Аня квапилася. Ранок був метушливий, як завжди. Чоловік пішов на роботу трохи раніше, діти ще спали, а вона, не допивши каву, металася квартирою, збираючись у справи. У голові крутилася звична круговерть: забрати посилку з пункту видачі, заїхати в аптеку по краплі для молодшого, не забути про бухгалтерію, купити хліба.

Сумку схопила з вішалки майже машинально. Взула кросівки, грюкнула дверима. Уже в маршрутці, шукаючи проїзний, Аня раптом збагнула: гаманця немає. Ні готівки, ні карток. Ані водійських прав. Усередині все обірвалося — без гаманця вона не зайде навіть до аптеки, не те що по замовлення. Вилаялася пошепки, натиснула кнопку зупинки й вийшла на найближчій.

Дорога назад зайняла не більше п’ятнадцяти хвилин, але кожна секунда здавалася втраченою. День був розписаний по хвилинах, а ця затримка псувала все.

У квартирі було тихо. Надто тихо. Зазвичай у цей час там нікого не було. Чоловік уже на роботі, діти в школі. Тільки сьогодні — вона, на пів години пізніше, ніж завжди.

Відчинивши двері, Аня навіть не роззувшись рвонула до передпокою. Гаманець мав бути або на кухонному столі, або біля дзеркала. Але щось у тиші дому насторожило. Це була не проста тиша — тривожна. І раптом — голос. Чоловічий. Тихий, приглушений. Потім — легкий жіночий сміх. Її мовби струмом прошило.

Вона завмерла, серце гупало в скронях. Обережно, мов крадучись, зняла кросівки, щоб не видати себе звуком. Голоси лунали зі спальні. Їхньої спальні.

Двері були прочинені. Вони не почули, як вона увійшла.

На ліжку сидів її чоловік — у самій лише білизні. Спиною до дверей. А навпроти нього — молода дівчина в його сорочці, з розпущеним волоссям і підтягнутими ногами. Вона сміялася й ніжно проводила пальцями по його щоці.

— Уявляєш, вона пішла, а я навіть не попрощався, — промовив він, обіймаючи ту дівчину. — А ти залишилася…

У Ані потемніло в очах. Це не міг бути її Міша. Він не здатен на таке. Вісім років разом. Народження двох дітей, іпотека, її важка вагітність, його звільнення. Вони будували все з нуля, крок за кроком. Вона виправдовувала його втому, його мовчазні «нормально» у відповідь на турботливе «як день пройшов». Але це?.. Це було зрадою.

Ноги тремтіли. Вона навіть не пам’ятала, як вийшла. Автоматично взула кросівки, зачинила двері. Повітря здавалось густим, небо — надто яскравим. Світ поплив.

Вона не заплакала. Не закричала. Усередині все застигло. Лише порожнеча.

З тією порожнечею Аня дійшла до найближчої лавки. Сіла. Дивилася на вулицю. Люди йшли повз, сміялися, квапилися у своїх справах — як і вона ще пів години тому. Усе йшло своїм ходом, наче нічого не сталося. Тільки всередині неї обірвалася нитка, що тримала минуле.

Вона згадала, як колись сама сиділа в його сорочці. Як він носив її на руках. Як клявся ніколи не зрадити.

Минуло дві години, перш ніж вона повернулася. Дівчини вже не було. Міша ходив квартирою й щось бурмотів у телефон.

— Де ти була?! — спалахнув він, побачивши її. — Я хвилювався!

— Я повернулася за гаманцем, — спокійно відповіла вона. — І побачила більше, ніж хотіла.

Він зблід.

— Це не те, що ти подумала…

— Це саме те, що я подумала, Міша, — твердо сказала вона. — Я просто ніколи не думала, що ти на таке здатен.

Вона не підвищувала голосу. Її спокій був страшніший за будь-який крик.

— Аню, зачекай… Діти…

— Діти залишаться зі мною, — перебила вона. — А ти сам їм поясниш, чому зруйнував нашу сім’ю.

…

Минуло три місяці. Аня винайняла квартиру поруч із мамою. Знайшла роботу — не відразу, але знайшла. Колишній чоловік намагався повернути її, телефонував, приходив. Але вона не могла пробачити. І не могла забути.

Іноді вечорами, вкладаючи дітей, вона дивилася у вікно й думала: може, була надто м’якою? Може, треба було раніше зрозуміти, що любов — це не тільки почуття, а ще й вірність, турбота, вибір?

Тепер вона не вірила словам. Лише вчинкам.

…

Минуло майже два роки від того дня, коли вона «просто повернулася за гаманцем».

Життя обірвалося — щоб початися наново.

І знаєте що?

Воно стало навіть кращим, ніж раніше.