Вони просиділи на кухні далеко за північ.
Андрій поступово заспокоївся, почав розповідати про свою роботу над новими комп’ютерними програмами. Степан ділився смішними історіями про своїх чотирилапих пацієнтів, а Марія щедро підкидала всім пироги з маком і сиром.
Дивлячись на цих трьох людей, Марія раптом відчула дивне, забуте тепло. П’ятнадцять років вона тягнула все сама, звикла бути й господинею, і захисником, і робітником. А сьогодні поруч був чоловік, від якого віявали надійність і спокій. Їй більше не хотілося тримати оборону.
Наступного ранку Степан з Марією вирушили на залізничний вокзал зустріча́ти потяг. Андрій залишився вдома досипати, бо за останні тижні втомився і морально, і фізично.
Перон зустрів їх прохолодним осіннім вітром. Коли з вагона спустилася дівчина, серце Марії стиснулося від жалю. Катерина була надзвичайно тендітною, з великими сумними очима й блідою, прозорою шкірою. Вона тримала в руках невеличку валізку й дивилася повз людей, ніби її тут зовсім не було.
— Донечко! — Степан ступив уперед із букетом осінніх айстр і міцно пригорнув дівчину до себе.
— Привіт, тату, — безбарвним, тихим голосом відповіла вона.
— Познайомься, Катериночко. Це Марія Петрівна. Вона… господиня нашого тимчасового помешкання. І чудова людина.
Марія не втрималася, підійшла й обережно обійняла дівчину за худенькі плечі:
— Здрастуй, красуне. Яка ж ти гарна, наче маківка в полі. Поїхали додому, я там сніданок приготувала, зігрієшся.
Катерина лише здивовано звела брови, але сперечатися не стала. Усю дорогу до квартири вона мовчала, відвернувшись до вікна машини. Марія не набридала розпитуваннями, лише розповідала теплі кумедні дрібнички про село, про своїх бджіл, про те, як пахне липовий цвіт улітку.
Коли приїхали, дівчина попросила дозволу побути на самоті. Вона вийшла на засклену лоджію, сіла в плетене крісло, встромила у вуха навушники й заплющила очі, підставивши обличчя блідому сонячному промінню.
Марія тим часом покликала Степана до найближчого ринку: треба було купити свіжих овочів і ягід, щоб зварити дитині вітамінного киселю.
Андрій прокинувся близько полудня. У квартирі було тихо. Він потягнувся, умився, накинув сорочку й вирішив вийти на балкон провітритися.
Він прочинив двері й раптом застиг на порозі. У кріслі сиділа незнайома дівчина.
Почуравши шурхіт, Катерина розплющила очі, зняла навушники й злякано притиснулася до спинки:
— Ви хто такий?! Як ви сюди зайшли?
Андрій збентежився, поправив окуляри й, вирішивши трохи розрядити атмосферу, жартівливо складав руки на грудях:
— Це я маю вас розпитати! Я взагалі тут живу. А ви, юна панночко, схожі на загадкову гостю з іншої планети. Може, ви шпигунка? Чи прийшли поцупити мамині запаси сушених яблук?
Катерина насупилася, у її погляді вперше за довгий час з’явився живий вогник — вогник обурення:
— Що за дурні жарти? Мій батько винайняв це житло! Зараз він повернеться й викличе охорону, якщо ви негайно звідси не підете!
— Та годі вам лякати, — розсміявся Андрій. — Я Андрій. Син тої самої пасічниці, яка зараз напуває вашого батька чаями. А ви, мабуть, Катерина?
Дівчина здивовано кліпнула, а потім у її грудях закипіло роздратування, яке так довго ховалося за маскою байдужості:
— Так це ти той нерозумний парубок, який продав спокій власної мами заради вередливої дівки з перснем?! Той самий геній, через якого ми тепер мусимо жити тут усім табором, а твоя мама збирається тягти нас спати до бджіл на вулики?!
