Оксана прокинулася від дзвінка будильника, підвелася й, як завжди, наосліп потягнулася до капців. Але вже за кілька секунд зрозуміла, що щось не так: шлях до кухні був праворуч, а ванна — ліворуч. Усе в цій хаті стояло навпаки.
***
Учора Марина переїхала до будинку батька. Сама. Олег її вигнав, точніше — відправив “поміркувати”. Цей будинок вона отримала після батька за заповітом: гарний, міцний, але розташований за тисячу кілометрів від міста, де вона жила з матір’ю, де вийшла заміж і де мешкала у великій квартирі чоловіка.
Після розлучення з її мамою батько поїхав, але аліменти платив і доньку не забував. Мати так і не вийшла заміж, хоча причиною розриву була саме її провина.
З Олегом жили, як і багато хто: працювали обоє, виростили сина. Мама Марини пішла з життя рано, навіть пенсії не дочекалася, — хвороба не дивиться на вік і не обирає жертву.
Тоді Марині було двадцять два, а на руках — немовля. Вона вступила у спадок. Олег запропонував продати квартиру її матері й купити машину.
Машина справді була потрібна. Так і зробили. Життя покотилося далі. Син Дмитро виріс, одружився, жив окремо. Іпотеку виплатили, він став цілком самостійним чоловіком.
Батько помер у лікарні. До останнього дня він не говорив Марині ні про свій діагноз, ні про свій стан — тримався. Навіть рік тому, коли вона приїжджала в гості, не подавав виду, що йому зле.
Увечері подзвонив, а вже вранці його не стало. Марина навіть не встигла попрощатися. Плакала, переживала. Олег на похорон поїхати не зміг — здавали проєкт. Не відпустили, а може, то була лише відмовка. Марина поїхала із сином, бо Дмитро дуже любив свого єдиного діда.
Поховали батька, а за пів року Марина вступила в спадок. Виявилося, що були й інші претенденти, тож батько залишив заповіт.
Колишня друга дружина намагалася довести, що будинок будували в шлюбі, й оскаржувала все в суді. Та нічого не змогла довести.
Вона з сином прожила там лише півтора року. У батька були всі документи. Потім з’явився її “син”, який насправді сином не був. Доказів вони не мали, але нерви попсували добряче.
Марина стала власницею будинку та банківського рахунку, ділити їй нічого не довелося. Та радіти вона почала зарано. Ледве приїхала додому й розповіла про все, як Олег висунув свої вимоги до цієї спадщини.
— Будинок продаємо. Машину нам пора міняти. Їй уже сто років у обід. Добре, коли є що отримати у спадок. Гарні в тебе були батьки. Шкода їх, більше від них нічого не дістати. Хоч якийсь зиск від тебе в сімейному житті, — заявив він.
— Ти це до чого?
— Та так, думаю вголос. Будинок треба виставляти на продаж. Ти мені напиши довіреність, як тоді з квартирою. Я вже звик, сам усім займуся. Машину все одно оформимо на мене, у тебе ж прав немає.
— Будинок хороший, місце ще краще, навесні піде, як на аукціоні. До машини ще й причіп можна взяти. Я вже прикинув, по сайтах полазив. У мене є заощадження.
— Машину можна було давно взяти й у кредит, якщо в тебе є накопичення. Чому ти про них мовчав?
— Жінці не обов’язково все знати. Це мої гроші! Особисті! Ти й так живеш у моїй квартирі, прийшла на все готове!
— Твої гроші, твоя квартира, а мій дім! Я його продавати не буду. Тато сам його будував, як виявилося, для мене.
— Ти при здоровому глузді? Будинок за тисячу кілометрів, а нам машина потрібна!
Олег кричав увесь вечір. Вмовляв, тиснув, але Марина вже все для себе вирішила. Вона не лише не продасть будинок, а й про гроші нічого не скаже. Олег мовчав — і вона теж промовчить.
Що робити з будинком, вона ще не знала. У неї є син. Ось тоді й вирішить, а от так, одразу, зопалу піддатися на вмовляння чоловіка… Знову піддатися. Вона вже через це проходила. У квартирі матері міг би жити син, і ніяка іпотека не була б потрібна. Але тепер уже пізно про це думати.
