– Ти маєш продати свою квартиру, Люся! – діловито заявляє свекруха, як тільки я через прохідну вибігаю до неї.

– Що трапилося? Щось із Вадимом? – охаю я. Переводжу дух. Поки бігла від логістичного центру через заводський двір, захекалася.

У голові рій думок. Одна, гірша за іншу. Вадим потрапив під машину? Проґавив кредити, і тепер треба платити величезні відсотки?

– У нас все нормально, Люсю, – складає губи бантиком Тетяна Павлівна. Наголошує на дивному “у нас”, ніби вони з Вадимом самі по собі, а я окремо.

– Ти поводишся не допустимо. Я весь ранок дзвоню, дзвоню… Довелося все кинути, та приїхати.
– Я зайнята. У мене ж робота … – виправдовуюся, – я не могла, була у начальника на нараді.

– Ой, перестань! Чим ти там зайнята! – посміхається свекруха. – Теревениш і каву п’єш цілий день! Думаєш, якщо на три гривні більше за Вадика отримуєш, то королева? – Припечатує мене обурливим поглядом.

– Досить ухилятися. Час вже за розум взятися. Оформити стосунки з Вадимом, про дитину замислитись.

– За півтора року жодного разу не вийшло. До лікарів треба бігти. Чи ти думаєш, саме розсмокчеться? Лікаря поміняй.

«Та ну?» – Усміхаюся подумки.
У мене чудовий лікар! Он які хороші контрацептиви підібрала!

Рано дитину заводити. У Вадима з роботою поки що проблеми. Шукати нової не хоче. Каже, і на цій добре. Напружуватися не треба.

Але його понизили на посаді, та премії позбавили. А мені свою зарплату втрачати і йти в декрет – немає сенсу.

– А моя квартира тут якимось боком? – уточнюю спокійно.

– Ну як же… – пихкає свекруха. – Продамо всю нерухомість і купимо будинок. У нас на вулиці двоповерховий особняк продається. Тільки треба вирішувати швидше. На нього багато охочих.

– Я не можу зараз нічого вирішувати, – відрізаю категорично. – Мені треба працювати. Тим більше вашого сина і так все влаштовує. Вибачте, – біжу до турнікета.

І хвилин за п’ять отримую гнівне повідомлення від Вадима.
– Ти чому ігноруєш мою матір? Що за справи?

– Я зайнята. На роботі проблеми, – друкую на ходу і відразу отримую гнівний смайл.
– Для тебе робота завжди важливіша за мене – тут же приходить смс.

Серце стискається від нестерпної туги. Як же мені набридли вічні закиди та образи Вадима! І ця безглузда гра в одні ворота, теж набридла. Напружуватися повинна тільки я.

Готувати, прибирати, сплачувати рахунки. А Вадик у нас втомлюється! В нього робота напружена. Менеджер у напівпорожньому офісі. Втомлюється страшно! Не те, що я – начальник відділу логістики!

З ранку постав машини під завантаження у постачальників, потім відвантаж клієнтам готову продукцію. Все розрахувати треба, все передбачити.

Он, учора наші відправили вантаж із новим водієм. Ні довіреності не виписали, ні телефону не взяли. Відвантажили контейнери з виставки у Києві. А там обладнання на десятки мільйонів.

Шеф розорявся з ранку. Сказав, якщо вантаж пропаде, повісить матеріальні збитки на весь відділ логістики. Біжу через двір у логістичний центр і подумки підраховую суму нестачі.

Щиро кажучи, у мене є заначка. На депозити у кількох банках розкладено. Щомісяця я ці вклади поповнюю.

Ось тільки Вадим про них нічого не знає. А то образиться! На його думку, жінка не повинна отримувати більше за чоловіка. Не повинна, і все!

На першому побаченні Вадим з гордістю назвав суму зарплати, приблизно вдвічі меншу за мою.
– У мене стільки ж! – ляпнула я.

Перестрахувалася. Не могла я, дурепа закохана, його втратити. Це зараз, більше за звичкою живемо. Притерлися, запал пристрастей спав.

– Люся, давай одружимося, га? – пише мені Вадим. – Дитина у нас буде, справжнісінька сім’я.
Я, від несподіванки, зупиняюся на сходах. Несподівано!

Перечитую повідомлення ще раз і, не вірю очам. Невже Вадик сам наважився? Чи це Тетяна Павлівна натиснула? Так у двоповерховому будинку жити хоче, і квартира моя їй потрібна.

Тільки там квартиранти мешкають. А орендна плата на погашення відсотків по іпотеці за батьківську квартиру йде. Тому, я нічого продавати не маю наміру. Афішувати також.

– Давай спробуємо, – пишу неохоче. Три роки відносин мають перейти на наступний етап!

Може, коли офіційно одружимось, і дитина з’явиться, у Вадика відповідальність за сім’ю з’явиться? Та й батьки вже пліш проїли. Внуків хочуть.

