– Забирайся, поки я добра! – голос Олени тремтів від напруження, але вона намагалася триматися. Уперши руки в боки, вона стояла у дверях кухні, дивлячись на чоловіка, який, здається, і не думав рухатися з місця.

– Олено, ну ти чого? – Андрій сидів за столом, ліниво гортаючи новини на телефоні. Його поза – розслаблена, майже нахабна – тільки ще дужче дратувала її. – Я нічого такого не зробив.

– Нічого не зробив? – Олена зробила крок вперед, її очі звузилися. – Ти обіцяв забрати Марійку зі школи. Обіцяв! А я, зрештою, біжу через все місто, бо ти знову забув!

Андрій підвів погляд, трохи насупився, але тут же знизав плечима.

– Ну, вибач, замотався на роботі. Буває.

– Буває? – Олена майже зірвалася на крик, але стрималася. – У тебе щодня щось буває. Забирайся, Андрію. Я серйозно.

Він глянув на неї з легкою усмішкою, ніби не сприймаючи слова серйозно, і це стало останньою краплею.

Олена схопила його куртку з вішалки в передпокої й шпурнула в нього. Куртка приземлилася на стіл, зачепивши склянку з водою. Та похитнулася, але не впала.

– Гаразд, гаразд, – Андрій підійняв руки, наче здаючись, і повільно підвівся. – Піду прогуляюся, коли ти така… нервова.

Він вийшов, грюкнувши дверима трохи сильніше, ніж треба. Олена залишилася стояти посеред кухні, відчуваючи, як усередині все клекоче. Вона не хотіла, щоб справа дійшла до криків, але її терпець урвався. Знову.

Марійка, їхня восьмирічна дочка, визирнула зі своєї кімнати, тримаючи в руках альбом для малювання.

– Мамо, ви знову лаєтеся? – спитала вона тихо.