Зайшовши до банкетної зали раніше за всіх, щоб перевірити підготовку до весілля сина, Лідія зблідла, випадково почувши розмову сватів. Що вона зробила після цього, ніхто не очікував…

Свинцеве небо, що низько нависло над містом, здавалося, ось-ось вибухне важким снігопадом. Зимовий ранок був вологим і пронизливо холодним.

Повітря було насичене вогкістю, а рідкісні сніжинки, кружляючи, повільно лягали на дахи машин та тротуари.

Лідія Миколаївна, щільно закутавшись у вовняний шарф і поправляючи каптур теплого пальта, поспішала до банкетного залу, стискаючи в руках коробку з квітами та свічками.

Завтра – весілля її сина, Павла. Її єдина і найдорожча людина нарешті має одружитися з Веронікою — милою, інтелігентною дівчиною, стриманою, вихованою, яка вміє себе піднести.

В очах Вероніки часто читалася турбота, участь, щирість… принаймні так здавалося Лідії донедавна. Але останнім часом щось усередині неї тривожно завмирало. Може, це просто материнська недовірливість? Чи все-таки щось більше?

Їй хотілося вірити, що все йде правильно. Але все ж таки не могла вона повністю покластися на організаторів – надто важливим був цей день.

І якщо Павло не хвилювався, Лідія не знаходила собі місця. У її голові крутилися думки про кожну деталь: від меню до розміщення стільців. І ось зараз, напередодні урочистостей, вона приїхала перевірити все особисто.

Паркування біля банкетного комплексу вже було майже повністю зайняте: працівники кейтерингу розвантажували ящики з продуктами, декоратори встановлювали фотозону, було чутно, як перевіряють мікрофон.

Лідія припаркувалася на самому краю майданчика і дістала з машини коробку, в якій акуратно були покладені білі лілії, гілочки евкаліпта та вишукані свічки у золотистих свічниках.

Ці деталі вона додала з власної ініціативи для затишку та тепла. Хотілося, щоб весілля було не просто красивим, а наповненим душею.

Зайшовши до зали, Лідія полегшено видихнула. Інтер’єр був оформлений стримано та елегантно: скатертини кольору ігристого, тонкі гірлянди з живих квітів, м’яке світло від стельових світильників створювало затишок.

Вона пройшла через увесь зал, перевіряючи кожну дрібницю. Біля сцени стояли музиканти, налаштовуючи апаратуру, а офіціанти розставляли прилади. З кухні долинали аромати спецій, смаженого м’яса та свіжої випічки.

На кухні Лідію зустрів шеф-кухар, чоловік років п’ятдесяти, з впевненою усмішкою та легкою сивиною у бороді.

Він запевнив її, що все йде за планом, і страви будуть подані вчасно та в потрібній температурі. Почувши це, Лідія відчула, як спадає напруга.

Вона повернулася до коробки з квітами й почала прикрашати стіл молодят. З особливою увагою вона розставляла лілії та зелень, поправляла текстиль, підбирала відповідні свічки.

У центр столу вона поставила листівку – акуратно підписану, з побажаннями кохання, порозуміння, терпіння та справжнього щастя. Зупинившись, вона окинула поглядом увесь зал і, вперше за ранок, дозволила собі сісти.

Але тишу зали порушили приглушені голоси, що долинали з кімнати, яку вона раніше прийняла за комору.

Голоси були жіночі, жваві та, як здалося, з відтінком єхидства. Один голос здався їй дуже знайомим. Лідія встала та обережно підійшла ближче. Серце сильно закалатало.

– Головне, що Павлик нічого не підозрює, – з легким сміхом сказала жінка. То була Тамара Василівна, мати Вероніки.

– Звісно, ​​- відповіла друга. – Він у нас м’який, добрий. Вероніка правильно поводиться, буде, як треба.

– А як із квартирою? – Запитала третя жінка, голос якої Лідія не знала.

– Вже майже все влаштовано. Після весілля він підпише дарчу. Адже квартира шикарна – в центрі, від бабусі дісталася. Упускати таку – гріх.

Лідія завмерла. Квартира. Рідний будинок. Той самий, де Павло зробив свої перші кроки, де вчився читати, де вони з чоловіком святкували всі сімейні події…

– Він що, правда, нічого не розуміє? – Здивувалася третя.

– Ні, він закоханий. Заради Вероніки він згорне гори. Головне – вчасно підтакнути, посміхнутися і не суперечити.

– А твій чоловік що думає? – спитали її.

– Валерій? – усміхнулася Тамара. – Він, як завжди, у своїх книжках, нічого не бачить і не чує. Кілька разів спробував сказати, що так не робиться.

– Я йому пояснила – зараз не дев’яності, треба думати про майбутнє. Вероніка гідна жити краще.