– Вас шеф шукав, – повідомляє секретар, варто мені лише було увійти до кабінету.
Іду, як на плаху. Що за день сьогодні! Одні неприємності!

– Все нормально, – усміхається мені генеральний директор. – Водій вийшов на зв’язок. Їде до нас. Ледве до інфаркту не довів, стерво, – посміхається, притискаючи долоню до серця.

– Обійшлося! – Видихаю радісно.
І весь день працюю, як заведена.

Тільки дорогою додому розумію, як втомилася і зголодніла.

Паркуюсь біля супермаркету. Купую овочі, дві курячі відбивні, обсипані горіховим паніруванням. Гальмую на секунду біля полиць з ігристим і, сама себе зупиняю.

Якщо Вадик планує зробити мені пропозицію, то має сам подбати про напої до святкової вечері.
– Вадиме, ти вдома? – кричу з порога. – Візьми пакети!

– Люся, я тут зайнятий трохи, – долинає роздратований голос коханого з кімнати. – Постав їх на підлогу. Потім розбереш.

– Що робиш? – роззувшись, йду на голос. Заглядаю на екран монітора.
Усе, як завжди. Танчики!

– Не заважай, зайченя, – байдуже відмахується Вадим. – Мені Вована треба перемогти.

– Та не питання, – відхиляюся, мимоволі. Десь у глибині підіймається хвиля протесту. Чому так? Чому так завжди? Навіть сьогодні, коли вирішили поговорити про весілля!

Переодягнувшись, йду на кухню. Поки смажаться відбивні, роблю салат. Накриваю на стіл. Ставлю свічки, келихи. І біжу в душ.

Романтичний вечір, просто повинен закінчитися красиво!
Скупавшись, одягаю шовковий халат із мереживною пеленою і виходжу на кухню.

Ось зараз Вадик очманіє!

І завмираю! Ошелешено дивлюся на свою самотню тарілку, порожню тарілку з-під відбивних, та на рештки салату у великій керамічній мисці.

Зазираю до кімнати, де за комп’ютерним столом Вадик квапливо доїдає останній шматок м’яса. Відставляє тарілку убік і задоволено відкидається у кріслі.

– Усе! Пан повечеряв! Можна прибирати!

Тупо витріщаюся на тарілки, на миготливий екран монітора, на кудлату потилицю Вадика і, несподівано, приймаю рішення.

Усе! З мене вистачить! Не хочу так жити! Не хочу, і не буду!

Цілком спокійно йду до спальні, дістаю валізу, та свої нечисленні пожитки. Холоднокровно складаю речі, та одягаюсь.

– Я пішла, Вадиме, – гукаю “танкіста” з передпокою.
– Скоро повернешся? – долинає ледаче.

– Я не повернуся, – знаходжу в собі сили відповісти. Сльози навертаються від образи. Але я тримаюся. Наче я чекала і дочекалася тієї самої останньої краплі, яка переповнила чашу терпіння, назавжди виплеснувши з неї любов.

– Люся, знову твої витівки! Ти зовсім з котушок злетіла? Що тобі не живеться спокійно? – З’являється на порозі Вадим. У трусах та в шкарпетках. Витирає сальні губи рукою.

– Дивиться здивовано, та чухає кудлату голову. – У чому я знову завинив? Сумки не забрав? Чи що? На матір мою наїхала на порожньому місці.

– Працюєш ти, чи бачите! А мама чудовий варіант запропонувала. Чи ти з хрущовкою розлучатися не хочеш?

Оце так! Я ще й винна!
Намагаюся пояснити. А у відповідь чую принизливе:

– Ти для мене відбивних пошкодувала? Я тобі нічого поганого не зробив!
– Саме так, ти нічого не зробив. Ні гарного, ні поганого, – усміхаюся гірко і виходжу за поріг.

Насилу завантажила важку валізу в багажник своєї «ластівки» і їду до батьків. Втираю непрошені сльози, та гучним зв’язком дзвоню мамі.

– Я від Вадима пішла, мам. До вас їду.
– Ну нарешті! – радісно видихає вона. – Почув боженька мої молитви!

Заміж я вийшла за пів року, за свого однокласника. Просто зустрілися на вулиці, розмовляли й вже не змогли відірватися один від одного. А ще за рік, у нас з’явилася донька Ганнуся.

Про Вадима я забула і, більше ніколи не згадувала. Дбайливий чоловік, дитина, та наш маленький сімейний бізнес, займають зараз усі мої думки та час.

Але іноді, зустрівши друзів колишнього, я трохи впадаю у ступор. Тетяна Павлівна досі мене не може пробачити! Ходить знайомими й скаржиться!

Зайвий стейк я для Вадика пошкодувала! І кинула її сина, з жадібності! Нехай буде так! Мені байдуже! Мене вже давно не зачіпає, що про мене скажуть інші!

Я знаю, що про мене думає родина – мені цього достатньо, щоб бути щасливою! Я маю рацію?