Андрій аж рота роззявив від такої відвертості:
— Гей, легше на поворотах! По-перше, не продав, а тимчасово винайняв. По-друге, не на вулики, а на спеціальні лежанки над ними, це дуже корисно для нервів, між іншим!
— Мені байдуже, на що! Ви всі тут божевільні! І батько мій з вами з глузду з’їде! — вигукнула Катерина, піднявшись на ноги й вперши руки в боки. Щічки її вперше за багато місяців спалахнули яскравим рум’янцем.
Саме в цей момент клацнув замок, і до передпокою ввійшли Степан із Марією, тримаючи повні пакунки.
Почувши галас на балконі, Степан замер і розгублено поглянув на Марію:
— Катерина… кричить? Вона свариться з твоїм Андрійком?
— Та хай собі свариться, — спокійно махнула рукою Марія, розв’язуючи хустку. — Мій парубок і справді заслужив доброї прочуханки за свої дурощі.
— Та ні, Маріє, ти не розумієш! — прошепотів чоловік, і в його голосі забриніли сльози радості. — Вона два роки ні на кого голосу не підвищувала. Вона взагалі ніяких почуттів не виявляла, ходила як тінь. А зараз — кричить, сердиться, сперечається!
— Ну от і маєш, — тепло посміхнулася Марія. — Серце її відтає. Гнів — це перший крок до повернення жаги до життя. Скоро й посміхатися почне, ось побачиш.
Обід пройшов у дивовижній атмосфері. Катерина хоч і сиділа надута, позираючи на Андрія з-під лоба, але тарілку супу спорожнила до останньої ложки. А коли хлопець невдало пожартував і сам же зніяковів, у куточках її губ мала з’явилася ледь помітна посмішка.
Увечері Андрій несміливо постукав до її кімнати:
— Катерино… Можна вийти на свіже повітря? Пройдемося сквером біля будинку. Там тихо, листя золоте падає. Ти ж усе одно не спиш вечорами, то хоч повітрям подихаєш.
Дівчина спочатку хотіла відмовити, але подивилася на його щирі, добрі очі за скельцями окулярів і тихо відповіла:
— Добре. Тільки недовго.
Вони гуляли затишними осінніми алеями майже до півночі.
Андрій не розпитував про її біль, не ліз у душу. Він розповідав про зоряне небо, про те, як влаштований всесвіт, про дива науки й смішні випадки зі свого студентського життя. Катерина слухала, спочатку мовчки, а потім почала сама ставити запитання, дивуючись, як легко й спокійно їй поруч із цим дивакуватим, але щирим хлопцем.
Повернулися вони пізно. У хаті всі вже спали.
Наступного ранку Степан прокинувся на світанку від незвичної тиші.
Годинник показував дев’яту, потім десяту, одинадцяту… Катерина не виходила зі своєї кімнати.
Занепокоєний батько навшпиньки підійшов до дверей, обережно натиснув на ручку й зазирнув усередину.
Через хвилину він вийшов на кухню, де Марія поралася біля плити, випікаючи пухкі оладки. Руки у Степана тремтіли.
— Маріє… — покликав він тремтячим голосом.
Жінка злякано обернулася:
— Що трапилося, Степане? Їй зле?
— Вона спить, — чоловік опустився на стілець і закрив обличчя долонями, з яких покотилися гарячі сльози. — Вона спить міцним, спокійним сном, уперше за два роки. Дихає рівно, посміхається уві сні…
Марія підійшла до нього, поклала теплу руку йому на плечe й лагідно мовила:
— От і добре. Нехай спить, скільки забажає. Душа її заспокоїлася, дитинко відійшла від мороку. А по обіді збиратимемо речі. Поїдемо всі разом до мене в село, до бджіл, до лісу. Там і долікуємо, і сил наберемося.
Степан підвів очі, накрив її долоню своєю міцною рукою й кивнув.
Він раптом із дивовижною ясністю усвідомив: його життя не закінчилося з гіркою втратою минулого. Воно тільки починалося заново — тут, на цій теплій кухні, під тихий гуркіт чайника й лагідний погляд жінки, яка зуміла повернути надію в їхні зранені серця.