— Якщо це твій дім, то збирай свої речі й живи там! І добре подумай! У нас сім’я!
— Добре. У мене відпустка, я поїду й подумаю.
Марина склала у валізу все необхідне. Вранці на Олега чекали не кава, не бутерброди й не сирники, а порожній стіл. Дружини вдома вже не було. Вона тим часом їхала потягом. Одинадцять годин — і вона майже на місці. Від будинку — п’ять хвилин пішки.
***
Оксана прокинулася від дзвінка будильника, встала, ноги самі знайшли капці, як завжди, але… Дорога була не та, не звична: кухня праворуч, ванна ліворуч. Усе навпаки.
Треба було не вмикати будильник. Вона й так звикла вставати рано, без дзвінка б усе одно прокинулася. Каву знайшла в шафі — таку, як любила. Смаки з батьком у неї збігалися. А от у холодильнику було порожньо, та й шафи стояли майже пусті.
Вона згадала, що не встигла купити продукти там, де жила з чоловіком. Учора був день закупів, а вона провела його в дорозі. Усміхнулася: мабуть, Олег шукатиме в холодильнику готову їжу. Вигнав — хай тепер сам розбирається.
Анна сходила в магазин, він був зовсім поруч. Батько добре про нього відгукувався, та й Марину там уже знали. Купила все потрібне.
Три тижні відпустки вона вирішила провести тут. Додому до чоловіка повертатися зовсім не хотілося. Продати будинок і купити Олегові машину, на якій він кататиметься на рибалку з друзями? Їй це навіщо?
Жити у його квартирі? А якщо… Марина не хотіла думати про погане, але після тієї розмови всередині ніби щось перевернулося.
Олег дзвонив, але його насамперед цікавив продаж будинку. Кожного разу він питав, чи вже надумала Марина. Так минуло два тижні. Марина звикла до будинку. Їхати звідти не хотілося.
У хату постукали. Марина подумала, що це, мабуть, чоловік, але за дверима стояла господиня магазину.
— Аню, виручай, ти ж наче продавчиня. Батько твій казав. У мене одразу дві жінки в декрет пішли. Я про одну знала, а про другу… навіть не уявляю, як так.
— З сьогоднішнього дня вона вже в декреті. Обидві пішли, а Валя сама не впорається. Я буду рада, якщо ти хоч трохи допоможеш їй і мені.
— У мене лише тиждень, але я згодна.
— Дякую. Ходімо, я тобі все покажу, розкажу. Медкнижка є?
— Є. Усі документи в сумці.
***
Марина почала працювати, і для неї це було звично. Звісно, масштаб не той, але її все влаштовувало.
— Аню, може, ти залишишся?
— Мені потрібен тиждень, може, навіть менше. Потім скажу своє рішення. Я маю все вирішити з чоловіком і з роботою.
— Дуже хочу, щоб ти залишилася тут.
Марина повернулася раніше, ніж планувала.
Вона не попереджала чоловіка про своє повернення — просто приїхала. У холодильнику було порожньо. Олег з’явився за годину, не сам. Одразу розгубився й виставив свою супутницю.
— Котику, — кричала та з-за дверей, — що сталося? А як же…
— Що, свою кицю вигнав? Відійди, — Марина відчинила двері. — Заходьте. Скоро Олег буде зовсім вільний. Я тільки речі зберу й поїду.
— Маринo, ти все не так зрозуміла. Це по роботі.
— Котики по роботі? Зрозуміло.
Марина поїхала у свій будинок і подала на розлучення. Олег опирався, бо йому була потрібна машина. Усі друзі й родичі давно поміняли авто, а в нього все ще стара, іржава. Його план зірвався. А так хотілося бути кращим за всіх!
Тепер Марина живе у своєму будинку, працює в магазині. Син із онуками приїжджають у відпустку. Колишній чоловік, за словами сина, катається на старій машині.
Купити гіршу, ніж у всіх, — не для нього, а на дорогу машину грошей немає, бо кредитів він не визнає. Що ж, за що боровся, на те й натрапив…