Вже кілька тижнів я неабияк страждаю. Зірвала спину, коли з магазину важку торбу несла. Тиждень мене кололи, проте я ще досі погано почуваюсь. Ходити довго не можу, сидіти також. Лікарі взагалі радять операцію робити.

Чоловік мій Тарас чудово бачить, як я страждаю. Та він зовсім не вважає, що має мені допомагати з домашніми справами. Приходить з роботи і лягає на диван, доки я готую свіжу вечерю, прибираю і роблю уроки з дітьми. Я ледве це все терпіла, та те, що трапилось нещодавно – стало останньою краплиною.

 – Завтра зранку мої батьки приїжджають. Щоб ти їх зустріла, погодувала, а тоді відвела магазинами. Мама хотіла куртку купити.

 – Ти б ще завтра зранку сказав. Я не можу, мені до лікаря треба! 

 – І що тепер, батьків залишити на вокзалі. А ще, щоб ти гарну вечерю приготувала, усе, що батьки люблять – голубці, холодець.

 – Нащо ти їх зараз покликав? Ти ж знаєш, як мені важко зараз.

 – Та не перебільшуй, ти ж не лежиш в лікарні.

Ви не уявляєте, як мені прикро було все це чути. Всю ніч я спати не могла, думала про своє життя і те, як мені важко. Зранку, як завжди, приготувала сніданок, зібрала чоловікові і дітям перекус. А коли всі розійшлись зробила собі каву. Спокійно випила її і поїхала на автовокзал зустрічати свекрів. Та вже там, на місці і побачила на табло, що за кілька хвилин вирушає автобус в Яремчу. Не знаю, що зі мною сталось тієї миті. Але я просто пішла й купила квиток, а тоді поїхала. Минуло десять хвилин і мій телефон почав дзвонити. Це був чоловік. 

 – Ти де? Там батьки чекають? Так важко було вчасно вийти?

 – А я і вийшла вчасно, але поїхала на відпочинок.

 – Що ти верзеш? Як поїхала?

 – Подбай про дітей.

 – Негайно йди до батьків вони чекають.

 – Ні, коли я повернусь подумаємо, як далі жити.

 – Ти про що?

 – Про все,  – сказала я і вимкнула телефон. 

Я приїхала до Яремчі і знайшла СПА-готель. День навіть не вмикала телефон. Та згодом все ж не витримала. Там було повно дзвінків і повідомлень. З погрозами й проханнями. Відповідати мені не хотілося. Приїхала я через чотири дні. Вдома був безлад. Свекри гостювали всього день, а тоді поїхали. Вочевидь, мама чоловіка не хотіла усіх обслуговувати.

Тарас не кричав, не сварився, проте зустрів мене дивним монологом. 

– Я не буду кричати і пробачу тобі цю жахливу витівку. Лиш пообіцяй, що більше так не робитимеш?

Після цих слів я засміялась просто йому в обличчя.

 – Не буду. Та ми мусимо розлучитися.

 – В тебе що хтось є? Що ти таке вигадала?

 Далі мені навіть пояснювати щось не хотілось. Я просто пішла до дітей. Насправді я все вже вирішила, хочу змінити своє життя. А ви як би на моєму місці вчинили?