Нас із братом у родині двоє. Ми завжди жили дружно, любили батьків, вони нас. Ходили в гості до бабусь, звичайна сім’я, ніколи ніякого поділу не було. Якщо мені купують іграшку, значить і братові теж, мені морозиво, йому таке саме.

Ніколи б не подумала, що будемо з ним надалі сваритись через щось, бо дитинство і юність провели разом.

У нас різниця у віці два роки, тому була одна компанія, усі товаришували й, як могли, допомагали один одному.

Але настав той момент, коли ми виросли. Я закінчила одинадцять класів, мій брат – дев’ять. Разом ми поїхали вчитися у сусіднє місто. Я вступила в університет, а брат – у коледж.

Звісно, моє навчання тривало на рік більше, тож до рідного міста ми повернулися з різницею в один рік. Я влаштувалася працювати в офіс компанії.

А брат вирішив зайвий раз не напружуватися, та не працювати “на дядю”, – він допомагав батькові у бізнесі.

В один із суботніх ранків, коли я ще ніжилася в ліжку, насолоджуючись вихідним, пролунав дзвінок мобільного. Дзвонив брат:

– Насте, ти поїдеш із нами? – запитав мені він.

– Куди? – Задала я резонне питання.

– Батько вирішив купити машину, щоб нікого не просити за товаром їздити, адже я нещодавно на права здав, – сказав мені брат.

– Поїду, – сказала я, а після того, як поклала слухавку, подумала, – я ж раніше за брата отримала водійське посвідчення, щось мені ніхто не пропонував купити машину.

Ми приїхали до салону, стали ходити між рядами, та обирати автівку. Нарешті вибір був зроблений, брат сяяв, як нова монета. А ось я… Не знаю, чого в мені було більше, заздрості чи образи.

Мене підвезли додому, а Сергій відразу став скрізь розсікати на новому автомобілі. Він не так допомагав батькові, як просто сам користувався машиною.

Одного разу я звернулася до нього за ласкою:

– Сергію, зможеш відвезти мене? – Запитала я, коли мені потрібно було в сусіднє місто у справах.

– Ой, Насте, знаєш, мені зовсім ніколи, – практично завжди відповідь була однаковою. Хоча батько сказав мені, що я можу просити брата, і він будь-якої миті допоможе мені з поїздками.

– Гаразд, дякую, що не відмовив, – я йшла на автовокзал, сідала на автобус, і сама добиралася до місця, куди мені було потрібно.

Як з’ясувалося, Сергій зустрів дівчину, й у них почалися серйозні стосунки. Зараз уже про жодну дружбу між нами не було й мови.

Нова пасія схопилася за брата міцною хваткою. Йому ні з ким не можна було спілкуватися, навіть із сестрою.

Минув рік, якось були сімейні посиденьки, і батько гордо вручив братикові ключі від однокімнатної квартири, яку він для нього купив.

– Нічого собі, тату, дякую, – обійнялися вони тоді.

Виходило так, що в нього зараз є квартира та машина, а я досі живу з батьками, бо зарплата така смішна, що на орендовану квартиру не вистачає.

– А ти чого така засмучена сидиш? – Подивився на мене батько.

– Та ні, просто, у вас тільки син, усе йому, – сказала я тоді вперше.

– Настю, ти зрозумій, він син, у нього наречена, він же повинен її кудись привести, – сказав батько.

– І що від цього змінюється? – Не зрозуміла я його.

– Ти теж знайдеш собі залицяльника, який тебе забезпечить усім, – усміхнувся тато.

– А як не знайду, то й житиму з вами? – Сумно посміхнулася йому.

– Все, годі заздрити, все буде добре, – ухилився він від відповіді.

Сергій зробив пропозицію своїй дівчині, вони одружилися. Ми практично припинили бачитися та спілкуватися.

А за два роки після цього не стало бабусі, яка була маминою мамою. Оскільки вона була єдиною дочкою, то квартира дісталася їй.

– Настя, ось ключі, можеш заїжджати, – сказала мені тоді мати, і подала зв’язку.

Я була рада, що в мене з’явився свій куточок. Квартира була простора, в ній було три кімнати, комора. Я почала мріяти, як би я все тут зробила.

Тут буде спальня, це вітальня, а третя стане дитячою, коли з’являться діти. З комори зроблю гардероб, але поки це були тільки мрії.

Але минув якийсь час, і до мене з’явився молодший брат із дружиною, та ще й батьків із собою привів.

– А чому це Настя має тут жити? – обурився Сергій.

– У тебе є квартира, навіщо тобі ще? – Дивувалася мама.

– У нас сім’я, а ми в однокімнатній тулимося, скоро діти підуть, а вона одна, – казав брат, видно було, що не своїми словами.

– Та ти що? – Мама була здивована такою поведінкою сина, батько мовчав.

Зрештою, ми всі посварилися. Батько та Сергій пішли, ми з мамою залишилися вдвох.

– Та не переймайся ти так, – підійшла я до неї.

– Завтра бери свої документи, підемо до нотаріуса, напишу на тебе дарчу, – сказав мені мама.

– Навіщо? – Не розуміла я.

– Та щоб до тебе ніхто більше не зміг прив’язатися, – сказала вона.

Ми так і зробили. Через три роки я отримала пропозицію перейти на добру посаду. Не роздумуючи, погодилась.

І вже за пів року купила собі машину. З братом ми взагалі припинили спілкуватися. Не знаю, заздрість це з його боку, чи що.

А коли минуло ще пів року, я зустріла хлопця. Він мав власне житло, але по квадратах трохи менше моєї квартири.

Ми вирішили, що житимемо в моїй, а його поки що здаватимемо, гроші теж не зайві. Скоро в мене весілля, думаю, що брата на ньому не буде, бо, навіть, коли зустрічаємося на вулиці, він просто проходить повз, не вітаючись.

Батьки засмучуються з цього приводу. Мама каже, що ми повинні бути один в одного, бо коли їх не стане, як ми спілкуватимемося? Я готова йти на контакт, але потрібно, щоб і він захотів цього… Як кажуть, силою, не будеш милою…