Лідія відсахнулася від дверей. Серце стукало, як барабан. Груди стиснула навіть не лють, а розпач. Немов щось тендітне розбилося у неї всередині.

Вона вийшла до зали, де все, як і раніше виглядало святково. Але тепер весь цей декор, квіти, музика здавались їй фальшивими.

Вона має щось зробити. Негайно. Вона дістала телефон, почала набирати номер сина, але скинула виклик. Ні. Так не можна. Це має бути особисто.

Коли Павло приїхав у гарному настрої, із щасливими очима – Лідія зустріла його на вході. Він підійшов, обійняв її, радісно спитав:

– Мамо, як тобі? Все подобається?

– Дуже гарно, синку, – стримано відповіла вона. – Але нам треба поговорити. Дуже серйозно. Зараз же.

Вони сіли в її машину. Дверцята щільно зачинилися, відгородивши їх від шуму вулиці та передсвяткової метушні.

Усередині стояла тиша, яка порушувалась лише слабким гудінням обігрівача. Павло здивовано глянув на матір:

– Мамо, ти мене лякаєш… Що сталося? – у його голосі пролунала тривога.

Лідія стиснула пальці на колінах, глибоко вдихнула і заговорила:

– Павло, я ніколи не втручалася у твої стосунки. Але сьогодні… сьогодні я почула те, від чого в мене стислося серце.

– Я підслухала розмову матері Вероніки, та її родичок. Випадково. Але… мені потрібно, щоб ти знав. Щоб ти це почув від мене.

Павло насупився, його обличчя зблідло.

– Що ти почула? – спитав він повільно, здавлено.

– Вони… Тамара Василівна, твоя майбутня теща, вона казала, що виманити в тебе квартиру – це частина їхнього плану.

– Що ти для них просто м’який і довірливий хлопчик, якого легко вмовити на дарчу. Вероніка… вона грає роль. Спеціально. Щоб досягти свого.

Павло довго мовчав. Він дивився вперед, у переднє скло, на сніжинки, що танули. Нарешті він прошепотів:

– Це якась маячня… Ти впевнена?

– Впевнена, – здавлено відповіла Лідія. – Я чула кожне слово. Вони навіть не намагалися шепотіти. Говорили, начебто це просто… Без краплі сорому.

Павло провів долонею по обличчю. Він виглядав так, ніби світ під ним хитнувся.

– Чому ти мені це кажеш зараз?.. За день до весілля?.. – у його голосі відчувався біль і образа.

– Тому, що тільки сьогодні я це почула. Я не могла промовчати, сину. Я не могла віддати тебе в руки людей, для яких ти просто сходинка.

Він заплющив очі й на мить стиснув кулаки. Потім тихо сказав:

– Дякую. Це боляче. Дуже. Але я радий, що ти сказала. Я б не пробачив собі, якби потім зрозумів це сам… надто пізно.

Вона хотіла щось додати, але він обійняв її міцно, майже відчайдушно.

– Дякую, мамо. Ти в мене справжня.

За вікнами машини сніг лягав все густіше, приховуючи під собою все зайве та непотрібне. Усередині ж зароджувалося рішення – важке, але правильне. Він кивнув головою.

– Мені треба подумати. Зрозуміти. Але дякую тобі. Дякую, що сказала. Ти, може, врятувала мене.

Пізнього вечора Павло зателефонував Вероніці й запропонував зустрітися. Біля фонтану, на набережній, де колись усе почалося. Було тихо, падав сніг. Легкий мороз пробирав до кісток.

– Павло, ти лякаєш мене, – сказала вона, підходячи. – Що трапилося?

– Я все знаю. Про квартиру. Про вашу “тактику”. Про те, як ти “любиш” мене за планом.

– Хто тобі сказав? Це брехня! – спалахнула вона.

– Я чув сам! І мама також. І твоя мама… сказала достатньо.

Вероніка завмерла. Потім видихнула:

– Ти думаєш, я тебе не любила?

– Думаю, ти любила те, що я міг дати. І це багато що пояснює.

Він дістав коробочку з каблучкою, і простяг їй:

– Забери. Весілля не буде!

Вона стояла, ніби не вірячи. Потім обернулася і пішла геть. Сніг тихо лягав їй на плечі. Сліди вели геть від фонтану. Павло дивився їй услід і відчував, як повертається свобода.

А вдома в тиші Лідія заварювала чай. За вікном повільно кружляв сніг. Вона дивилася на нього з легкою посмішкою.

Серце її було спокійне. Син залишився собою. І цього було достатньо. Так, йому зараз боляче, але було б болючіше потім. Він сильний, упорається…

Ось така історія, друзі. Будь ласка, напишіть в коментарях, що ви думаєте про неї. Ставте вподобайки.